Вежа блазнів - Сторінка 65

Нарешті дійшов до причастя sub utraque specie[382] — і його також спростував.

— Під одним, — кричав він, — під хліба лише видом має бути для вірних причастя. Гласить-бо Матвій: "Хліб наш насущний, panem nostrum supersubstantialem[383] дай нам сьогодні. Гласить Лука: "Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: "Це Тіло Моє".[384] Де тут про вино сказано?[385] Воістину, один і тільки один є Церквою схвалений і підтверджений звичай, щоби проста людина під одним тільки видом причастя приймала. І на цьому кожен, хто сповідує, стояти повинен!

— Амінь, — закінчив, облизуючи пальці, Людвіг Бжегський.

— Як на мене, — гаркнув по-левиному єпископ Конрад, жбурнувши кістку в куток, — гусити можуть собі приймати причастя хоч би й навіть під видом клістиру, з боку задниці! Але ці сучі сини хочуть мене пограбувати! Кричать про беззастережну секуляризацію церковних багатств, про нібито євангелічну бідність кліру! Тобто це в мене відібрати — і помежи себе порозтягувати? О ні, клянуся муками Господніми, не бути цьому! Через мій труп! А швидше — через їхнє єретичне стерво! Бодай би вони повиздихали!

— Наразі вони живі, — кисло промовив Пута з Частоловиць, клодзький староста, якого якихось п'ять днів тому Рейневан і Шарлей бачили на турнірі в Зембицях. — Наразі вони живі — й ведеться їм цілком добре, абсолютно усупереч тому, що пророкували після смерті Жижки. Мовляв, перегризуться між собою Прага, Табор і Сирітки. Нічого не вийшло, панове. Якщо хтось на це розраховував, то гірко обманувся.

— Небезпека не тільки не зменшується, а й навіть зростає, — загримів глибоким басом Альбрехт фон Колдіц, староста і земський гетьман вроцлавсько-свидницького князівства. — Мої шпигуни повідомляють про дедалі тіснішу співпрацю пражан і Корибута зі спадкоємцями Жижки: Яном Гвєздою із Віцеміліц, Богуславом зі Швамберка і Рогачем з Дубе. Вголос говорять про спільні військові походи. Пан Пута має рацію. Помилилися ті, хто після смерті Жижки розраховував на чудо.

— І годі, — з усмішкою докинув Каспар Шлік, — розраховувати на подальші чудеса. Як і на те, що проблему чеської схизми за нас вирішить Пресвітер Іоанн[386], що прийде з Індії з тисячами коней і слонів. Ми, ми самі повинні вирішити це питання. Саме у цій справі прислав мене сюди король Сигізмунд. Ми повинні знати, на що реально можемо розраховувати в Шльонську, Моравії, в Опавському князівстві. Добре було б також довідатися, на що реально ми можемо розраховувати в Польщі. Про це, сподіваюся, нас повідомить його достойність єпископ краківський. Адже його непримиренне ставлення до польських поплічників вікліфізму широко відоме, а його присутність тут доводить схвалення політики римського короля.

— Ми в Ромі знаємо, — вставив Джордано Орсіні, — з яким запалом і самовідданістю бореться з єрессю єпископ Збігнеус. Ми знаємо про це в Ромі і не забудемо винагородити.

— То я можу вважати, — знову посміхнувся Каспар Шлік, — що Королівство Польське підтримує політику короля Сигізмунда? І підтримає його ініціативи? Ділом?

— Я був би дуже радий, — фиркнув хрестоносець Готфрід фон Роденберг, який розвалився за столом, — воістину, був би дуже радий почути відповідь на це запитання. Довідатися, коли ж ми можемо чекати дієвої участі польських військ в антигуситському хрестовому поході. З об'єктивних вуст хотів би про це довідатися. То я слухаю, монсиньйоре Орсіні. Ми всі слухаємо!

