Венера в хутрі - Сторінка 13

Навіть у природі не відчувається й натяку на ту серйозність і тужливість, яка характерна нашим краям. Ген далеко, аж до білостінних вілл на околицях міста, розсіяних на світло-зелених горах, не знайдеться жодного закутка, не осяяного яскравими променями сонця. І люди не такі поважні, як ми; можливо, їх менше гризуть клопоти, бо на позір усі вони дуже щасливі.

Ще кажуть, ніби на Півдні навіть вмирати легше.

Тепер мені видається, що й краса може існувати без колючок, а чуттєвість — без муки.

Ванда знайшла надзвичайно гарну невеличку віллу на одному з найчарівніших пагорбів на лівому березі Арно, навпроти Cascine, прогулянкової набережної, і винайняла її на зиму. Ця вілла розташована в пишному саду з гарненькими алейками посеред густої зелені, з моріжками та квітучими рабатками, засадженими камеліями. Вибудувана в італійському стилі, чотирикутником, вона має лише два поверхи. Уздовж одного з фасадів тягнеться відкрита ґалерея, своєрідна лоджія з гіпсовими копіями античних скульптур; кам'яні східці ведуть просто до саду. З тієї ж галереї можна потрапити до лазнички з розкішним мармуровим басейном і далі виткими сходами до спальні господині.

Ванда займає увесь другий поверх.

Мені відведено кімнатку внизу, ледь не при самій землі. Вона дуже симпатична, там навіть є коминок.

Я обійшов увесь сад і на одному пологому горбику знайшов за зачиненою брамою невеличкий храм. У брамі була щілина, і, зазирнувши у неї, я побачив на білому постаменті богиню кохання. Мені приверзлося, наче вона усміхнулась:

— Ти вже прийшов? Я тебе чекала.

* * *

Вечір. Гарненька покоївка прийшла до мене з повелінням від господині — негайно з'явитися до неї. Я піднімаюся широкими мармуровими сходами, минаю передпокій, великий, з надмірною розкішшю умебльований салон і стукаю у двері спальні. Я стукаю дуже тихо, бо пересичена розкіш навколо наганяє на мене ляк. Мого стуку, мабуть, не почули, тож деякий час я стовбичу перед дверима. У мене таке відчуття, ніби я стою перед спальними покоями Катерини Великої, і вона ось-ось з'явиться на порозі в зеленому пеньюарі, отороченому хутром, з червоною орденською стрічкою на оголених грудях, з дрібними, припорошеними білою пудрою буклями на голові.

Я стукаю знову. Ванда нетерпляче розчиняє двері навстіж.

— Чому так пізно? — запитує вона.

— Я стояв перед дверима, ти не почула мого стуку, — відказую я сумирно.

Вона зачиняє стулки дверей, повисає у мене на шиї, а тоді провадить до червоної адамашкової канапи, на якій спочивала. Убрання покоїв — шпалери, фіранки, портьєри, ложе з шатром — усе зроблене з червоного адамашку, на стелі — чудовий розпис "Самсон та Даліла".

Ванда приймає мене в запаморочливому дезабільє. Білий атлас легко й спокусливо струменить її струнким тілом, залишаючи оголеними руки та перса, які м'яко й невимушено потопають у брунатному хутрі соболиного манта з зеленого оксамиту. Наполовину розпущене руде волосся, недбало перехоплене низками чорних перлів, спадає по спині до самих стегон.

— Венера в хутрі, — шепочу я, а вона прихиляє мене до своїх грудей і, здається, ось-ось задушить поцілунками. Більше я не мовлю й слова, думки кудись відлітають — усе захлиснуло море неймовірної п'янкої знемоги.

Нарешті Ванда ніжно звільняється з моїх обіймів і, опершись на лікоть, розглядає мене. Я зісковзнув їй до ніг, вона ж притулила мене до себе, граючись моїм волоссям.

