Великий Гетсбі - Сторінка 7

Тут і там гості сходяться докупи, склад цих гуртків дедалі швидше змінюється, вони розростаються і розпадаються, щоб за мить утворитися знову. З'являються і блукачки, самовпевнені дівчата, що в'юняться між осіб огрядних і статечних, вигулькують то тут, то там, потрапляють на коротку, радісну мить у центр уваги гуртка і, збуджені успіхом, поспішають далі крізь море облич, голосів, кольорів, що міняться у світлі декоративних ліхтарів.

Не раз одна з таких непосид, мерехтлива у своїй сукні, вихоплює просто з повітря келих з коктейлем, вихиляє його до дна для хоробрості і, вибігши на обтягнуту брезентом естраду, заходиться виконувати запальний сольний танець. На мить западає тиша; диригент люб'язно підлагоджується до її ритму, й у натовпі вже шириться помилкова чутка, ніби це — дублерка Гільди Грей з вар'єте "Фолі". Гамір знову наростає, і тепер уже розваги починаються по-справжнюму.

Того вечора, коли я вперше прийшов до Гетсбі, я був, напевно, одним з небагатьох запрошених гостей. Туди не чекали запрошень — туди приїздили самі. Сідали в машину, їхали на Лонг-Айленд і врешті опинялись у Гетсбі. Хто-небудь з присутніх знайомив новоприбулих з господарем, і потім кожен поводився так, як заведєно поводитися в парку розваг. А траплялося, що гості приїздили й від'їздили, так і не познайомившись із господарем — простодушність, що приводила їх сюди, вже сама по собі правила за вхідний квиток.

Але мене було запрошено за всіма правилами етикету. Вранці в суботу шофер у сіро-блакитній лівреї з'явився на газоні перед моїм будинком і вручив мені напрочуд церемонне послання від свого хазяїна: містер Гетсбі писав, що вважатиме за велику честь для себе, якщо я завітаю до нього "на скромну вечірку". Він, мовляв, не раз бачив мене здалеку й давно збирався нанести мені візит, але прикрий збіг обставин завадив йому здійснити цей намір. І розгонистий підпис: Джей Гетсбі.

Вдягнувшись у білий фланелевий костюм, я на початку восьмої перейшов до Гетсбі в сад і зразу ж почув себе досить ніяково у вирі незнайомих мені людей, хоч тут і там я часом помічав обличчя, що їх не раз бачив у приміському поїзді. Мені відразу впало в око, як багато молодих англійців вкраплено в той натовп; всі вони були добре вдягнені, всі мали трішечки голодний вигляд і всі неголосно й поважно розмовляли із солідними, заможними американцями. Я вирішив, що вони щось продають — акції, чи страхові поліси, чи автомобілі. В усякому разі, видно було, що запах великих і легких грошей дражнить їхній нюх, викликаючи впевненість, що кількох вдало дібраних переконливих слів вистачить, щоб ті гроші перекочували до їхньої кишені.

Прийшовши, я передусім спробував розшукати господаря, але ті двоє чи троє гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витріщалися на мене так здивовано і так енергійно запевняли мене у своїй цілковитій неспроможності дати відповідь, що я поплентався до столу з коктейлями — єдиного місця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним і зайвим.

Певно, я б напився там доп'яну просто від збентеження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами і, злегка відхилившись назад, із зневажливою цікавістю подивилась униз, на натовп у садку.

Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені конче треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з випадковими перехожими.

Кинувшись до сходів, я загорлав: "Добривечір!" — так голосно, що вигук мій, здавалося, луною озвався в найвіддаленіших куточках саду.

— Я так і думала, що зустріну вас тут,— неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї.— Адже ви казали, що мешкаєте поряд з...

Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подивилася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зутіинилися біля підніжжя сходів.

— Добривечір! — вигукнули дівчата разом.— Як прикро, що ви програли!

Ішлося про змагання з гольфа. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.

— Ви нас не впізнаєте,— сказала одна з дівчат у жовтому вбранні.— Ми з вами познайомилися тут з місяць тому.

— У вас тоді волосся було іншого кольору,— відказала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з'явився явно передчасно — очевидно, з кошика із закусками, привезеного запобігливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спустившись сходами, ми пішли бродити садом. З напівтемряви назустріч нам випливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.

— Ви тут часто буваєте? — спитала Джордан у дівчини, що сиділа поряд з нею.

— Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами,— жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї приятельки: — Ти, здається, теж, Люсіль?

З'ясувалося, що й Люсіль теж.

— Мені тут подобається,— сказала Люсіль.— Мені хоч би де бути — аби десь бути, тому я ніколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сукню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар'є, а в ньому — нова вечірня сукня.

— I ви прийняли? — спитала Джордан.

— Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її надягти, але її треба трошки перешити — заширока в бюсті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового кольору. Двісті шістдесят п'ять доларів.

— Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зробить,— категорично заявила перша дівчина.— Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.

— Хто — він? — спитав я.

— Гетсбі. Мені казали...

Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.

— Мені казали, ніби він колись убив людину.

Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.

— А по-моєму, це перебільшення,— скептично зауважила Люсіль.— По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.

Один з чоловіків ствердно закивав головою.

— Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п'ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині,— запевнив він нас.

— Та ні,— сказала перша дівчина.— Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській армії.— I знов заволодівши нашою довірою, вона переможно повела далі: — Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не дивиться. Ні, він убивця, і край.

Вона замружила очі й пощулилася. Люсіль теж пощулилася. Ми всі почали озиратися: чи не стоїть за спиною Гетсбі. Певно, й справді щось дуже таємниче було в цій людині: плітки про неї переказували пошепки навіть ті, хто не звик стишувати голосу ні за яких обставин.

В цей час почали подавати першу вечерю — другу подавали після півночі,— і Джордан запросила мене приєднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох подружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан віддасть свою особу в його більше чи менше розпорядження. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гідністю виконуючи добровільний обов'язок — репрезентувати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.

— Ходімо звідси,— прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини.— Мене вже нудить від їхньої добропорядності.

Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолійною посмішкою.

В барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.

Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.

— Що ви на це скажете? — спитав він збуджєно.

— На що саме?

Він показав рукою на книжкові полиці.

— На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.

— Книжки?

Він кивнув головою.

— Справжнісінькі — і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це — тільки добре зроблені шпалери, а виявляється — справжні книжки! I сторінки є, і... Стривайте, я покажу!

Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом "Лекцій" Стоддарда.

— Бачите? — переможно вигукнув він.— Справжнісінький друкарський виріб. Воістину — не вір очам своїм! Цей тип — другий Беласко. I який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися — сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.

Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.

— Хто вас привів? — спитав він.— Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.

Джордан не відповіла — тільки весело блиснула очима.

— Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт,— вів він далі.— Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п'ю — не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.

— I як, допомогло?

— Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів! Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони...

— Ви нам казали.

Ми урочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад.

На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних.