Венера в хутрі - Сторінка 5

— Що принесе Вам вдоволення...

— Як непослідовно! — вигукнула вона. — Спершу Ви хочете мене за дружину, а потім згодні вже й іграшкою стати в моїх руках.

— Вандо! Я... кохаю Вас!

— Так ми знову повернемося туди, звідки почали. Ви кохаєте мене і прагнете зі мною одружитися, я ж не хочу нового шлюбу, бо сумніваюся у витривалості своїх і Ваших почуттів.

— А якщо я таки хочу наважитися на шлюб з Вами?

— Питання в тому, чи я на нього хочу наважуватися, — спокійно мовила вона. — Я чудово можу уявити собі чоловіка, з яким могла би прожити все життя, але це мав би бути досконалий чоловік, чоловік, який би мені імпонував, упокорив би мене своєю сильною особистістю, розумієте? Однак чоловіки — я це знаю! — закохуючись, відразу стають слабкими, піддатливими і... смішними, повністю віддаються на поталу жінці, плазуючи перед нею на колінах. Я ж здатна надовго покохати лише того, перед ким сама погоджуся плазувати. Але Ви так припали мені до душі, що я готова спробувати щастя з Вами.

Я впав їй до ніг.

— Господи! Ось Ви вже й стоїте на колінах! — насмішкувато промовила вона. — Добрий початок! — а коди я підвівся, повела далі: — Даю Вам рік на те, щоб завоювати Мене, переконати в тому, що ми створені одне для одного і зможемо жити разом. Пощастить Вам, стану Вашою дружиною, такою дружиною, Северине, яка суворо й добросовісно виконуватиме свої подружні обов'язки. Цей рік ми проживемо, як у шлюбі...

Мені кров ударила в голову, її очі теж враз спалахнули.

— Ми мешкатимемо разом, поділятимемо усі наші звички, щоб побачити, чи зможемо вжитися удвох. Я наділяю Вас усіма правами шлюбного чоловіка, залицяльника і друга. Це Вас задовольнить?

— Мусить задовольнити.

— Жодного примусу!

— То я хочу...

— Неперевершено! Чую слова справжнього мужа. Ось Вам моя рука.

* * *

Десять днів ми не розлучалися ані на годину, за винятком ночей. Тепер я мав право досхочу дивитися їй у вічі, тримати в руках її долоні, прислухатися до її слів, усюди її супроводжувати.

Моє кохання видавалося мені глибокою бездонною безоднею, у яку я поринав щораз глибше, з якої мене тепер уже ніщо не могло порятувати.

Сьогодні по обіді ми примостилися біля ніг Венери на галявинці, я зривав квіти й кидав їй у поділ сукні, а вона плела з них вінки, якими ми заквітчали нашу богиню.

Раптом Ванда глянула на мене так дивно, так запаморочливо, що жага зненацька охопила мене, наче полум'ям. Не тямлячи себе, я схопив її в обійми і припав устами до її уст. Вона пригорнула мене до своїх тремтливих від хвилювання грудей.

— Ви розсердилися? — запитав я опісля.

— Я не можу сердитися на те, що природно, — відповіла вона. — Лише боюся, що Ви страждаєте...

— О, я страждаю немилосердно.

— Бідолашний друже! — вона відгорнула мені з чола скуйовджене волосся. — Сподіваюся, не з моєї вини?

— Ні... — відповів я. — Однак... моє кохання переростає в якесь шаленство. Думка про те, що я можу Вас втратити, втратити насправді, завдає мені мук вдень і вночі.

— Але ж Ви ще навіть не володієте мною, — глянула на мене Ванда отим тремким, вологим, пожадливим поглядом, яким щойно запалила в мені полум'я пристрасті, потім підвелася й поклала тендітними, аж прозорими руками вінок з блакитних анемон на мармурово-білі кучері Венери. Майже супроти власної волі я обійняв її за стан.

