Вежа блазнів - Сторінка 22

Двісті п'ятдесят гривень.

Рабин кивнув бородою. Навіть не намагаючись торгуватися.

— Спільному благу, — зауважив без особливого натиску канонік, — послужать ці гроші. І спільній, я би так сказав, справі. Чеські єретики загрожують нам усім. Звичайно, найбільше — нам, правовірним католикам, але й ви, ізраеліти, не маєте причин любити гуситів. Зовсім, сказав би я, навпаки. Досить згадати березень двадцять другого року, кривавий погром у празькому Старому Граді. Потім — побоїща євреїв у Хомутові, Кутній Горі і Піску. Так що у євреїв, Хіраме, буде нагода бодай пожертвою своєю причинитися до помсти.

— Моєю є помста, — не відразу відповів Хірам бен Еліезер. — Так каже Господь, Адонай. Нікому, рече Господь, не відплачуйте злом за зло. А Господь наш, як свідчить пророк Ісая, щедрий на прощення.

— Крім того, — тихо додав рабин, бачачи, що канонік мовчить, приклавши руку до чола, — гусити мордують євреїв усього лише шість років. Що таке шість років порівняно з тисячею?

Отто Беесс підняв голову. Його очі зблиснули холодним, як сталь.

— Ти погано закінчиш, друже Хіраме, — проскрипів він. — Я боюся за тебе. Іди з миром.

— А тепер, — сказав він, коли за євреєм зачинилися двері, — нарешті настала твоя черга, Рейнмаре. Порозмовляймо. Не звертай уваги на секретаря і клірика. Це люди довірені. Вони є, але так, ніби їх немає.

Рейневан відкашлявся, та канонік не дав йому заговорити.

— Князь Конрад Кантнер прибув до Вроцлава чотири дні тому, на святого Лаврентія. З почтом, що складається із жахливих пліткарів. Сам князь теж не з тих, хто вміє зберігати таємницю. Таким чином, не тільки я, а й майже весь Вроцлав уже орієнтується в перипетіях позашлюбної афери Аделі, дружини Гельфрада де Стерча.

Рейневан знову кахикнув, опустив голову, не в змозі витримати просвердлюючий погляд. Канонік склав руки, ніби для молитви.

— Рейнмаре, Рейнмаре, — промовив він з дещо штучною екзальтацією. — Як ти міг? Як ти міг так грубо порушити закон Божий і людський? Сказано-бо: хай шанованим буде подружжя і ложе непорочним, бо розпусників і чужоложців засудить Бог. Я ж іще від себе додам, що чоловікам, яких надто часто обманюють, надто повільною здається відплата Божа. І надто часто вони воліють відплачувати самі. І відплачувати жорстоко.

Рейневан кашлянув іще голосніше і схилив голову ще нижче.

— Ага, — здогадався Отто Беесс. — За тобою вже женуться?

— Женуться.

— На п'яти наступають?

— Наступають.

— Юний дурень! — промовив після хвилинного мовчання священик. — У Наррентурмі тебе треба замкнути, от що! У Вежі блазнів. Ти б дуже добре пасував до її мешканців.

Рейневан шмигнув носом і зобразив на обличчі, як йому здавалося, каяття. Канонік покивав головою, глибоко зітхнув, сплів пальці.

— Не міг стриматися, чи як? — запитав він зі знанням справи. — Ночами снилася?

— Не міг, — зізнався Рейневан, червоніючи. — Снилася.

— Знаю, знаю, — Отто Беесс облизнув губи, а його очі раптом заблищали. — Знаю я, що солодкий плід заборонений, що хочеться, ой як хочеться тулити до себе перса незнаної. Знаю я, що медоточать губи чужої дружини, а уста її від оливи масніші. Але, врешті-решт, повір мені, мудро вчать Proverbia[148] Соломонові: "та гіркий її кінець, мов полин, гострий, як меч двосічний"[149], amara quasi absinthium et acuta quasi gladius biceps. Стережися, сину, щоб не згоріти за неї, як той метелик у вогні. Щоби не піти за нею до смерті, не згинути у Безодні. Послухай мудрі слова Писання: "Віддали ти від неї дорогу свою, і не зближайсь до дверей її дому"[150], longe fac ab еа viam tuam et ne adpropinques foribus domus eius.

