Вежа блазнів - Сторінка 39

І швидко йти нашими слідами. З якою метою?

— Запитай його.

— Запитаю. Коли настане час. А наразі для певності давай розмовляти латиною.

— Bene.[235]

* * *

Сонце опускалося над темним бором все нижче, відкурликали журавлі, які летіли на захід, почали гучний концерт жаби в болоті біля річки. А на сухому схилі на краю лісу, ніби в університетській залі, звучала мова Вергілія.

Рейневан вже бозна-вкотре — але вперше по-латинському — розповідав свою недавню історію й описував перипетії. Шарлей слухав — або вдавав, що слухає. Монастирський силач Самсон тупо розглядав невідомо що, а на його одутлій фізіономії, як і раніше, не можна було зауважити жодних поважних емоцій.

Розповідь Рейневана була, ясна річ, лише вступом до основної справи — до чергової спроби втягнути Шарлея в наступальну операцію проти Стерчів. Звичайно, нічого з цього не вийшло. Зокрема й тоді, коли Рейневан узявся спокушати демерита перспективою великих грошей — уявлення, зрештою, не маючи, звідки в разі чого взяти такі гроші. Однак проблема ця мала суто академічний характер, оскільки Шарлей пропозицію відкинув. Відновилася суперечка, в якій обидва диспутанти активно допомагали собі класичними цитатами — від Тацита до Екклезіаста.

— Vanitas vanitatum, Рейнмаре! Суєта суєт і всяко єсть суєта! Не будь запальним, гнів таїться в грудях дурнів. Запам'ятай — melior est canis vivus leone mortuo, краще живий собака, ніж мертвий лев.

— Бо що?

— Якщо ти не відмовишся від дурних планів помсти, то загинеш, бо ці плани для тебе — певна смерть. А мене, навіть якщо не вб'ють, то знову засадять у в'язницю. Але цього разу не на відпочинок у кармелітів, а до льоху, ad carcerem perpetuum[236]. Або на довголітнє in pace[237] у монастирі, що вони вважають ласкою. Ти знаєш, Рейнмаре, що це таке — in pace? Це поховання живцем. У підземеллі, у тісній келії, такій низькій, що там можна тільки сидіти, а в міру накопичення екскрементів треба дедалі більше гнути спину, щоб не шкребтися тіменем об стелю. Ти, либонь, з глузду зсунувся, якщо думаєш, що я ризикну таким заради твоєї справи. Справи темної, щоби не сказати: смердючої.

— Що є для тебе смердючим? — обурився Рейневан. — Трагічна смерть мого брата?

— Обставини, за яких вона сталася.

Рейневана заціпило, він замовк і відвернувся. Якийсь час Рейневан дивився на Самсона-вернигору, який сидів на пеньку. "Самсон виглядає якось інакше, — подумав він. — Щоправда, фізіономія, як і перше, кретинська, але щось у ній змінилося. Що?"

— В обставинах смерті Петерліна, — заговорив він, — немає нічого незрозумілого. Його вбив Киріелейсон. Кунц Аулок et suos complices. Ex subordinatione[238] і за гроші Стерчів. Тому Стерчі повинні понести…

— Ти не слухав того, — перебив його Шарлей, — що говорила Дзержка, твоя своячка?

— Слухав. Але значення тому не надавав.

Шарлей витягнув із саков і розкоркував бутлик, навколо запахло наливкою. Бутлика, поза будь-яким сумнівом, серед прощальних дарів бенедиктинців не було. Рейневан уявлення не мав, коли і в який спосіб демерит заволодів ним. Але підозрював щонайгірше.

— Це велика помилка, — Шарлей ковтнув із бутлика, подав його Рейневанові. — Великою помилкою є не слухати Дзержки, бо вона зазвичай знає, що каже. Обставини смерті твого брата незрозумілі, хлопче. Принаймні аж ніяк не настільки зрозумілі, щоб негайно братися за кровну помсту. У тебе немає жодних доказів вини Стерчів. Tandem[239], у тебе немає жодних доказів вини Киріелейсона. Ба, in hoc casu[240] немає навіть передумов і мотивів.

