Великий заповіт - Сторінка 4
- Франсуа Війон -
Хто лиш про це чував,
Лягав від реготу страшного.
124
Лоранові, теж з судячків,
В якого очі все червоні
Через гріхи його батьків,
Що вік весь цмулили, мов коні,
Дам шмаття, щоб, без церемоній,
Мав витирати чим баньки.
На арцибіскупському троні
У Буржі мав би він шовки.
125
Теж, майстер Жан Котар хороший,
Що, як юрист, мені поміг,
У мене має пару грошів —
Забутий борг з часів старих,
Коли за кілька слів бридких
Вже від Деніси суду ждав я;
Щоб душечку його Пан-Біг
До раю взяв, ці вірші склав я.
Баляда і молитва
Ной в садку кохався винограднім,
Лот ховався у яскиню пить,
Аж любов підкралась кроком зрадним
Й ось до дочок він в альков біжить
{Не збираюсь я його судить),
В Архитрикля теж не сохла чара,
Всіх їх трьох благаю я: спасіть
Душечку небіжчика Котара!
Він же роду вашого нащадок,
Лиш найліпше й найдорожче пив,
Хоч ні гроша не дістав у спадок,
Так, це був пивун із пивунів:
Збан до рук йому мов прикипів,
Не лінивсь він дудлити й з пугара.
Щоб ніхто чіпати не посмів
Душечки небіжчика Котара!
Тямлю я не раз, як по випівці,
П'яний, плентавсь він на свій сінник,
Раз нагрів він ґулю на голівці,
Збивши ятку, де чинів різник;
Рано, пізно — все він пити звик
І ніхто не був для нього пара.
Відчиняйте ж двері, вчувши крик
Душечки небіжчика Котара!
Князю, він і плюнути не міг;
Скаржився: "Вогнем я дишу зара'".
І до смерти той пожар не втих
В душечці небіжчика Котара.
126
Теж, хочу, щоб молодший з Мерліїв
Зробив з моїми грішми лад,
(Бо я не з тих, що шкуру дерли б),
Лиш щоб усім — чи брат, чи сват —
Розмінював він акурат:
Щоб був дукат — два півдукати,
А ангел — двоє ангелят;
Кожаінцям щедрість треба знати.
127
Теж, серед мандрів я зазнав,
Що з трьох сиріт, яких я кинув,
Уже дорослим кожен став,
Що мають в головах не сіно
І що, відсіль аж до Саліну,
Мудріших учнів не було.
Тож їм, з Матолків згідно Чином,
Дитинство марно не пройшло.
128
Хай далі учаться. Де? Славний
Хай вчить їх майстер П'єр Ріш'є,
А що Донат для них нестравний,
Хай кожен легше щось кує,
Наприклад, вчення це моє:
"Блажен будь, золотий дукате!"
Хай з мудрощів криниць не п'є,
Умом бо й вчені не багаті.
129
Хай це вивчають, далі — тпру!
Не дам їм більше мудрувати.
А Кредо геть їм відберу,
Бо діткам це вже забагато.
Свій плащ звелю навпіл розтяти,
Хай половину продадуть
І куплять бубликів з десяток,
Бо діти солодощів ждуть.
130
Манери добрі хай пізнають
Ціною хоч би й стусанів,
З голів хай кепок не здіймають,
А рук з набитих череоів,
І всім чемненько поготів
Хай мовлять: "Гм? Що? Очевидно!"
І скаже, хто б їх не зустрів:
"Ось за таких дітей не стидно".
131
Теж, бідні учні ті, які
Мої права на власність мають,
Ті гарні хлопчики стрункі,
Що гордо голови тримають,
Орендну плату хай сховають,
Яку в реєстрі писарі
Списали — всі про теє знають, —
З крамниці різника Ґельдрі.
132
Хоча непевні ще їх кроки,
Не нарікаю я на них:
За тридцять, може, сорок років
Всі зміняться, як дасть Пан-Біг.
До чемних хлопчиків таких
Зле ставитись ніхто не буде.
Лиш дурень брав би тут батіг,
З дітей цих виростуть ще люди.
133
Платні їм вироблю такі,
Що й Вісімнадцять клерків має:
Вони не хом'яки, які
Хропуть три місяці, буває.
Бо справді, гірко, як куняє
Хтось в молодості молодий,
Та потім, змушений, чуває
Тоді, як спав би вже, старий.