— He зближайсь до дверей її дому, — повторив канонік, а з його голосу мов вітром здуло проповідницьку екзальтацію. — Послухай-но, Рейнмаре Беляу. Як слід затям слова Священного Писання і мої. Добре запам'ятай. Послухай поради: тримайся подалі від відомої тобі особи. Не роби того, що збираєшся зробити, того, що я читаю в очах твоїх, шмаркачу. Тримайся від неї подалі.

— Так, велебний отче.

— Згодом ця афера забудеться. Стерчів треба буде пострашити Курією і ландфридом, піддобрити звичаєвим відшкодуванням у двадцять гривень, звичайний штраф у розмірі десяти гривень треба буде сплатити магістрату Олесниці. Усе це не набагато перевищує вартість доброго породистого коня, стільки ти зможеш зібрати з допомогою брата, а якщо знадобиться, я додам. Твій дядько, схоластик Генріх, був мені добрим другом. І вчителем.

— Вдячність хай буде…

— Але я нічого не зможу зробити, — різко перебив канонік, — якщо тебе виловлять і приб'ють. Ти це розумієш, нарваний дурню? Ти повинен раз і назавжди вибити собі з голови думки про дружину Гельфрада Стерчі, вибити собі з голови таємні відвідини, листи, посланців, усе. Ти повинен зникнути. Виїхати. Раджу — в Угорщину. Вже, зараз, не гаючись. Ти зрозумів?

— Я хотів би спочатку до Бальбінова… До брата…

— Категорично забороняю, — обрізав Отто Беесс. — Твої переслідувачі напевне це передбачили. Як, зрештою, й візит до мене. Запам'ятай: якщо вже втікати, то втікати по-вовчому. У жодному разі не тими стежками, якими колись ходив.

— Але брат… Петерлін… Якщо я й справді повинен виїхати…

— Я сам через довірених посланців повідомлю Петерліна про все. Тобі ж туди їздити забороняю. Ти розумієш це, шаленцю? Тобі не можна ступати стежками, які знають твої вороги. Тобі не можна з'являтися в місцях, де вони можуть на тебе чекати. А це значить, що в жодному разі не до Бальбінова. І в жодному разі не до Зембиць.

Рейневан голосно зітхнув, а Отто Беесс голосно вилаявся.

— Ти не знав, — процідив він. — Не знав, що вона в Зембицях. Це я, старий дурень, тобі таємницю зрадив. Ну що ж, слово не горобець… Але це не має значення. Байдуже, де вона. У Зембицях, у Римі, у Константинополі чи в Єгипті, байдуже. Ти не наблизишся до неї, сину мій.

— Так, не наближуся.

— Ти й сам не знаєш, як сильно я хотів би тобі вірити. Вислухай мене, Рейнмаре, і вислухай уважно. Я дам тобі листа, зараз накажу секретареві його написати. Не бійся, його буде відредаговано так, що зрозуміти його зможе тільки адресат. Візьмеш листа і зробиш так, як переслідуваний вовк. Стежками, якими ніколи не ходив і на яких тебе не шукатимуть, поїдеш до Стшегома, у монастир кармелітів. Віддаси мого листа тамтешньому пріору, а він познайомить тебе з одним чоловіком. Йому, коли ви залишитеся віч-на-віч, скажеш: вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік. Тоді він тебе запитає: де? Відповіси: Вроцлав, Нове Місто. Запам'ятав? Повтори…

— Вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік. Вроцлав. Нове Місто. Але навіщо все це? Не розумію.