— Що ти… — Рейневан похлинувся наливкою. — Що ти верзеш? Аулока і його банду бачили в районі Бальбінова.

— Як доказ non sufficit[241].

— У них був мотив.

— Який? Я уважно вислухав твою розповідь, Рейнмаре. Киріелейсона найняли Стерчі, швагри твоєї любки. Щоби він схопив тебе живим. Обов'язково живим. Події в тій корчмі під Бжегом доводять це неспростовно. Кунц Аулок, Сторк і де Барби — професіонали, вони роблять тільки те, за що їм заплачено. А заплачено їм за тебе, а не за твого брата. Навіщо їм залишати за собою труп? Такий залишений на шляху cadaver[242] — це для професіоналів зайвий клопіт: загрожує переслідування, закон, помста… Ні, Рейнмаре. У цьому немає логіки ні на гріш.

— То хто ж тоді, по-твоєму, убив Петерліна? Хто? Cui bono?[243]

— Отож-бо. Варто, справді варто над цим замислитися. Ти повинен більше розповісти мені про свого брата. По дорозі в Угорщину, звичайно. Через Свидницю, Франкенштейн, Нису й Олаву.

— Ти забув про Зембиці.

— Факт. Але ти не забув. І, боюся, не забудеш. Цікаво, коли він це помітить?

— Хто? Що?

— Бенедиктинський Самсон-Медок. У пеньку, на якому він сидить, є гніздо шершнів.

Велетень схопився на рівні ноги. І знову сів, зрозумівши, що його підловили.

— Так я й думав, — вишкірився Шарлей. — Ти розумієш латину, братчику.

На очах украй здивованого Рейневана велетень відповів посмішкою на посмішку.

— Меа culpa[244], — відповів він із такою вимовою, якій віддав би належне і сам Ціцерон. — Але ж це не гріх. А якщо й так, то хто ж sine peccato est[245]?

— Я не назвав би чеснотою підслухувати чужі розмови, вдаючи, що не знаєш мови.

— Це правда, — злегка нахилив голову Самсон. — І визнав свою провину. А щоб не примножувати провин, відразу попереджу, що й перейшовши на мову франків, ви не збережете таємниці. Я знаю французьку.

— Он як, — голос Шарлея був холодний як лід. — Est-ce vrai? Справді?

— Справді. On dit, et il est verite.[246]

На якийсь час запанувала тиша. Нарешті Шарлей голосно кашлянув.

— Мовою англійців, — ризикнув він, — ти, не сумніваюся, володієш так само добре?

— Ywis, — відповів, не затнувшись, велет. — Herkneth, this is the point to speken short and plain. That ye han said is right enough. Namore of this.[247] Бо навіть якби я говорив усіма мовами людськими й ангельськими, то став би я як мідь та дзвінка або бубон гудячий.[248] Тож замість хизуватися красномовством, перейдімо до справи, бо час не терпить. Я йшов за вами не для розваги, а зі страшної необхідності.

— Справді? А в чому саме полягає, якщо можна поцікавитися, ця-от dira necessitas[249]?

— Подивіться на мене уважно і скажіть, поклавши руку на серце, — ви хотіли би так виглядати?

— Не хотіли б, — роззброююче чесно відповів Шарлей. — Але ти висловлюєш претензії не за тією адресою, братику. Своєю зовнішністю ти завдячуєш безпосередньо твоїм татусеві й мамусі. А посередньо — Творцеві, хоч багато що, здається, цьому суперечить.

— Моєю зовнішністю, — Самсон не звернув жодної уваги на Шарлеїв знущальний тон, — я завдячую вам. Вашим ідіотським екзорцизмам. Набешкетували ви, хлопці, чимало. Настав час подивитися правді в очі і почати розмірковувати, як виправити те, що ви вчинили. Та непогано б подумати і про відшкодування збитку тому, кому ви його заподіяли.