134
Листи подібні, як годиться,
Коляторові я пошлю,
Хай моляться за добродійця;
Яік ні — всю злість на них зіллю.
В цім бачить дехто гру мою,
Бо надто я для них ласкавий,
Але клянусь на честь свою:
Я їх мамунь не бачив навіть!
135
Також, даю Мішо Кульду,
На спілку із Шарльо Тараном,
Сто су (спитають: "де знайду?"
Не бійтеся, зберуть, як манну!).
Ще й чоботи із басаману,
Підбиті так як слід додам,
Хай підуть привітати Жанну
І ще одну з подібних дам.
136
Теж, панові Ґріньї, що замок;
Йому Бісетрський я вже дав,
Біллійську башту дам так само,
З умовою, щоб добре дбав
І двері й вікна повставляв,
Бо вітер всюди там гуляє.
Щоб грошей дощ на нього впав:
Бо я не маю, й він не має.
137
Також, Тібодові де Ґард...
Тібо? Брешу, він зветься Жаном;
Що без витрати дати варт?
(Цей рік пішов мені погано,
Без Бозі паном я не стану.
Амінь!) А бочку? Ту б я міг.
Та старші є від нього станом,
Носи теж червоніші їх.
138
Теж, Базаньє даю за вміння
(Він кримінальний єсть нотар)
Гвоздикового кіш коріння,
В Руеля вкраду цей товар.
Мутен з Ронелем теж цей дар
Хай приймуть, і прошу їх дуже,
Щоб їх сердець смиренний жар
Вчув пан, що Христофору служить.
139
Йому баляду цю подам
Для шані, що вершком є всього.
Не диво, що не дано нам
Кохання досягти такого:
Він на, турнірі ту небогу
В Сицилії відвоював;
Він не базікав там, їйбогу,
А, як Троїл чи Гектор, тяв.
Баляда
(написана для Роберта д'Естутвіля)
Як блисне день, і крила розправляє
Шляхетний сокіл, сповнений утіх,
Як чорний дрізд парується й співає,
Гасаючи серед гілок густих,
Бажання маю, найпалкіше з всіх,
Вам дати те, чим снить коханців двоє.
Так вписано до всіх кохання книг;
І ми для цього тут тепер обоє.
Мого ви серця пані, що владає
Ним повністю, до краю днів моїх.
Лавр, що в бою чоло моє вінчає,
Маслинна гілка для хвилин гірких;
Мій розум каже ваших пут легких
Не кидати й до служби дорогої
Себе впрягти (чи ж я б інакше міг?);
І ми для цього тут тепер обоє.
І більше ще, — як жаль мене здолає
І зла Фортуна ступить на поріг,
Вона під вашим поглядом тікає,
Так як під вітром никне дим з-під стріх.
Я добре зерно сію не в обліг,
Сам Бог мене до праці впріг важкої,
Щоб колос мій у полі цім достиг,
І ми для цього тут тепер обоє.
Княгине, слів послухайте палких:
Надії не покину я живої,
Що не розлучим вже сердець своїх.
І ми для цього тут тепер обоє.
140
Теж, Жанові Пердрє — нічого,
І братові його — теж ні.
В них я знаходив допомогу,
Ходив на вижерки смачні.
Хоч Франсуа був друг мені,
Та просьбами мене все мучив:
"Скуштуй-но смажені в огні
У Буржі язики горючі!"
141
Я в Тайлевана заглядав,
Де є про всі фрикаси й шквари;
Униз, угору, вбік читав,
Та тільки час свій закапарив.
А все ж, повірте, сам Макарій,
Який чортяку в казані
Для запаху з волоссям парив,
Дав припис ось такий мені:
Баляда про злющі язики
У мишаку, у сірчаку їдкім,
У тухлій бовті з сірки і гноївки,
В кипучім варі олова, в гидкім
Розтопі лою, де долито зливки
Мутного лугу з сечею жидівки,
У водах, що проказу мили в них,
В настоянці з онуч і шмат брудних,
В крові гадюк, в отруї їх жерущій,
У жовчі лисів і вовків лихих
Хай язики ці смажаться презлющі!
