Вершник без голови - Сторінка 4

Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!

— Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші,

— Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.

— Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кУР'єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!

— Стережись, щоб тебе не почув батько.

— Стережись, щоб він не почув тебе,— відказала Дівчина вже поважним тоном.— Ти мій двоюрідний брат, і для тата — бездоганний взірець, але не для [21] мене, аж ніяк. Я ніколи не давала тобі приводу думати інакше, хіба не правда?

Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.

— Атож, ти мій кузен,— провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі,— але не більше. Не більше, капітане Кассію Кол-хауне! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе — не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки — і мої вчинки теж — вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!

Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися — капітан мав зрозуміти, що розмові край.

Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.

Розділ III ДОРОГОВКАЗ СЕРЕД ПУСТКИ

Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.

Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони,— бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.

— Який дбайливий юнак! — зауважив Пойндек-стер.— Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.

— Напевне зустрінемось,— озвався його син.— І сподіваюся, що скоро.

Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала [22] нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.

Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.

"Прекрасно! — може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого.— Яка все ж таки чудова річ — оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації — то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними? " Такі заклики — що від них лишається тільки гірко заплакати — лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!

Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя — чи нещастя,— всемогутнім, майже як Бог.

Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар — як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра,— адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм,— це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь,— але жоден з його "гурту" не мав на шкірі [23] слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі...

Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.

Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло — щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.

Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.

Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.

— Так наче це вже вечірні сутінки,— зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник,— а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.

— Ото була б чорна постіль! — жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою.— Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

— І мені теж,— озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид.— Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною І0, і...

— Го-го! — вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндексте р.-'■ Панночка побачила б м є н є серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

— Не радив би вам усім надто тішитися,— втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під'їхав до них,— бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

— Що ти хочеш цим сказати, Касе? — запитав плантатор.

(10) Плутон і Прозерпіна — в античній міфології бог і богиня підземного світу.

[24]

— А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п'ять миль — та, мабуть, і всі шість,— а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

— Але навіщо б йому нас обдурювати?

— А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

— То наведи нам хоч одну з них! — зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети.— Ми готові тебе вислухати.

— Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт,— насмішкувато відповів Колхаун.— А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

— Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.

— Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці,— чемно, але владно зажадав він.— Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

— Та ні, дядечку,— відповів колишній капітан уже не так затято, як перше.— Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

— Як це розуміти?

— Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш,— та навіть і більші,— грабують, убивають...

— Який жах! — вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.

— Індіанці? — спитав Пойндекстер.

— Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір'ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе,— за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.

— О Боже, Кассію! Це ж таки серйозне звинувачення. [25]

Невже ти хочеш сказати, що цей кур'єр,— якщо він справді кур'єр,— заманює нас у пастку?

— Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.

— Можливо, але малоймовірно,— з притиском озвався з карети глузливий голос.

— Ні! — вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову.— Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!

Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус — його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.

Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на Саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий із звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.

— Ось послухайте, що тут написано,— сказав юнак, під'їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: — "Кипарис уже видно".

— Де? — спитав Пойндекстер.

— Тут намальовано руку,— відповів Генрі,— і гіка-зівний палець, напевне, показує напрям.

Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.

Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис.