Вежа блазнів - Сторінка 69

А Рейневан починає замислюватися над тим, чи така альтернатива не була би для нього більш здоровою.

Вуглярів і смолярів із ближнього села, які прямували вдосвіта до свого робочого місця, стривожили і занепокоїли звуки, які звідти долинали. Лякливіші з-поміж них негайно взяли ноги в руки. За ними поспішили розважливіші, бо небезпідставно вирішили, що з роботи сьогодні нічого не вийде, вугілля вони не випалять, смоли і дьогтю не виженуть, мало того, ще, може, і по шиї доведеться дістати. Лише поодинокі та найсміливіші наважилися підібратися до смолярні настільки, щоб, обережно визираючи з-за стовбурів, угледіти на галявині з п'ятнадцятеро коней і стільки ж озброєних чоловіків, частина з яких була в повних пластинчастих обладунках. Вуглярі побачили, що лицарі жваво жестикулюють, почули збуджені голоси, крики, лайку. Це остаточно переконало вуглярів, що тут їм робити нічого, що треба втікати, поки ще можна. Лицарі сперечалися, сварилися, деякі були просто дуже сердиті, а від таких лицарів бідний селянин міг чекати найгіршого, бо на бідному селянинові лицарі звикли зганяти злість і заспокоювати нерви. Ба, сільський хлоп, що потрапив під гарячу руку якомусь розлюченому благородному лицареві, міг дістати не тільки кулаком у пику, черевиком під зад чи нагайкою по спині: бувало, що пан лицар зі злості хапався за меч, булаву або сокиру.

Вуглярі втекли. І підняли на ноги село. Підпалювати села розлюченим лицарям теж траплялося.

* * *

На галявині вуглярів точилася затята суперечка, закипала сварка. Буко фон Кроссіг так репетував, що харапудилися коні, яких стримували зброєносці. Пашко Римбаба жестикулював, Вольдан з Осин сипав прокльонами, Куно Віттрам закликав у свідки святих одної і другої статі. Шарлей зберігав відносний спокій. Ноткер фон Вейрах і Тассіло де Тресков намагалися втихомирити сварку.

Біловолосий маг сидів неподалік на пеньку і демонстрував байдужість.

Рейневан знав причину сварки. Вона стала відома йому ще дорогою, коли вони вночі чвалували лісами, плутали між дубами і буками, постійно озираючись, чи не вирине з мороку погоня, чи не з'являться вершники в розвіяних вітром плащах. Але погоні не було, тому вдалося поговорити. Отоді-то Рейневан і довідався про все від Самсона Медка. Довідався, а довідавшись, остовпів.

— Не розумію… — сказав він, дещо охолонувши. — Не розумію, як ви могли піти на таке!

— Ти хочеш сказати, — повернувся до нього Самсон, — що якби йшлося про когось із нас, ти не робив би спроб нас врятувати? Навіть божевільних спроб? Ти це хочеш мені сказати?

— Ні, не хочу. Але я не розумію, як…

— Я саме, — досить різко, як на нього, перебив його гігант, — намагаюся тобі пояснити, як. Але ти постійно заважаєш мені вибухами священного обурення. Зроби ласку, послухай. Ми дізналися, що тебе відвезуть у замок Штольц, щоби там, за якийсь дуже недовгий час, убити. Чорний фургон збирача податків Шарлей запримітив іще раніше. Тому коли несподівано підвернувся Ноткер Вейрах зі своєю комітивою, план окреслився сам.

— Допомога в нападі на колектора. Співучасть у пограбуванні — взамін за допомогу в моєму звільненні?

— Ти ніби був при цьому. Домовленість виглядала саме так. А оскільки про захід довідався, певно, через чиюсь балакучість, Буко Кроссіг, довелося підключити і його.

— Ото тепер і маємо.

— Маємо, — спокійно погодився Самсон.

Мали. Дискусія на галявині вуглярів ставала дедалі гарячішою, настільки гарячою, що деяким диспутантам слів виявилося недостатньо. Особливо помітно це було у випадку Буко фон Кроссіга. Раубрітер підійшов до Шарлея і схопив його обома руками за куртку на грудях.

— Якщо ти ще раз… — люто загарчав він, — Якщо ти ще раз вимовиш слово "неактуально", то дуже пошкодуєш. Що ти мені тут верзеш, волоцюго? Ти думаєш, гультіпако, що я не маю кращих занять, ніж їздити лісами? Я втратив час, бо сподівався на здобич. І не кажи мені, що даремно, бо в мене рука свербить.

— Спокійно, Буко, — примирливо озвався Ноткер фон Вейрах. — Нащо відразу вдаватися до насилля? Можемо домовитися. А ти, пане Шарлею, дозволь тобі зауважити, кепсько вчинив. Була домовленість, що ви стежитиме за збирачем податків від Зембиць, що дасте нам знати, яким шляхом він поїде, де зупиниться. Ми чекали на вас. Імпреза була спільна. А ви що?

— У Зембицях, — Шарлей розгладив одяг, — коли я просив у вас допомоги, коли за цю допомогу платив цінною інформацією і пропозицією, що я почув у відповідь? Що ви, може, допоможете, якщо вам, цитую, захочеться, звільнити присутнього тут Рейнмара Хагенау. Але зі здобичі від нападу на збирача мені не дістанеться навіть ламаного шеляга. Так, по-вашому, має виглядати спільна імпреза?

— Вам йшлося про друга. Він мав бути вільний…

— Ось він і є вільний. Сам звільнився, власним промислом. Тож, мабуть, зрозуміло, що ваша допомога мені вже не потрібна.

Вейрах розвів руками. Тассіло де Тресков вилаявся, Вольдан з Осин, Буко Віттрам і Пашко Римбаба почали репетувати один поперед одного. Буко фон Кроссіг втихомирив їх різким жестом.

— Йшлося про нього, так? — запитав він крізь зціплені зуби, вказуючи на Рейневана. — Його ми мали витягти зі Штольца? Його шкуру врятувати? А тепер, коли він вільний, то ми тобі, пане Шарлею, вже не потрібні, так? Угоду розірвано, слово вітром здуло? Надто сміливо, пане Шарлею, занадто швидко! Бо якщо тобі, пане Шарлею, шкура друга така дорога, якщо ти так дбаєш про її цілість, то знай, що я можу зараз цю цілість порушити! І не заявляй мені, що угоду розірвано, бо твій приятель у безпеці. Тому що тут, на цій галявині, на відстані моєї руки, обом вам страшенно далеко до безпеки!

— Спокійно, — підняв долоню Вейрах. — Стримайся, Буко. А ти, пане Шарлею, збав тон. Твій друг уже щасливо звільнений? Твоя взяла. Ми тобі, кажеш, не потрібні? А ти нам, знай, ще менше. Забирайся звідси, якщо така твоя воля. Попередньо за рятунок подякувавши. Ще й дня-бо не минуло, як ми вас урятували, як ми ваші задниці, як хтось мудро зауважив, з петлі витягли. Бо якби вас та нічна погоня наздогнала, то покусаними вухами, мабуть, аж ніяк би не обійшлося. Ти вже про це забув? Гм, правда, ти швидко забуваєш. Ну що ж, скажи нам ще на прощання, куди збирач податків із возом поїхав, котрою дорогою з роздоріжжя. І бувай, чорт з тобою.

— За вашу нічну допомогу, — Шарлей відкашлявся, злегка поклонився, але не Буко і Вейраху, а сивоволосому магу, який сидів на пні й байдуже спостерігав. — За вашу нічну допомогу дякую. Аж ніяк не бажаючи нагадувати, що минув лише тиждень відтоді, як ми під Лютомією рятували задниці панів Римбаби і Віттрама. Так що ми квити. А якою дорогою поїхав колектор, на жаль, не знаю. Ми згубили слід його свити позавчора після полудня. А оскільки перед самими сутінками зустріли Рейневана, то колектор перестав нас цікавити.