В мізку кота, що вже не ловить риб,
Бо зуби в яснах має вже прогнилі,
У слині пса, що вже старий, захрип,
Не гавкає, а казиться без сили,
В заїждженого мула милі біілім,
Потятім ножичками на паски,
В ковбані, де купались пацюки
І все слизьке, холодне і повзуще —
П'явки, ропухи, черви, ящірки,
Хай язики ці смажаться презлющі!
У виварі, який торкнути страх,
Де падальцевий пуп у юшці пріє,
В крові, що сохне в голяра в мисках
У повні місяця, де плин чорніє,
То знову як цибулька зеленіє,
В гнилизні з ран, у бруді тих ночов,
Де пупорізки з рук змивають кров,
В цебрі, де шлюхи бовтаються в хлющі,
(Хто сам не бачив, хай мовчить, здоров!),
Хай язики ці смажаться презлющі!
Як, князю, сита твій не має дім
Ці лакоминки процідити ним,
Ке підштанки сюди свої бруднющі;
Все ж у лайні свинячім; перед тим
Хай язики ці смажаться презлющі!
142
Андре Куро я спростування
Дам про Ґонтьє, — в нім інший зміст,
Що ж до тирана, без вагання,
Як той Сірко, ховаю хвіст:
Всемудрий не велить, щоб злість
Зганяв убогий на могутнім,
Бо той, лихий, його заїсть,
У пастці мучачи окрутній.
143
Я зовсім не боюсь Ґонтьє,
Як я, не має він нічого;
Та спір між нами постає:
Бо літо чи зима, — їйбогу! —
Все долю хвалить він убогу;
Він уважає щастям те,
Що злом є для життя мойого.
Хто правий? Так наш спір росте.
Баляда для заперечення Франка Ґонтьє
Прелат загруз кругленьким задом
У ковдру й гріється весь час,
При нім злягла Сідонья рядом,
Дамуля, повна всяких крас;
Чи день, чи ніч — п'ють іпокрас,
Сміх, пискіт, пестощі без стриму,
Самі ж голюські, — не брехтиму,
Я в шпарку підглядав їх сам
І збаг тоді на жур максиму:
Це скарб — безжурним жить життям.
Якби Ґонтьє й Гелена вміли
Пізнати чар таких утіх,
Коржів з цибулею б не їли,
Що гонять з рота кислий дих.
За всі борщі і юшки їх
Не дам і тріски, що й казати!
Як добре їм в кущах лежати,
То пощо з ліжком пертись вам?
Як бути нам? І що почати?
Це скарб — безжурним жить життям.
Хай хліб вівсяний свій, здоровий,
Гризуть і воду з кварти п'ють,
Та в мене жодна з птиць не вмовить
На харч цей перейти дебудь.
Про це не хочу я і чуть!
Та, Боже, хай Ґонтьє й дружину
Покластись тягне під шипшину,
Як добре їм, не журно й нам.
Чи хвалиш труд, чи шлеш до хріну —
Це скарб — безжурним жить життям.
Тож розсуди нас, принце милий,
І, не во гнів усім, додам:
Дитям ще чув я, як хвалили
Цей скарб — безжурним жить життям.
144
Тому, що біблію на славу
Брюєрська пані знає, їй
Дам проповідувати право
На вулицях серед повій;
Финдюркам хай язик шорсткий
Вигладжує, та цвинтарище
Найкраще обминати їй,
Лляний базар — тут ліпше й ближче.
Баляда про паризьких жінок
Багато в світі цокотух,
І фльорентійки і мілянки
Любовних опорів люблять дух;
Спімну й античні тут богданки;
Та чи льомбардки, чи римлянки,
Чи ґенуезки — всі гуртом
Безсилі, як і савойянки,
В бою з паризьким язиком.
Могли б чужинних говорух
Навчати неаполітанки,
І язиком робити рух
Прусачки вміють і германки;
Та хай грекині, єгиптянки
Й угорки торохтять млинком,
Не переможуть і гішпанки
В бою з паризьким язиком.
Хай від швайцарських пащекух
Ґасконки ліпші й тулюзянки,
З Пон-Нефу їх дві баби впух
Зітруть і змусять до мовчанки;
Ніщо льоренки і британки,
(Зібрав я копу їх з вершком),
Програють і валенсіянки
В бою з паризьким язиком.
За красномовство парижанки,
Мій князю, вистав їй диплом,
Бо шанси марні і в тальянки
В бою з паризьким язиком.
