Вежа блазнів - Сторінка 89

За ними з перекошеними від жаху обличчями стрімголов мчали Маркварт фон Штольберг, Гунтер Бішофсгейм, Рамфольд Оппельн, Нічко фон Рунге. Лицарі, які вчора вихвалялися один поперед одного, були готові атакувати не тільки Градець-Кралове, а й саме Градище гори Табор. А тепер вони у паніці утікали.

— Рятуйся, хто живий! — гаркнув, пролітаючи повз нього, Трістрам Рахенау. — Йде Амброж! Амбро-о-о-о-ож!

— Христе, змилуйся! — белькотів ксьондз Мегерлін, біжучи біля єпископського коня. — Христе, помилуй і сохрани!

Навантажений здобиччю віз зі зламаним колесом перегородив шлях. Його зіштовхнули і перевернули, у болото посипалися куфрики, скриньки, барильця, перини, килими, кожухи, черевики, шматки солонини, інше добро, награбоване у спалених селах. Застряг іще один віз, за ним — іще один, візники зіскакували і втікали пішки. Дорога вже була встелена награбованим добром, покинутим кнехтами. Невдовзі серед клуночків і вузликів зі здобиччю єпископ угледів кинуті щити, алебарди, бердиші, арбалети, навіть вогнепальну зброю. Позбувшись тягаря, кнехти втікали так прудко, що наздоганяли кінних і панцирних. Ті, хто не міг наздогнати, у паніці вили і верещали. Ревіли корови, бекали вівці.

— Швидше, швидше, ваша превелебносте… — підганяв тремтячим голосом Лаврентій фон Рорау. — Рятуймося… Рятуймося… Аби тільки до Гомоля… до кордону…

Посеред гостинця, частково затоптана в землю, запаскуджена худобою, обсипана бубликами і черепками побитих горщиків, валялася корогва з величезним червоним хрестом. Знак хрестового походу.

Конрад, єпископ Вроцлава, закусив губу. І пришпорив коня. На схід. До Гомоля і Левінського перевалу. Рятуйся, хто живий. Аби швидше. Швидше. Тому що йде…

— Амброж! Іде Амбро-о-о-ож!

* * *

— Амброж, — кивнув головою Шарлей. — Колишній градецький пробощ з костелу Святого Духа. Чув я про нього. Він був при Жижці до самої смерті. Це небезпечний радикал, харизматичний народний трибун, справжній ватажок мас. Помірковані калікстинці бояться його як вогню, бо Амброж поміркованість вважає зрадою ідеалів Гуса і Чаші. А на один його кивок піднімається тисяча таборитських ціпів.

— Факт, — підтвердив Горн. — Амброж шаленів уже під час попереднього єпископського рейду, у двадцять першому році. Тоді, як ви пам'ятаєте, усе закінчилося перемир'ям, яке з єпископом Конрадом уклали Гинек Крушина і Ченєк з Вартенберка. Спраглий крові священик вказав на обох як на зрадників і кунктаторів[490], і чернь накинулася на них із ціпами, так що ті ледве встигли втекти. Відтоді Амброж постійно говорить про відплату… Рейнмаре, що з тобою?

— Нічого.

— Ти виглядаєш так, — оцінив Шарлей, — ніби твій дух витає деінде. Чи ти, бува, не захворів? Та годі про це. Повернімося до єпископського рейду, дорогий пане Муммоліне. Що він має спільного з нами?

— Єпископ наловив гуситів, — пояснив Горн. — Здається. Тобто: здається — гуситів, бо те, що наловив, — це поза сумнівом. У нього нібито був список, на підставі якого він і ловив. Я вже казав вам, що у нього — добрі шпигуни?

— Говорили, — кивнув Шарлей. — Отже, Інквізиція зайнята тим, що витягає з цих бранців зізнання. І тому ви гадаєте, що поки що вона не матиме для нас часу.

— Я не гадаю. Я знаю.

* * *

Розмова, яка мусила відбутися, відбулася ввечері.

— Горне.

— Слухаю тебе, хлопче, щонайуважніше.