— Чи ти ще мене кохаєш? — запитала вона, її очі затуманені солодкою пристрастю.

— Ти ще й питаєш! — скрикую я.

— Ще не забув своєї присяги? — вела вона далі, звабно усміхаючись. — Тепер, коли все вже влаштувалося, усе готове, я знову запитую тебе, чи ти й справді, з повною відповідальністю, вирішив стати моїм рабом?

— Хіба я не є твоїм рабом уже? — здивувався я.

— Ти ще не підписав паперів...

— Паперів?... Яких паперів?

— Бачу, ти про все забув, — мовила Ванда. — Що ж, облишмо це...

— Але, Вандо, ти ж знаєш, що для мене немає більшого блаженства, ніж служити тобі, бути твоїм рабом. Я готовий усе віддати, навіть життя, лиш би відчути себе повністю в твоїх руках...

— Який ти гарний, коли промовляєш так захоплено, так пристрасно, — прошепотіла Ванда. — Ах! Я закохана в тебе більше, ніж будь-коли, але ж доведеться бути владною, суворою й жорстокою супроти тебе... Боюся, я не зумію...

— Цього я не боюся, — сказав я з усміхом. — То де твої папери?

— Ось! —ледь засоромлено, вона витягнула з пазухи документи і простягнула мені. — Щоб ти сповна відчув мою необмежену владу над тобою, я склала ще одного документа, в якому ти засвідчуєш свою готовність накласти на себе руки. Я навіть можу тебе вбити, якщо захочу...

— Давай папери!

Доки я розгортав аркуші та читав, Ванда принесла перо й чорнило, потім підсіла до мене, обійнявши рукою за шию, й зазирнула мені через плече.

У першому документі йшлося про таке:

"Угода між пані Вандою фон Дунаєвою та паном Северином фон Куземським

Віднині пан Северин фон Куземський більше не вважається нареченим пані Ванди фонДунаєвої і відмовляється від усіх своїх прав нареченого, натомість присягається словом честі мужа та шляхтича бути Tip а б ом доти, доки вона сама не поверне йому свободи.

Як раб пані фонДунаєвої, він повинен називатися Ґреґором, безвідмовно виконувати кожне Ті побажання та накази, в усьому коритися своїй господині, а кожен знак Ті прихильності сприймати як надзвичайну милість.

Пані фон Дунаева не лише мае право карати раба на свій розсуд за найменший недогляд чи переступ, але й катувати його, щойно їй цього заманеться або ж задля розваги, чи навіть убити його, якщо захоче — словом, він стає її необмеженою власністю.

Якщо ж пані фон Дунаева коли-небудь вирішить подарувати своєму рабові свободу, пан Северин фон Куземський повинен забути все, про що він довідався чи зазнав у ролі раба і ніколи, за жодних обставин та жодним чином, не затаїть думок про помсту.

Пані фон Дунаева, як його господиня, зобов'язується з'являтися за найменшої можливості перед рабом у хутрі, особливо тоді, як застосовуватиме до нього жорстоке поводження".

Під угодою стояла нинішня дата. Інший документ складався лише з декількох слів.

"Віддавна пересичений та розчарований буттям, добровільно кладу кінець своєму непотребному життю".

Мене охопив незмірний жах, коли я дочитав документи. Ще не пізно, ще можна відступитися, але шаленство пристрасті, красуня, яка млосно тулилася до мого плеча, позбавили мене здорового глузду.

— Ось це тобі доведеться переписати, Северине, — мовила Ванда, показуючи на другий документ. — Він має бути написаний твоєю рукою. Що ж до угоди, то в цьому випадку такої потреби, звісно, нема.

Я швиденько переписав два короткі рядки, у яких оголошував себе самовбивцею, і віддав Ванді. Вона прочитала написане і з усмішкою поклала аркуш на стіл.

— То що, чи вистачить тобі відваги оце підписати? — запитала вона, схиливши набік голову й лукаво посміхаючись.