— Я не можу бути більше без тебе, чарівна жінко! — ледь не застогнав я. — Повір мені, лише цього єдиного разу повір мені! Це не фантазії, не пишномовна фраза. Глибоко в душі я відчуваю, як тісно моє життя переплетене з твоїм. Якщо ти мене покинеш, я згину, пропаду...

— У цьому немає жодної потреби, — Ванда взяла мене за підборіддя. — Я ж кохаю тебе, дурнику!

— Але ж ти готова бути моєї лише за певних умов, а я тебе кохаю, нічого не вимагаючи взамін...

— Це недобре, Северине, — майже злякалася вона. — Невже ви досі не знаєте мене? І зовсім не хочете завдавати собі труду мене пізнати? Я добра і лагідна, доки до мене ставляться серйозно й виважено, та коли мені віддаються надто рвійно, я стаю пихатою...

— Нехай! Будь пихатою, будь владною, деспотичною! — зойкнув я екзальтовано. — Тільки будь моєю, моєю на віки вічні!

Я лежав долі, обіймаючи її коліна.

— Це погано скінчиться, мій друже, — спохмурніла вона і навіть не ворухнулася.

— О, хай би воно ніколи не закінчилося! — схвильовано, навіть запально вигукнув я. — Тільки смерть розлучить нас. Якщо не можеш стати моєю, навічно моєю, то дозволь мені бути твоїм рабом, дозволь служити тобі, терпіти усі твої примхи, тільки не відштовхуй мене від себе.

— Опануйте себе, — Ванда схилилася й поцілувала мене в чоло. —Я кохаю Вас від щирого серця, але Ви обрали не той шлях, щоб мене завоювати... щоб утримати...

— Я готовий на все, я готовий виконати будь-яку Вашу забаганку, лиш би не втратити Вас! Тільки не це! Мій розум не спроможний цього усвідомити.

— Підведіться вже нарешті! Я послухався.

— Ви направду дивна людина, — мовила Ванда. — Отже, хочете заволодіти мною будь-якою ціною? 1

— Так, будь-якою ціною.

— Чого б вартувало таке володіння? — вона на мить задумалася, і в її очах зблиснуло щось затаєне, зловісне. — А якщо би я Вас розлюбила, якби належала іншому?..

Мені мовби холодом сипонуло поза шкіру. Я подивився на неї — вона стояла переді мною така самовпевнена і незворушна, очі блищали холодним полиском.

— Ось бачите, — повела вона далі. — Вас нажахала сама лише думка.

Ніжна усмішка несподівано осяяла її обличчя.

— Так, мене охоплює жах, коли я виразно уявляю, що жінка, яку я кохаю, і яка навзаєм кохає мене, може без жалю до мене віддатися іншому, та хіба я матиму тоді якийсь вибір? Якщо я кохаю цю жінку, кохаю нестямно, чи повинен я гордо повернутися до неї спиною і згинути, задемонструвавши показну силу волі, а чи пустити собі кулю в чоло? Я маю два ідеали жінки. Якщо мені не поталанить знайти свій шляхетний, сонячний ідеал, жінку, яка буде мені вірною і розділить зі мною долю, — але тільки нічого

половинчастого, нічого млявого! — то я вже ліпше віддамся сам на поталу жінці непорядній, невірній, немилосердній. Така жінка в своїй егоїстичній величі також є ідеалом! Якщо не судилося мені сповна насолодитися коханням, то я готовий з її рук випити до дна чашу болю і муки; тоді я хочу зазнати від жінки, котру кохаю, гіркоти зради, знущань, і що жорстокіших, то ліпше. У цьому теж є насолода!

— Чи Ви при своєму розумі? — розсердилася Ванда.

— Я так кохаю Вас усією душею, — не слухав я її, — усім моїм єством, що, — якщо мені судилося ще жити — Вашу близькість, Вашу ауру нічим не замінити. Отож зробіть свій вибір поміж моїми ідеалами. Зробіть з мене, що хочете — свого мужа або ж раба.