— Собаки, хоч і шкода тварини, у тебе вже немає.

— Важко, — очі Урбана Горна звузилися, — цього не помітити.

Рейневан голосно кашлянув, щоби привернути увагу Шарлея, який неподалік грав із Томою Альфою в шахи, виліплені з глини та хліба.

— Ти не знайдеш тут, — продовжував він, — ні бурелому, ні гуморів, ні флюїдів. Словом, нічого такого, що могло б тебе врятувати від необхідності дати мені відповіді на запитання. Ті самі, які я поставив тобі в Бальбінові, у стайні мого вбитого брата. Ти пам'ятаєш, про що я запитував?

— У мене не буває проблем із пам'яттю.

— Чудово. Отже, з відповідями на запитання, які ти мені винен, у тебе також не буде проблем. Тож я слухаю. Говори, але негайно.

Урбан Горн підклав руки під шию, потягнувся. Потім глянув Рейневанові в очі.

— Дивіться, дивіться, — сказав він, — який жвавий. Але негайно! А коли не негайно, то що? Що зі мною станеться, якщо я не відповім на жодне з твоїх запитань? Виходячи зі слушного загалом припущення, що я нічого тобі не винен? Що тоді? Якщо можна запитати?

— Тоді, — Рейневан поглядом упевнився, що Шарлей слухає, — тебе можуть побити. Причому раніше, ніж ти встигнеш вимовити credo in Deum patrem omnipotentem[491].

Горн якийсь час мовчав, не змінюючи пози і не виймаючи сплетених у пальцях долонь з-під шиї.

— Я вже говорив, — нарешті озвався він, — що не здивувався, коли побачив тебе тут. Ти цілком очевидно знехтував застереженнями і порадами каноніка Беесса, не прислухався й до моїх, а це обов'язково мало для тебе погано закінчитися, — чудо, що ти ще живий. Але ти сидиш, хлопче. Якщо ти досі не допетрав, то постарайся допетрати: ти сидиш у Вежі блазнів. І жадаєш від мене відповідей на запитання, домагаєшся пояснень. Бажаєш знати. А що, якщо можна поцікавитися, ти робитимеш із цим знанням? На що ти розраховуєш? Що тебе випустять звідси, аби урочисто відзначити річницю віднайдення реліквій святого Смарагда? Що тебе звільнить чиясь вимушена покутою доброчинність? Отож ні, Рейнмаре з Беляви. На тебе чекають інквізитор і слідство. А ти знаєш, що таке strappado[492]? Як ти гадаєш, наскільки довго ти витримаєш, коли тебе підтягнуть на вивернутих за спину руках? Спершу підвісивши до щиколоток сорокафунтовий тягар? І коли тобі під пахви підставлять смолоскипи? Га? Скільки, на твою думку, часу мине, перш ніж ти заспіваєш? Я тобі скажу: ти навіть не встигнеш вимовити Veni Sancte Spiritus[493].

— Чому вбили Петерліна? Хто його вбив?

— Ти, хлопче, впертий як баран. Ти не зрозумів, що я тобі сказав? Я тобі нічого не розповім, нічого, що ти міг би вибовкати на муках. Йде дуже серйозна гра, і ставка дуже висока.

— Яка гра? — розкричався Рейневан. — Яка ставка? Я маю десь ваші ігри! Твої секрети вже давно перестали бути секретами, і справа, якій ти служиш, також уже не є секретом. Думаєш, я що, не можу додати два і два? А зрештою, знай, що мені плювати на це. Я маю в сраці змови і релігійні суперечки. Чуєш, Горне? Я не вимагаю, щоб ти виказував спільників, видавав нові тайники, у яких зберігається Йоанн Вікліф Англікус, doctor evangelicus super omnes evangelistas[494]. Але я мушу, чорт забирай, знати, чому, як і від чиєї руки загинув мій брат. І ти мені це скажеш. Навіть якщо мені доведеться це з тебе вибити!

— Ого! Дивіться, який задирака!

— Вставай. Зараз дістанеш по морді.

Горн піднявся. Швидким, спритним рухом, який наводив на думку про рись.

