Вежа блазнів - Сторінка 85

Це не так уже й багато.

— Я бачу, ти там, у потойбіччі, вивчав географію східних окраїн Європи?

— Я багато різного вивчав, але не в цьому річ. Річ у тім, аби мислити позитивно.

— Я завжди мислю позитивно, — Шарлей відпив пива. — Мій оптимізм тільки зрідка щось порушує. І це має бути щось серйозне. Щось таке, скажімо, як перспектива далекої подорожі при цілковитій відсутності готівки. Наявність на трьох двох коней, причому в одного — запалення копит. А також той факт, що один із нас поранений. Як там твоя рука, Самсоне?

Велетень не відповів, зайнятий пивом, лишень ворухнув перев'язаною рукою, показуючи, що з нею все гаразд.

— Я радий, — Шарлей глянув на небо. — Однією проблемою менше. Але інші нікуди не дінуться.

— Дінуться. Принаймні частково.

— Що ти хочеш цим сказати, дорогий наш Рейнмаре?

— Цього разу, — Рейневан гордо підняв голову, — нам допоможуть не твої, а мої зв'язки. Я маю у Франкенштейні знайомих.

— А чи не йдеться часом, дозволю собі запитати, — зацікавився Шарлей, — про яку-небудь заміжню жінку? Удову? Дівицю на виданні? Черницю? Іншу дочку Єви, представницю прекрасної статі?

— Невдалі жарти. І даремні побоювання. Мій тутешній знайомий — диякон костелу Воздвиження Святого Хреста. Домініканець.

— Ха! — Шарлей енергійно поставив кухоль на стіл. — Якщо так, то краще вже чергова заміжня жінка. Рейнмаре, дорогий, чи ти часом не відчуваєш постійного болю голови? Не маєш нудоти і запаморочень? В очах тобі не двоїться?

— Знаю, знаю, — махнув рукою Рейневан, — що ти хочеш сказати. Domini canes[466], собаки, шкода тільки, що скажені. Повсякчас до послуг Інквізиції. Банально, мосьпане, банально. До того ж, треба тобі знати, диякон, про якого я говорю, має переді мною борг вдячності, неабиякий борг вдячності. Петерлін, мій брат, колись йому допоміг, витяг із важких фінансових клопотів.

— І ти думаєш, що це що-небудь значить? Як звати того диякона?

— А ти що, знаєш усіх?

— Знаю багатьох. Як його на ім'я?

— Анджей Кантор.

— Фінансові клопоти, — сказав, замислившись на хвильку, демерит, — здається, у цій родині спадкові. Чув я про Павла Кантора, якого половина Шльонська переслідувала за борги і махінації. А в кармелітів зі мною сидів Матеуш Кантор, вікарій із Длуголенки. Він програв у кості ковчежець і кадильницю. Я боюся навіть подумати, що програв твій диякон.

— Це давня справа.

— Ти мене не зрозумів. Я боюся навіть подумати, що він програв останнім часом.

— Не розумію.

— Ох, Рейнмаре, Рейнмаре. Ти вже, думаю, бачився з цим Кантором?

— Так, бачився. Але я все ще не…

— Що йому відомо? Що ти йому сказав?

— Практично нічого.

— Перша добра новина. Тому даруймо собі як це знайомство, так і домініканську допомогу. Потрібні нам кошти зберемо в інший спосіб.

— Цікаво, який?

— Та от хоч би продавши оцей майстерної роботи кухлик.

— Срібний. Звідки він у тебе?

— Я ходив по базару, розглядав торгові прилавки, а кухлик раптом опинився в мене в кишені. От загадка!

Рейневан зітхнув. Самсон зазирнув у кухоль, тужно дивлячись на залишки піни. Шарлей натомість взявся розглядати лицаря, який у найближчій аркаді саме кляв на чім світ стоїть зігнутого в поклоні єврея. Лицар носив малинової барви шаперон і багатий лентнер, оздоблений спереду гербом, на якому було зображене млинове коло.