— Поняття не маю, про що ти кажеш, — заявив Шарлей. — Ти, друже, говориш багатьма мовами людськими й ангельськими, але всіма незрозуміло. Повторюю: я поняття не маю, про що тобі йдеться. Клянуся всім, що мені дороге, тобто своїм старим кукурайком. Je jure ca sur mon coullon.[250]

— Скільки красномовства, скільки запалу, — прокоментував велетень. — А здогадливості ні на гріш. Ти справді не розумієш, що сталося в результаті ваших дурних заклинань?

— Я… — пробурмотів Рейневан. — Я розумію… Під час екзорцизмів… щось сталося…

— Прошу дуже, — велетень глянув на нього, — як тріумфують молодість та університетська освіта, з огляду на колоквіалізми[251], швидше за все, празька. Так, так, молодий чоловіче. Заклинання і закляття можуть давати побічні ефекти. Рече ж бо Святе Письмо: молитва смиренного проб'є хмари. От і пробила.

— Наші екзорцизми… — прошепотів Рейневан. — Я відчував це. Відчував несподіваний приплив Сили. Але хіба ж може бути, щоб… Хіба може бути…

— Certes.[252]

— Не будь дитиною, Рейнмаре, не дай себе збити з пантелику, — спокійно сказав Шарлей. — Не дай йому обдурити себе. Він знущається з нас. Прикидається. Вдає із себе диявола, випадково вивільненого силою наших екзорцизмів. Демона, викликаного з потойбіччя і пересадженого в тілесну оболонку Самсона Медоїда, монастирського ідіота. Він прикидається інклюзом, якого наші заклинання визволили з клейнода, джином, випущеним з пляшки. Що я ще забув назвати, прибульцю? Що ти таке? Хто ти такий? Король Артур, що повертається з Авалона? Огер Датчанин? Барбаросса, що з'явився з Кіффхаузена? Вічний Жид-Мандрівник?

— Чого ж ти замовк? — Самсон схрестив могутні руки на грудях. — Адже ти, у незмірній своїй мудрості, знаєш, хто я.

— Certes, — Шарлей зімітував акцент прибульця. — Знаю. Але це ти, братчику, підійшов до нашого бівуаку, а не навпаки. Тому саме тобі годиться назвати себе. Не чекаючи, поки тебе викриють.

— Шарлею, — досить серйозно втрутився Рейневан, — він, мабуть, каже правду. Ми викликали його за допомогою наших екзорцизмів. Чому ти не помічаєш очевидного? Чому не бачиш того, що є явним? Чому…

— Тому що я, — перервав демерит, — на відміну від тебе, не наївний. І чудово знаю, хто він, звідки взявся в бенедиктинців і чого хоче від нас.

— То хто ж я? — посміхнувся велетень зовсім не дурнуватою усмішкою. — Прошу, відкрий мені цей секрет. І якнайшвидше. Перш ніж я згорю від цікавості.

— Ти — розшукуваний утікач, Самсоне Медку, ось ти хто. Якщо зважити на колоквіалізми, швидше за все, — ксьондз-утікач. У монастирі ти ховався від переслідування, прикидався дурнем, у чому, не ображайся, тобі надзвичайно допомогла зовнішність. Явно не будучи недоумком, ти моментально розкусив нас… точніше, мене. Ти недарма нашорошував тут вуха. Ти хотів би утекти в Угорщину, але ти знав, що самому це важко зробити. Наше товариство, товариство людей спритних і бувалих, є для тебе подарунком небес. Ти хочеш приєднатися? Я помиляюся?

— Так, і до того ж дуже. І в принципі — у кожній із подробиць. Крім однієї: я таки справді тебе розкусив відразу.

— Ага, — Шарлей також піднявся. — То я, значить, помиляюся, а ти говориш правду. Ну, то давай доведи. Ти — істота надприродна, мешканець потойбіччя, звідки ми мимоволі висмикнули тебе екзорцизмами. Тож продемонструй свою силу. Нехай здригнеться земля. Нехай загримлять громи і блиснуть блискавки. Нехай сонце, яке тільки що зайшло, зійде знову.