145
Поглянь но лиш, як на рубцях
Своїх спідниць ці дві-три сіли
В манаїстирях або церквах;
Присунься, й ні шелесь, мій милий!
Думки почуєш гострі, смілі,
Що здивувався б сам Макроб.
Мотай на вус те, що повіли,
Слова тут голі, без оздоб.
146
Жіночий кляштор старовинний,
Ген на Монмартрі, я з ченців —
Пустельників з'єднаю чином,
Що на Мон-Валєр'єні сів.
Що-більше, десь за рік чи пів,
Як відпуст привезу я з Риму,
В обитель цю з усіх боків
Попре хрищений люд без стриму.
147
Вночі у дуків (чом би й ні?)
Лакеї, кухти, покоївки
Нехай відгикують смачні
Торти, налисники, наливки
(їх не заллє і пів бо<чівки!),
У час, як панство сон обняв;
Потому, в темряві домівки,
Навчу ослячих їх забав.
148
З-між тих дівчат, що є ще досі
Батьки в них, матері, цьотки,
Нічоіго жодна хай не просить,
Служницям дав я всі куски.
Бо хоч убогі ті дівки
Невередливі, всякі лишки
Здадуться їм на тарілки,
Тим часом їх ласує з миски
149
Якийсь картуз чи целестин,
Що, хоч обіти склав був строгі,
Смак знає добрих страв і вин,
Не так, як ті дівки-небоги;
Жаклен, Перрета — свідки вбогі,
І Ізабелля, що клене;
Невже за крихту допомоги
Для них — жде пекло огняне?
150
Теж, грубій Маргариті милій,
Чий образ в душу вліз мою,
(Бігме! — клянусь Небесній Силі!),
Низький поклін свій віддаю.
Її таку, як є, люблю,
Й вона мене, кохана пуся;
Хто б стрів її, хай скаже: шлю
Їй вірші ті, що з серця ллються.
Баляда для грубої Марґо
Коли служу слухняно гарній пані,
Мене вважати будете дурним?
Від неї всі чоловіки мов п'яні,
З любови йду за нею, мов у дим,
Як гості сходяться, слугую всім,
У льох збігаю по вино, без слова;
Цим хліб, тим сир, тим збан води.
Лягав від реготу страшного.
124
Лоранові, теж з судячків,
В якого очі все червоні
Через гріхи його батьків,
Що вік весь цмулили, мов коні,
Дам шмаття, щоб, без церемоній,
Мав витирати чим баньки.
На арцибіскупському троні
У Буржі мав би він шовки.
125
Теж, майстер Жан Котар хороший,
Що, як юрист, мені поміг,
У мене має пару грошів —
Забутий борг з часів старих,
Коли за кілька слів бридких
Вже від Деніси суду ждав я;
Щоб душечку його Пан-Біг
До раю взяв, ці вірші склав я.
Баляда і молитва
Ной в садку кохався винограднім,
Лот ховався у яскиню пить,
Аж любов підкралась кроком зрадним
Й ось до дочок він в альков біжить
{Не збираюсь я його судить),
В Архитрикля теж не сохла чара,
Всіх їх трьох благаю я: спасіть
Душечку небіжчика Котара!
Він же роду вашого нащадок,
Лиш найліпше й найдорожче пив,
Хоч ні гроша не дістав у спадок,
Так, це був пивун із пивунів:
Збан до рук йому мов прикипів,
Не лінивсь він дудлити й з пугара.
Щоб ніхто чіпати не посмів
Душечки небіжчика Котара!
Тямлю я не раз, як по випівці,
П'яний, плентавсь він на свій сінник,
Раз нагрів він ґулю на голівці,
Збивши ятку, де чинів різник;
Рано, пізно — все він пити звик
І ніхто не був для нього пара.
Відчиняйте ж двері, вчувши крик
Душечки небіжчика Котара!
Князю, він і плюнути не міг;
Скаржився: "Вогнем я дишу зара'".
І до смерти той пожар не втих
В душечці небіжчика Котара.
126
Теж, хочу, щоб молодший з Мерліїв
Зробив з моїми грішми лад,
(Бо я не з тих, що шкуру дерли б),
Лиш щоб усім — чи брат, чи сват —
Розмінював він акурат:
Щоб був дукат — два півдукати,
А ангел — двоє ангелят;
Кожаінцям щедрість треба знати.