— Тримайте мене! — гаркнув Буко фон Кроссіг. — Тримайте мене, курва, бо я його приб'ю! Бо мене шляк трафить! Ви чули? Він згубив слід! Його колектор цікавити перестав! Його, курва, перестала цікавити тисяча гривень! Наша тисяча гривень!

— Яка там тисяча, — не подумавши, ляпнув Рейневан. — Там не було тисячі. Там було… тільки… п'ятсот…

Швидко, дуже швидко він збагнув усю глибину своєї дурості.

Буко фон Кроссіг вихопив меч так швидко, що брязкіт клинка в піхвах, здавалося, ще звучав, ще висів у повітрі, коли вістря вже торкалося Рейневанового горла. Шарлей устиг зробити тільки півкроку, як наткнувся грудьми на так само швидко вихоплені клинки Вейраха і де Трескова. Клинки всіх інших націлилися на Самсона і зупинили його. Усяка видимість фамільярної доброзичливості зникла, мовби її вітром здуло. Люті, примружені, жорстокі очі раубрітерів не залишали сумнівів у тому, що зброєю вони скористаються. І що зроблять це без найменших докорів сумління.

Сивоволосий маг, який сидів на пеньку, зітхнув і покрутив головою. Але обличчя він і далі мав байдуже.

— Губертику, — поволі сказав Буко фон Кроссіг одному зі зброєносців. — Візьми ремінь, зроби зашморг і закинь на оту гілляку. Не ворушися, Хагенау.

— Не ворушися, Шарлею, — як луна повторив де Тресков.

Мечі решти сильніше вперлися в груди і шию Самсона.

— Отже, — Буко, не відводячи зброї від горла Рейневана, наблизився, глянув йому в очі. — Отже, на возі колектора не тисяча, а п'ятсот гривень. Ти це знаєш. Значить, знаєш і те, куди він поїхав. Перед тобою, хлопче, простий вибір: або ти це знаєш, або висиш.

* * *

Раубрітери поспішали, нав'язували швидкий темп. Не шкодували коней. Де тільки дозволяла місцевість, гнали галопом, гнали щосили.

Вейрах і Римбаба, як виявилося, знали ці місця й провадили короткою дорогою.

Їм довелося збавити швидкість, бо коротка дорога вела через сильно підмоклий торф'яник у долині річки Будзувки, лівої притоки Ниси Клодзької. Тільки тоді Шарлею, Самсону і Рейневану підвернулася нагода коротко переговорити.

— Не робіть дурниць, — стиха застеріг Шарлей. — І не пробуйте втікати. Оті двоє за нами мають арбалети і не зводять із нас очей. Краще слухняно їхати з ними…

— І взяти, — єхидно докінчив Рейневан, — участь у бандитському нападі? Так, Шарлею, далеко мене завело знайомство з тобою. Я став розбійником.

— Нагадую, — втрутився Самсон, — що ми зробили це заради тебе. Щоб урятувати тобі життя.

— Канонік Беесс, — додав Шарлей, — наказав мені захищати тебе й оберігати…

— І зробити, щоб я опинився поза законом?

— Завдяки тобі, — різко відповів демерит, — ми їдемо на Сціборову Вирубку, саме ти видав Кроссігу місце привалу збирача. Швидко видав, йому навіть не довелося довго тебе трясти. Треба було міцніше триматися, мужньо мовчати. Тепер ти був би порядним повішеником з чистою совістю. Здається мені, ти в цій ролі почувався би краще.

— Злочин — це завжди…

Шарлей сердито махнув рукою, пришпорив коня.

Над торф'яником піднімався туман. Баговиння вгиналося, чвакало під копитами. Кумкали жаби, бухкали болотяні бугаї, ґелґотіли дикі гуси. Неспокійно озивалися і з плюскотом ставали на крило качки і селезні. Щось велике — мабуть, лось — продиралося крізь хащі.

— Те, що зробив Шарлей, — сказав Самсон, — він зробив заради тебе. Ти ображаєш його своєю поведінкою.

— Злочин… — прокашлявся Рейневан, — завжди залишається злочином.