Я взяв до рук перо.

—Дай спершу мені, — сказала Ванда. — У тебе тремтить рука, невже так боїшся свого щастя?

Вона забрала в мене угоду й перо. Змагаючись з самим собою, я на мить звів догори погляд і щойно тепер помітив цілковиту історичну невідповідність розпису на стелі, таку властиву картинам італійської та голландської шкіл; вона надавала полотну дивних, навіть зловісних рис. Даліла, жінка з пишними формами, вогнистим рудим волоссям, лежить напівоголеною в темному хутряному манті на червоній канапі, і, усміхаючись, нахиляється до

Самсона, якого кинули на землю й пов'язали фалистимляни. У глузливій кокетливості її усміху вгадується справжня пекельна жорстокість, погляд з-під приплющених очей зустрічається з очима Самсона, сповненими божевільного кохання, які навіть останньої миті, коли ворог вже притиснув коліном його груди і ось-ось устромить в них розпечене залізо, прикуті до неї.

— Ось так! — вигукнула Ванда. — Ти геть розгублений! Що з тобою? Усе ж залишиться, як було, навіть якщо ти поставиш свій підпис! Хіба ти ще мене не пізнав, серденько?

Я глянув на угоду. Під нею стояв її розмашистий рішучий підпис. Ще раз зазирнув у її відьомські очі, тоді взяв перо і швидко підписав угоду.

— Ти тремтів, — спокійно зауважила Ванда. — Може, я водитиму твоєю рукою?

Тієї ж миті вона м'яко вхопила мою руку — і ось уже підписаний другий документ.

Ванда ще раз пробігла очима обидві угоди, а тоді замкнула їх у столі, що стояв біля узголів'я канапи.

— А тепер віддай мені свого паспорта й гроші!

Я витягаю гаманця, простягаю їй; вона зазирає досередини, киває головою і кладе до решти, а я стаю перед нею на коліна і в солодкому сп'янінні схиляю голову їй на груди.

Та раптом вона відштовхує мене ногою, підхоплюється і смикає дзвоника, на теленькіт якого прибігають три юні стрункі мулатки, наче вирізьблені з чорного ебенового дерева, з ніг до голови зодягнені в червоний атлас; у кожної в руці мотузка.

Тут я вмить збагнув, у якому становищі опинився, хотів було підвестися, але Ванда, випроставшись на повен зріст, звернувши до мене своє вродливе холодне обличчя з насупленими бровами та злісним насміхом в очах, дивлячись на мене владним поглядом повелительки, подала знак рукою. Не встиг я й утямити, що відбувається, як мулатки стягнули мене на підлогу, сплутали мотузками руки й ноги, ще й скрутили руки назад, наче засудженому на страту, так що я й поворухнутися не міг.

— Подай мені батога, Гайде, — звеліла Ванда зі зловісним спокоєм.

Мулатка, припавши на коліно, подає батога повелительці.

— Зніми з мене оце важке хутро, — веде далі повелителька. — Воно мені заважає.

Мулатка виконала наказ.

— Подай кацабайку!

Гайде миттю принесла оздоблену горностаєм кацабайку, що лежала на ліжку, і Ванда граційним неповторним рухом ковзнула руками в рукави.

— Прив'яжіть його до цієї колони!

Мулатки підводять мене, накидають на моє тіло товсту мотузку й прив'язують настоями до одного з масивних стовпів, що підтримують шатро ложа.

А тоді нараз зникають, наче під землю запалися.

Ванда рвучко підходить до мене, біла атласна сукня струменить за нею довгим шлейфом, наче срібло, наче місячне сяйво; волосся палахкотить полум'ям на білосніжному горностаєвому хутрі кацабайки. Ось вона, реготнувши, стає переді мною, упершись лівою рукою під бік, у правій — батіг.

— Забави скінчилися, — каже вона з крижаною безсердечністю.