— Шльонськ як такий, — мовив демерит, — я залишаю за собою, в принципі, без жалю. Я кажу "в принципі", бо одного мені таки шкода. Отих п'ятисот гривень, які віз збирач податків. Якби не обставини, гроші могли бути нашими. Мене злить, зізнаюся, думка, що ними збагатився, випадково і незаслужено, який-небудь бовдур на кшталт Буко фон Кроссіга. Хтозна, може, отой Рейхенбах, який отам якраз у цю хвилину обзиває ізраеліта жидом пархатим і свинею? А може, хтось із тих біля будки лимаря?

— Щось сьогодні тут винятково багато збройних людей і лицарів…

— Багато. А оно, гляньте, нові під'їжджають…

Демерит раптом затнувся і голосно втягнув повітря. Зі Срібногірської вулички, що вела від Підвальної брами, на ринок саме в'їжджав раубрітер Гайн фон Чірне.

Шарлей, Самсон і Рейневан не чекали. Зірвалися з лави, щоб потихеньку дати драла, перш ніж їх помітять. Але було вже пізно. Їх помітив сам Гайн, їх помітив Фричко Ностіц, який їхав поруч із Гайном, їх помітив італієць Вітелоццо Гаетані. В останнього, коли він побачив Шарлея, від люті зблідла все ще опухла і прикрашена свіжим шрамом фізіономія. Наступної секунди ринок міста Франкенштейна заполонили крики і тупіт копит. А ще за якусь мить Гайн зганяв злість на корчмаревій лаві, рубаючи її на друзки сокирою.

— Догнати! — ревів він своїй озброєній свиті. — За ними!

— Туди! — репетував Гаетані. — Вони туди втекли!

Рейневан біг, що мав сили, ледве встигаючи за Самсоном.

Шарлей мчав першим, вибирав дорогу, спритно звертаючи в щонайвужчі завулки, а потім продираючись через садки. Тактика, здається, виправдовувала себе: раптом тупання копит і крики погоні за ними стихли. Вони вискочили на вуличку Нижньолазняну, яка пінилася від мильної води, звернули до Зембицької брами.

Від Зембицької брами, перемовляючись і ліниво погойдуючись у сідлах, наближалися Стерчі, а з ними Кнобельсдорф, Гакст і Роткірх.

Рейневан став як укопаний.

— Беляу! — заревів Вольфгер Стерча. — Попався, сучий сину!

Його ревіння ще не перестало звучати, а Рейневан, Шарлей і Самсон уже гналися, важко дихаючи, вузькими вуличками, перестрибуючи через плоти, продиралися крізь гущавину садків і кущі на городах, заплутувалися в простирадлах, які сохнули на шнурах. Чуючи зліва крики людей Гайна, а позаду — ревіння Стерчів, вони бігли на північ, у той бік, звідки саме почав долинати дзвін з домініканського костелу Воздвиження Святого Хреста.

— Паничу Рейнмаре! Тут! Сюди!

У стіні розкрилися маленькі дверцята, а в них стояв Анджей Кантор, домініканський диякон. Той, який мав перед Беляу борг вдячності.

— Сюди, сюди! Швидше! Немає часу!

Справді, часу не було. Вони забігли в тісні сіни, які, як тільки Кантор замкнув дверцята, потонули в пітьмі й запаху прілого шмаття. Рейневан з неймовірним гуркотом перевернув якусь бляшану посудину, Самсон спіткнувся й упав з грюкотом. Шарлей також на щось наскочив, бо брудно вилаявся.

— Сюди! — гукав Анджей Кантор звідкись спереду, звідки пробивалося невиразне світло. — Сюди! Тут! Тут!

Вузькими східцями Рейневан радше скотився, ніж зійшов. Нарешті він вибрався на денне світло, на малесеньке подвір'ячко поміж стінами, оброслими диким виноградом. Самсон, який вибігав за ним, наступив на кота, кіт дико занявчав. Перш ніж нявчання затихло, з обох аркад вискочили і накинулися на них кільканадцятеро людей у чорних куртках та в круглих фетрових капелюхах.

Хтось накинув Рейневанові мішок на голову, хтось копняком підбив йому ноги. Він повалився на землю. Його придавили, викрутивши руки. Поруч він відчував і чув шарпанину, люте хекання, звуки ударів і болісні зойки, які свідчили про те, що Шарлей і Самсон не дають себе взяти без боротьби.