— Спокійно, — просичав він. — Спокійно, молодший пане фон Беляу. Без нервів. Гарячка шкодить вроді. Ти за крок від того, щоб споганіти. І втратити свій відомий уже по всьому Шльонську успіх у заміжніх жінок.

Відхиливши корпус назад, Рейневан сильно вдарив Горна під коліно копняком, який підгледів у Шарлея. Захоплений зненацька Горн упав на коліна. Однак з цього місця Шарлеєва тактика почала підводити. Від удару, який мав переламати йому ніс, Горн ухилився легеньким, але швидким рухом, кулак Рейневана лише ковзнув по його вуху. Горн передпліччям відбив широкий і досить невправний хук зліва, по-рисячому спритно підхопився з колін, відскочив.

— Ну, ну, — блиснув він зубами. — І хто б то міг подумати? Але якщо ти так сильно цього прагнеш, хлопче… Я до твоїх послуг.

— Горне, — Шарлей, не обертаючись, хлібною королевою побив хлібного коня Томи Альфи. — Ми у в'язниці, я знаю звичаї і втручатися не буду. Але клянуся, все, що ти з ним зробиш, я зроблю з тобою подвійною мірою. Особливо це стосується вивихів і переломів.

Справа пішла швидко. Горн підскочив, наче справжня рись, м'яко і спритно, танцююче. Рейневан ухилився від першого удару, відповів, і навіть влучив, — але тільки раз, решта ударів безрезультатно і безсило зісковзнула по виставлених у захисній стійці руках противника. Горн ударив тільки двічі, дуже швидко. Обидва рази — влучно. Рейневан з розмаху гепнувся задницею на долівку.

— Як діти, — сказав, пересуваючи короля, Тома Альфа. — Ну зовсім як діти.

— Тура б'є пішака, — сказав Шарлей. — Шах і мат.

Урбан Горн став над Рейневаном, потираючи щоку і вухо.

— Я не хочу ніколи більше повертатися до цієї теми, — холодно сказав він. — Ніколи. Але щоб не вийшло, що ми даремно дали один одному по мордах, задовольню твою цікавість принаймні частково і дещо все-таки скажу. Те, що стосується твого брата Петера. Ти хотів знати, хто його вбив. Так от, я не знаю хто, але знаю, що. Більш ніж очевидно, що Петера вбив твій роман з Аделею Стерча. Він став приводом, приводом надзвичайно вдалим, який майже ідеально замаскував справжні причини. Ти не станеш заперечувати, що вже й сам здогадувався про це. Ти ж начебто вмієш додати два і два.

Рейневан витер кров з-під носа. Він не відповів. Облизав розпухлу губу.

— Рейнмаре, — додав Горн. — Ти зле виглядаєш. Чи в тебе, бува, не гарячка?

* * *

Якийсь час Рейневан дувся. На Горна — з відомої причини, на Шарлея — бо той не втрутився і не побив Горна. На Коппірніґа — бо хропів, на Бонавентуру — бо смердів, а також на Циркулоса, на брата Транквілія, на Вежу блазнів і на весь світ. На Аделю де Стерча, бо та паскудно повелася стосовно нього. На Катажину Біберштайн — бо він паскудно повівся стосовно неї.

До всіх лих він ще й недобре себе почував. Мав нежить, його морозило, він погано спав, а прокидався замерзлим і мокрим від поту.

Його мучили сни, у яких він постійно і безперестанку відчував запах Аделі, її пудри, її рум'ян, її помади, її хни — напереміну із запахом Катажини, її жіночності, дівочого поту, м'яти і лепехи у волоссі. Пальці та долоні пам'ятали дотик, що повертався у снах, — і теж порівнювали. Безперестанку порівнювали…

Він прокидався весь у поту. А наяву згадував і не переставав порівнювати.

Поганий настрій посилювали Шарлей і Горн, які після інциденту подружилися і побраталися, зблизилися. Припав, видно, до душі шельма шельмі, а пройдисвіт оцінив пройдисвіта. Засівши "Під Омегою", шельми вели довгі бесіди.