— Так-так, — посміхнувшись, додав Шлік, не зводячи очей з Олесницького. — Ми всі слухаємо. Які наслідки вашої місії в Ягелла?

— Я довго розмовляв з королем Ладиславом, — промовив дещо засмученим голосом Орсіні. — Але, гм-м… Без особливого результату. Від імені і за уповноваженням Його Святості я вручив польському королеві неабияку реліквію… один із цвяхів, якими наш Спаситель був прибитий до хреста. Vero, якщо така реліквія не в змозі надихнути християнського монарха на антиєретицький хрестовий похід, то…

— То він не християнський монарх, — докінчив за легата єпископ Конрад.

— Ви помітили? — глумливо скривився хрестоносець. — Краще пізно, ніж ніколи!

— Видно, — вставив Людвіг Бжегський, — на підтримку поляків істинна віра розраховувати не може.

— Королівство Польське і король Владислав, — уперше заговорив Збігнев Олесницький, — підтримують істинну віру і Петрову Церкву. У найкращий із можливих способів. Себто динаріями святого Петра[387]. Жоден із представлених тут володарів цього про себе сказати не може.

— Ет! — махнув рукою князь Людвіг. — Теревеньте собі, скільки влізе. Нічогенький собі з Ягелла християнин. Це неофіт, під шкурою якого все ще сидить диявол!

— Його язичництво, — скипів Готфрід Роденберг, — найвиразніше виявляється в лютій ненависті до всієї німецької нації, що є опорою Церкви, особливо ж до нас, госпітальєрів Пресвятої Діви, antemurale christianitatis[388], а ми ж бо своїми грудьми захищаємо католицьку віру від поган, причому вже двісті років! Правда й те, що цей Ягель — неофіт й ідолопоклонник, який, щоб орден змогти побороти, не те що гуситів, а й саме пекло готовий взяти за союзника. О, воістину, не про те нам тут зараз треба радитися, як переконати Ягеля і Польщу приєднатися до хрестового походу, а повернутися до того, про що ми в Пресбурзі[389] тоді, два роки тому, на Трьох Царів радилися, — як на саму Польщу з хрестовим походом вдарити. І на шматки роздерти це неоковирне утворення, це байстря Городельскої унії[390]!

— Ваші слова, — дуже холодно промовив єпископ Олесницький, — здається, достойні самого Фалькенберга. І це не дивно, адже не секрет, що й горезвісні "Сатири" Фалькенбергові надиктували не де-небудь, а саме в Мальборку. Нагадую вам, що цей пасквіль було засуджено собором, а самому Фалькенбергу довелося зректися своїх обурливих і єретичних тез під загрозою вогнища. Тож воістину дивно звучать вони у вустах того, хто називає себе antemurale christianitatis…

— Не треба сердитися, єпископе, — примирливо вставив Пута з Частоловиць. — Адже це правда, що ваш король підтримує гуситів, і явно, і таємно. Ми знаємо і розуміємо, що цим самим він тримає хрестоносців у страху, а що мусить тримати їх у страху, то в цьому, щиро кажучи, нічого дивного немає. Але результати такої політики для всієї християнської Європи можуть виявитися згубними. Ви ж і самі це знаєте.

— На жаль, — підтвердив Людвіг Бжегський. — А результати ми бачимо. Корибутович — у Празі, а з ним — цілі роти поляків. У Мораві — Добко Пухала, Пйотр з Ліхвіна і Федір з Острога. Вишек Рачинський — коло Рогача з Дубе. Ось де поляки, ось де на цій війні видно польські герби й чути польські бойові кличі. Ось як Ягелло підтримує істинну віру. А його едикти, маніфести, укази? Ними він нам очі замилює, от що.