— Чи Свята Курія… — долинув до нього тремтячий голос Анджея Кантора. — Чи Свята Курія встановила… За піймання цього єретика… Якусь винагороду? Хоч би невеличечку? Єпископський significavit не згадує, але я… Я маю клопоти… Я у великій фінансовій потребі… Саме тому…

— Significavit — наказ, а не торговий контракт, — відповів дияконові сердитий і хрипкий голос. — А можливість надати допомогу Святій Інквізиції — це вже достатня нагорода для кожного доброго католика. Чи ти не добрий католик, брате?

— Кантор… — прохрипів Рейневан з повним ротом пилюки і клоччя, видертого з мішка. — Канто-о-ор! Ти курвий сину! Ти кунделю церковний! Ти в сраку йоба…

Йому не дали докінчити. Рейневан дістав по голові чимось твердим, з очей посипалися іскри. Потім дістав ще раз, біль паралізуюче розбігся по тілу, пальці рук раптом змертвіли. Той, хто його бив, ударив ще раз. І ще раз. І ще раз. Біль змусив Рейневана кричати, кров запульсувала у вухах, позбавляючи його свідомості.

* * *

Очуняв він у майже цілковитій темряві, з пересохлим горлом та твердим, як кілок, язиком. Голова пульсувала болем, що охоплював скроні, очі, навіть зуби. Він зробив глибокий вдих — і аж закашлявся, так навколо смерділо. Рейневан ворухнувся — і зашелестіла втрамбована солома, на якій він лежав. Неподалік хтось жахливо бурмотів, ще хтось кашляв і стогнав. Зовсім поруч щось дзюркотіло, лилася вода. Рейневан облизнув покриті липким нальотом губи. Підняв голову — й аж застогнав, так загупав у ній біль. Він підвівся — обережно, поволі. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що він у великому підвалі. У льоху. На дні глибокого кам'яного колодязя. І що він не один.

— Отямився, — констатував факт Шарлей. Він стояв за кілька кроків і з голосним дзюркотінням справляв у горщик потребу.

Рейневан відкрив рот, але не зумів видати ні звуку.

— Це добре, що ти отямився, — Шарлей застебнув штани. — Бо я саме мушу тобі заявити, що стосовно мосту на Дунаї ми повертаємося до первісного задуму.

— Де… — нарешті проскрипів Рейневан, насилу ковтнувши слину. — Шарлею… Де… ми…

— У храмі святої Димпни.

— Де?

— У притулку для божевільних.

— Де?!

— Кажу ж тобі. У божевільні. У Narrenturm — Вежі блазнів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

у якому Рейневан із Шарлеєм упродовж досить тривалого часу мають спокій, лікарську опіку, духовну розраду, регулярне харчування і товариство непересічних людей, з якими можуть досхочу розмовляти на цікаві теми. Словом, мають те, що зазвичай можна мати у божевільні.

— Слава Ісусу Христу. Благословенне ім'я святої Димпни.

Пансіонери Вежі блазнів відреагували шурхотом соломи й недоладним маловиразним бурмотінням. Божогробець бавився палицею, ляскаючи нею по розкритій лівій долоні.

— Ви двоє, — сказав він Рейневану і Шарлею, — новенькі в нашій Божій череді. А ми тут даємо новеньким нові імена. А оскільки сьогодні ми вшановуємо святих мучеників Корнелія і Купріяна, то один із вас буде Корнелієм, а другий — Купріяном.

Ні Корнелій, ні Купріян не відповіли.

— Я, — байдуже продовжував чернець, — госпітальний метр і опікун Вежі. Звати мене брат Транквілій. Nomen omen.[467] Принаймні доти, доки хто-небудь мене не роздражнить. А роздражнює мене, мусите знати, коли хто-небудь галасує, гарячкує, зчиняє гармидер і ґвалт, забруднює себе і місце довкола себе, вживає негарних слів, блюзнірствує з Бога і святих, не молиться і заважає молитися іншим.