127
Теж, серед мандрів я зазнав,
Що з трьох сиріт, яких я кинув,
Уже дорослим кожен став,
Що мають в головах не сіно
І що, відсіль аж до Саліну,
Мудріших учнів не було.
Тож їм, з Матолків згідно Чином,
Дитинство марно не пройшло.
128
Хай далі учаться. Де? Славний
Хай вчить їх майстер П'єр Ріш'є,
А що Донат для них нестравний,
Хай кожен легше щось кує,
Наприклад, вчення це моє:
"Блажен будь, золотий дукате!"
Хай з мудрощів криниць не п'є,
Умом бо й вчені не багаті.
129
Хай це вивчають, далі — тпру!
Не дам їм більше мудрувати.
А Кредо геть їм відберу,
Бо діткам це вже забагато.
Свій плащ звелю навпіл розтяти,
Хай половину продадуть
І куплять бубликів з десяток,
Бо діти солодощів ждуть.
130
Манери добрі хай пізнають
Ціною хоч би й стусанів,
З голів хай кепок не здіймають,
А рук з набитих череоів,
І всім чемненько поготів
Хай мовлять: "Гм? Що? Очевидно!"
І скаже, хто б їх не зустрів:
"Ось за таких дітей не стидно".
131
Теж, бідні учні ті, які
Мої права на власність мають,
Ті гарні хлопчики стрункі,
Що гордо голови тримають,
Орендну плату хай сховають,
Яку в реєстрі писарі
Списали — всі про теє знають, —
З крамниці різника Ґельдрі.
132
Хоча непевні ще їх кроки,
Не нарікаю я на них:
За тридцять, може, сорок років
Всі зміняться, як дасть Пан-Біг.
До чемних хлопчиків таких
Зле ставитись ніхто не буде.
Лиш дурень брав би тут батіг,
З дітей цих виростуть ще люди.
133
Платні їм вироблю такі,
Що й Вісімнадцять клерків має:
Вони не хом'яки, які
Хропуть три місяці, буває.
Бо справді, гірко, як куняє
Хтось в молодості молодий,
Та потім, змушений, чуває
Тоді, як спав би вже, старий.
134
Листи подібні, як годиться,
Коляторові я пошлю,
Хай моляться за добродійця;
Яік ні — всю злість на них зіллю.
В цім бачить дехто гру мою,
Бо надто я для них ласкавий,
Але клянусь на честь свою:
Я їх мамунь не бачив навіть!
135
Також, даю Мішо Кульду,
На спілку із Шарльо Тараном,
Сто су (спитають: "де знайду?"
Не бійтеся, зберуть, як манну!).
Ще й чоботи із басаману,
Підбиті так як слід додам,
Хай підуть привітати Жанну
І ще одну з подібних дам.
136
Теж, панові Ґріньї, що замок;
Йому Бісетрський я вже дав,
Біллійську башту дам так само,
З умовою, щоб добре дбав
І двері й вікна повставляв,
Бо вітер всюди там гуляє.
Щоб грошей дощ на нього впав:
Бо я не маю, й він не має.
137
Також, Тібодові де Ґард...
Тібо? Брешу, він зветься Жаном;
Що без витрати дати варт?
(Цей рік пішов мені погано,
Без Бозі паном я не стану.
Амінь!) А бочку? Ту б я міг.
Та старші є від нього станом,
Носи теж червоніші їх.
138
Теж, Базаньє даю за вміння
(Він кримінальний єсть нотар)
Гвоздикового кіш коріння,
В Руеля вкраду цей товар.
Мутен з Ронелем теж цей дар
Хай приймуть, і прошу їх дуже,
Щоб їх сердець смиренний жар
Вчув пан, що Христофору служить.
139
Йому баляду цю подам
Для шані, що вершком є всього.
Не диво, що не дано нам
Кохання досягти такого:
Він на, турнірі ту небогу
В Сицилії відвоював;
Він не базікав там, їйбогу,
А, як Троїл чи Гектор, тяв.
Баляда
(написана для Роберта д'Естутвіля)
Як блисне день, і крила розправляє
Шляхетний сокіл, сповнений утіх,
Як чорний дрізд парується й співає,
Гасаючи серед гілок густих,
Бажання маю, найпалкіше з всіх,
Вам дати те, чим снить коханців двоє.