— Якби стало по-справжньому небезпечно, — спокійно пояснив канонік, — я тебе не врятую. Хіба що якби я постриг тебе в ченці і засадив до цистерціанців, під замок і за глуху стіну, а цього, я думаю, ти волів би уникнути. У всякому разі, в Угорщину я вивезти тебе не зможу. Той, кого я рекомендую, зможе. Він забезпечить тобі безпеку, а якщо треба буде, захистить. Це хтось доволі неоднозначний, із суперечливим характером, у спілкуванні часто неприємний, але доведеться тобі це перетерпіти, бо у певних ситуаціях він незамінний. А тому запам'ятай: Стшегом, монастир братів ордену Beatissimae Virginis Mariae de Monte Carmeli[151], поза міськими стінами, на дорозі до Свидницької брами. Запам'ятав?

— Так, велебний отче…

— Вирушай негайно. У Стшеліні тебе й так бачили надто багато людей. Зараз одержиш листа — і в дорогу.

Рейневан зітхнув. Він мав цілком щирий намір ще побалакати з Урбаном Горном де-небудь за пивом. Горн викликав у ньому велику повагу й замилування, а в парі зі своїм псом Вельзевулом піднімався в його очах щонайменше до рівня лицаря Івена з Левом. Рейневанові страшенно хотілося зробити Горнові одну пропозицію, що стосувалася справи саме лицарського характеру, — спільними зусиллями звільнити одну пригноблену жінку. Він також думав попрощатися з Доротою Фабер. Та що вдієш, не можна легковажити порадами та ігнорувати накази таких людей, як канонік Отто Беесс.

— Отче Отто?

— Слухаю?

— Ким є той чоловік зі стшегомських кармелітів?

Отто Беесс якийсь час мовчав.

— Тим, — сказав він нарешті, — для кого немає нічого неможливого.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

у якому спочатку все дуже і дуже добре. А потім не дуже.

Рейневан був веселий і щасливий. Його переповнювала радість, і все довкола захоплювало своєю красою. Пречудовою була долина Верхньої Олави, що врізалася вигинами в зелені пагорби. Пречудово біг дорогою вздовж ріки присадкуватий гнідий жеребець, подарунок каноніка Отто Беесса. Прекрасно співали в міжгіллі дрозди, ще прекрасніше — жайворонки серед лугів. Лірично гули бджоли, жуки і ґедзі. Легесенький зефір, що віяв з узгір'їв, доносив п'янкі аромати — то жасмину, то черемхи. А іноді лайна — поблизу виднілися людські обійстя.

Рейневан був веселий і щасливий. І мав на те причини.

Йому не вдалося, попри всі зусилля, ні зустрітися, ні попрощатися з недавніми супутниками, і він шкодував за цим. Особливо ж його розчарувало таємниче зникнення Урбана Горна. Але якраз спогад про Горна надихнув його діяти.

Крім гнідого жеребчика з білою стрілкою на чолі, канонік Отто додатково обдарував його на дорогу капшуком, що був до того ж набагато важчим, ніж калитка, отримана тиждень тому від Конрада Кантнера. Зважуючи капшук у руці та з ваги здогадуючись, що всередині аж ніяк не менше тридцяти празьких грошів, Рейневан вкотре переконувався у вищості духовного стану над лицарським.

Цей капшук змінив його долю.

Річ у тім, що в одному зі стшелінських шинків, які він відвідав у пошуках Горна, Рейневан зустрів фактотума[152] каноніка, отця Феліціяна, який похапцем виїдав з ринки засмажену грубими кружальцями ковбасу і запивав жир важким місцевим пивом. Рейневан, як тільки побачив його, відразу ж зрозумів, що треба зробити. Йому навіть не довелося докладати для цього зайвих зусиль. Ксьондзик, побачивши капшука, аж облизався, і Рейневан вручив йому його без найменшого жалю. І навіть не рахуючи, скільки ж там насправді було грошей. Звичайно, він негайно отримав усю необхідну інформацію. Отець Феліціян сказав усе, ба більше, він був готовий додатково видати кілька секретів, почутих на сповіді, однак Рейневан чемно відмовився, оскільки імена покаянних ні про що йому не говорили, а їхні гріхи і грішки не цікавили його взагалі.

Він виїхав зі Стшеліна вранці.