— А тим часом свинець, коні, зброя, провіант, різні товари, — сумно додав Альбрехт фон Колдіц, — безупинно течуть з Польщі в Чехію. Як же це так, єпископе? Одною дорогою динарії, якими ви так хвалилися, шлете до Рима, а іншою — порох і ядра для гуситських гармат? Воістину, це в дусі вашого короля, в якого, як-то кажуть, Богу свічка, а чорту кочерга.

— Над деякими проблемами, — зізнався після недовгого мовчання Олесницький, — і я вболіваю. Щоб ішло на краще, докладу старань, хай мені Бог допоможе. Але мені шкода слів, щоби повторювати ті самі контраргументи. Тож скажу коротко: доказом намірів Королівства Польського є моя тут присутність.

— Яку ми цінуємо, — ляснув по столу єпископ Конрад. — Але чим є нині це ваше Королівство Польське? Це ви, цний пане Збігнев? Чи Вітольд? Чи Шафранські? Чи, може, Остророги? Чи Ястшембці та Біскупці? Хто в Польщі править? Адже ж не король Владислав, немічний старець, який навіть власною дружиною не годен покерувати. Бо, може, то Сонька Гольшанська в Польщі владарює? І її коханці — Цьолек, Гіньча, Куровський, Заремба? Чи хто там ще цю русинку попихає?

— Vero, vero, — сумно покивав головою легат Орсіні. — Сором, щоби такий король був cornuto[391]…

— Ніби й серйозне це зібрання, — наморщив чоло краківський єпископ, — а плітками забавляється, наче ті баби. Чи бурсаки у борделі.

— Ви ж не заперечите, що Сонька Ягеллі роги наставляє і ганьбою його покриває.

— Заперечу, бо це vana rumoris[392]. Чутки, які Мальборк розпускає і підтримує.

Хрестоносець піднявся з-за столу, червоний і готовий заперечити, але Каспар Шлік зупинив його швидким жестом.

— Pax! — обрізав він. — Облишмо цю тему, є важливіші. Наскільки я розумію, збройна участь Польщі в хрестовому поході наразі під питанням. Що ж, хоч мені й шкода, беру це до уваги. Але клянуся мушлями святого Якова, допильнуйте, єпископе Збігневе, щоб фактично виконувалися положення кежмарокської угоди[393] і Ягеллові едикти з Теребовлі і Велюні[394]. Ці едикти начебто закривають кордони, начебто служать острахом тим, хто торгує з гуситами, а товари і зброя, як слушно зауважив пан свидницький староста, і далі з Польщі в Чехію переправляються…

— Я ж пообіцяв, — нетерпляче перервав Олесницький, — що докладу старань. І це не порожні обіцянки. Тих, хто зноситься з чеськими єретиками, у Польщі каратимуть, є королівські едикти, iura sunt clara[395]. Однак панові свидницькому гетьману і його превелебності єпископові вроцлавському нагадаю слова Писання: "Чому ви бачите заскалку в очах брата, а в своєму колоди не помічаєте?" Половина Шльонська торгує з гуситами, і ніхто нічого проти цього не починає.

— Помиляєтеся, цний князю Збігневе, — перегнувся через стіл єпископ Конрад. — Позаяк починаємо. Запевняю вас, що вжито заходів. Жорстких заходів. Без едиктів, без маніфестів, без жодних пергаментів якось обійдеться, але деякі defensores haereticorum[396] на власній шкурі відчують, що значить з єретиками куматися. А інших, запевняю вас, смертельний страх охопить. Тоді світ побачить різницю між істинним і показним діянням. Між істинною боротьбою і окозамилюванням.

Єпископ говорив так ущипливо, у голосі його було стільки запеклої ненависті, що Рейневан відчув, як йому волосся стає дуба. Серце почало стукотіти так сильно, що він злякався, що ті, внизу, можуть почути це серцебиття. Але ті, внизу, мали інші клопоти. Каспар Шлік знову втихомирив зібрання і припинив суперечки, після чого закликав до конкретного і спокійного обговорення ситуації в Чехії.