Так вписано до всіх кохання книг;
І ми для цього тут тепер обоє.
Мого ви серця пані, що владає
Ним повністю, до краю днів моїх.
Лавр, що в бою чоло моє вінчає,
Маслинна гілка для хвилин гірких;
Мій розум каже ваших пут легких
Не кидати й до служби дорогої
Себе впрягти (чи ж я б інакше міг?);
І ми для цього тут тепер обоє.
І більше ще, — як жаль мене здолає
І зла Фортуна ступить на поріг,
Вона під вашим поглядом тікає,
Так як під вітром никне дим з-під стріх.
Я добре зерно сію не в обліг,
Сам Бог мене до праці впріг важкої,
Щоб колос мій у полі цім достиг,
І ми для цього тут тепер обоє.
Княгине, слів послухайте палких:
Надії не покину я живої,
Що не розлучим вже сердець своїх.
І ми для цього тут тепер обоє.
140
Теж, Жанові Пердрє — нічого,
І братові його — теж ні.
В них я знаходив допомогу,
Ходив на вижерки смачні.
Хоч Франсуа був друг мені,
Та просьбами мене все мучив:
"Скуштуй-но смажені в огні
У Буржі язики горючі!"
141
Я в Тайлевана заглядав,
Де є про всі фрикаси й шквари;
Униз, угору, вбік читав,
Та тільки час свій закапарив.
А все ж, повірте, сам Макарій,
Який чортяку в казані
Для запаху з волоссям парив,
Дав припис ось такий мені:
Баляда про злющі язики
У мишаку, у сірчаку їдкім,
У тухлій бовті з сірки і гноївки,
В кипучім варі олова, в гидкім
Розтопі лою, де долито зливки
Мутного лугу з сечею жидівки,
У водах, що проказу мили в них,
В настоянці з онуч і шмат брудних,
В крові гадюк, в отруї їх жерущій,
У жовчі лисів і вовків лихих
Хай язики ці смажаться презлющі!
В мізку кота, що вже не ловить риб,
Бо зуби в яснах має вже прогнилі,
У слині пса, що вже старий, захрип,
Не гавкає, а казиться без сили,
В заїждженого мула милі біілім,
Потятім ножичками на паски,
В ковбані, де купались пацюки
І все слизьке, холодне і повзуще —
П'явки, ропухи, черви, ящірки,
Хай язики ці смажаться презлющі!
У виварі, який торкнути страх,
Де падальцевий пуп у юшці пріє,
В крові, що сохне в голяра в мисках
У повні місяця, де плин чорніє,
То знову як цибулька зеленіє,
В гнилизні з ран, у бруді тих ночов,
Де пупорізки з рук змивають кров,
В цебрі, де шлюхи бовтаються в хлющі,
(Хто сам не бачив, хай мовчить, здоров!),
Хай язики ці смажаться презлющі!
Як, князю, сита твій не має дім
Ці лакоминки процідити ним,
Ке підштанки сюди свої бруднющі;
Все ж у лайні свинячім; перед тим
Хай язики ці смажаться презлющі!
142
Андре Куро я спростування
Дам про Ґонтьє, — в нім інший зміст,
Що ж до тирана, без вагання,
Як той Сірко, ховаю хвіст:
Всемудрий не велить, щоб злість
Зганяв убогий на могутнім,
Бо той, лихий, його заїсть,
У пастці мучачи окрутній.
143
Я зовсім не боюсь Ґонтьє,
Як я, не має він нічого;
Та спір між нами постає:
Бо літо чи зима, — їйбогу! —
Все долю хвалить він убогу;
Він уважає щастям те,
Що злом є для життя мойого.
Хто правий? Так наш спір росте.
Баляда для заперечення Франка Ґонтьє
Прелат загруз кругленьким задом
У ковдру й гріється весь час,
При нім злягла Сідонья рядом,
Дамуля, повна всяких крас;
Чи день, чи ніч — п'ють іпокрас,
Сміх, пискіт, пестощі без стриму,
Самі ж голюські, — не брехтиму,
Я в шпарку підглядав їх сам
І збаг тоді на жур максиму:
Це скарб — безжурним жить життям.
Якби Ґонтьє й Гелена вміли
Пізнати чар таких утіх,
Коржів з цибулею б не їли,
Що гонять з рота кислий дих.