— Що ж, гаразд, — мовила Ванда, насупивши тоненькі, однак енергійно заломлені брови. — Думка про те, щоб мати в цілковитій владі чоловіка, який мене цікавить? який мене кохає, бавить мене. Принаймні я не нудьгуватиму. Ви вчинили дуже необачно, давши мені право вибору. Отож я хочу, щоб Ви стали моїм рабом, я зроблю Вас своєю іграшкою!

— О, робіть! — скрикнув я нажахано й радісно водночас. — Якщо шлюб може ґрунтуватися лише на рівності та взаємній згоді, то найсильніші пристрасті викрешуються із суперечностей. Ми з Вами по різні боки, протистоїмо одне одному ледь не як вороги; звідси таке незмірне моє кохання до Вас, замішане на ненависті та страху. При таких стосунках один має бути молотом, а інший — ковадлом. Я обираю ковадло. Я не зможу бути щасливим у ролі тирана. Я хочу обожнювати жінку, а це можливо тільки тоді, коли вона жорстоко поводитиметься зі мною.

— Але, Северине! — майже розгнівалася Ванда. — Невже Ви вважаєте мене здатною на жорстокість супроти чоловіка, який кохає мене так, як Ви, і якого я теж кохаю?

— Чом би й ні, якщо я Вас ще більше за це обожнюватиму? По-справжньому любити можна тільки те, що вище за нас, — жінку, яка підкорює нас своєю красою, темпераментом, духом, силою волі, яка сама стає нашою тиранкою.

— Тобто те, що інших відштовхує, Вас притягує?

— Саме так. У цьому моє дивацтво.

— Що ж, зрештою, в усіх ваших чоловічих пристрастях немає нічого надзвичайного і дивного. Кому ж не припаде до вподоби розкішне хутро? Кожен знає і відчуває, як близько споріднені насолода й жорстокість.

— Та у мене вони досягли свого апогею, — мовив я.

— Це означає, що розум не надто владний над Вами, а Ви — м'яка, піддатлива і вразлива натура.

— Хіба мученики теж не були м'якими та вразливими натурами?

— Мученики?

— Навпаки, це були надвразЛиві, перечу пені люди, які зі страждань спивали насолоду, які прагнули найвишуканіших мук, ба, навіть смерті, як інші прагнуть радощів. Я саме така перечулена людина, мадам.

— Стережіться, щоб не стати Вам, бува, мучеником кохання, мучеником жінки...

* * *

Теплої запашної ночі ми сидимо на Вандиному крихітному балкончику; над нами — шатро — зелене мереживо дикого винограду, а далі — усіяне міріадами зір небо. З парку долинає тихе скигління, закликання закоханої кішки, а я сиджу на ослінчику біля ніг моєї.богині й розповідаю про своє дитинство.

— То ще тоді виявилися усі оці Ваші дивацтва? — запитала Ванда.

— Звісно. Не пам'ятаю часів, коли б я їх не мав... Як розповідала мені матуся, я ще з колиски був надто вразливим, відмовився від здорового грудного молока годувальниці, довелося вигодовувати мене козячим молоком. Маленькиу хлопчиком у мене де й взялася загадкова ніяковість перед жінками, за якою, по суті, приховувалось якесь особливе зацікавлення протилежною статтю. Сірі склепіння та сутінь церкви наганяли на мене моторош, а перед сяючим вівтарем та святими образами я просто-таки холонув від жаху. Зате я крадькома, немов прагнучи скуштувати забороненої втіхи; прослизав до гіпсової фіґурки Венери, що стояла в маленькій батьковій бібліотеці, уклякав на коліна і промовляв молитви, яких мене, малого, навчили: Отче наш, Богородице Діво та Вірую.

Одного разу, вночі, я встав з ліжка, щоб побути коло неї; серпик молодого місяця присвічував мені й оповивав богиню блідо-блакитним холодним сяєвом. Я впав перед нею навколішки, цілував її холодні ноги, підгледівши, як наші селяни цілували ступні розіп'ятого Господа.

Нестерпна туга охопила мене.

Я підвівся, обійняв прекрасне холодне тіло й поцілував її в крижані уста, та враз мене охопив незвіданий жах, і я втік.