За всі борщі і юшки їх
Не дам і тріски, що й казати!
Як добре їм в кущах лежати,
То пощо з ліжком пертись вам?
Як бути нам? І що почати?
Це скарб — безжурним жить життям.
Хай хліб вівсяний свій, здоровий,
Гризуть і воду з кварти п'ють,
Та в мене жодна з птиць не вмовить
На харч цей перейти дебудь.
Про це не хочу я і чуть!
Та, Боже, хай Ґонтьє й дружину
Покластись тягне під шипшину,
Як добре їм, не журно й нам.
Чи хвалиш труд, чи шлеш до хріну —
Це скарб — безжурним жить життям.
Тож розсуди нас, принце милий,
І, не во гнів усім, додам:
Дитям ще чув я, як хвалили
Цей скарб — безжурним жить життям.
144
Тому, що біблію на славу
Брюєрська пані знає, їй
Дам проповідувати право
На вулицях серед повій;
Финдюркам хай язик шорсткий
Вигладжує, та цвинтарище
Найкраще обминати їй,
Лляний базар — тут ліпше й ближче.
Баляда про паризьких жінок
Багато в світі цокотух,
І фльорентійки і мілянки
Любовних опорів люблять дух;
Спімну й античні тут богданки;
Та чи льомбардки, чи римлянки,
Чи ґенуезки — всі гуртом
Безсилі, як і савойянки,
В бою з паризьким язиком.
Могли б чужинних говорух
Навчати неаполітанки,
І язиком робити рух
Прусачки вміють і германки;
Та хай грекині, єгиптянки
Й угорки торохтять млинком,
Не переможуть і гішпанки
В бою з паризьким язиком.
Хай від швайцарських пащекух
Ґасконки ліпші й тулюзянки,
З Пон-Нефу їх дві баби впух
Зітруть і змусять до мовчанки;
Ніщо льоренки і британки,
(Зібрав я копу їх з вершком),
Програють і валенсіянки
В бою з паризьким язиком.
За красномовство парижанки,
Мій князю, вистав їй диплом,
Бо шанси марні і в тальянки
В бою з паризьким язиком.
145
Поглянь но лиш, як на рубцях
Своїх спідниць ці дві-три сіли
В манаїстирях або церквах;
Присунься, й ні шелесь, мій милий!
Думки почуєш гострі, смілі,
Що здивувався б сам Макроб.
Мотай на вус те, що повіли,
Слова тут голі, без оздоб.
146
Жіночий кляштор старовинний,
Ген на Монмартрі, я з ченців —
Пустельників з'єднаю чином,
Що на Мон-Валєр'єні сів.
Що-більше, десь за рік чи пів,
Як відпуст привезу я з Риму,
В обитель цю з усіх боків
Попре хрищений люд без стриму.
147
Вночі у дуків (чом би й ні?)
Лакеї, кухти, покоївки
Нехай відгикують смачні
Торти, налисники, наливки
(їх не заллє і пів бо<чівки!),
У час, як панство сон обняв;
Потому, в темряві домівки,
Навчу ослячих їх забав.
148
З-між тих дівчат, що є ще досі
Батьки в них, матері, цьотки,
Нічоіго жодна хай не просить,
Служницям дав я всі куски.
Бо хоч убогі ті дівки
Невередливі, всякі лишки
Здадуться їм на тарілки,
Тим часом їх ласує з миски
149
Якийсь картуз чи целестин,
Що, хоч обіти склав був строгі,
Смак знає добрих страв і вин,
Не так, як ті дівки-небоги;
Жаклен, Перрета — свідки вбогі,
І Ізабелля, що клене;
Невже за крихту допомоги
Для них — жде пекло огняне?
150
Теж, грубій Маргариті милій,
Чий образ в душу вліз мою,
(Бігме! — клянусь Небесній Силі!),
Низький поклін свій віддаю.
Її таку, як є, люблю,
Й вона мене, кохана пуся;
Хто б стрів її, хай скаже: шлю
Їй вірші ті, що з серця ллються.
Баляда для грубої Марґо
Коли служу слухняно гарній пані,
Мене вважати будете дурним?
Від неї всі чоловіки мов п'яні,
З любови йду за нею, мов у дим,
Як гості сходяться, слугую всім,
У льох збігаю по вино, без слова;
Цим хліб, тим сир, тим збан води.