Вежа з чорного дерева - Сторінка 15

Що тут іще скажеш.

Невдовзі, поринувши в роздуми, Девід лежав у ванні. Що може бути спільного між старим і цими дівчатами, незважаючи на відстань, яка їх розділяє, відсутність взаєморозуміння і все те, що замовчувалося і ховалося за машкарою відвертості?.. Якби цей трикутник існував у сучасних умовах і складався лише з молодих нестриманих людей, то він, найвірогідніше, розпався б. Виникли б ревнощі, хтось комусь надавав би перевагу, у взаєминах з'явились би тріщини... Цей маленький світ такий замкнутий, відгороджений, наче острів, від реального, буденного Девідового світу з його Блекхітом і посиленим вуличним рухом в години пік, вечірками, друзями, виставками, дітьми, суботнім ходінням по магазинах, батьками, Лондоном, де завжди треба за щось платити. Девід відчув непереборний потяг до... до чогось подібного до Котміне, тільки пристосованого до умов його, Девідового, життя. Вони з Бет повинні обов'язково спробувати знайти такий куточок десь в Уельсі або на заході — збереглося ж там, мабуть, іще щось, крім Сент-Айвза[42], де серед безлічі тих, що прикидаються, є лише два-три справжні художники.

Нікчеми, які не вміють малювати. Саме так.

Найбільше Девідові запам'ятається шалена вдача старого. Її зовнішні вияви в його мові й поведінці були, зрештою, так само оманливі, як агресивність деяких тварин, спрямована на забезпечення спокою і життєвого простору, а не на безпричинну демонстрацію сили. Гротескні маски, які надягав на себе старий, просто дозволяли його справжньому "я" триматися на волі. Насправді він жив не в своєму manoir, а в лісі, що його оточував. Мабуть, він усе життя марив про те, щоб знайти місце, де можна було б заховатися від людей. Соромливий і несміливий, він навмисне поводився так, щоб створити протилежне враження. Можливо, саме це змусило його залишити Англію. Проте, опинившись у Франції, Бреслі скористався всім, що в ньому було від англійця: незважаючи на довгі роки добровільного вигнання, зберіг у собі на диво багато національного — щоб протистояти наступові французької культури. У чорновому варіанті вступу до книжки Девід згадав про те, що полотна, створені в Котміне, мають під собою англійський грунт. Тепер він постановив собі розширити цю частину статті, надати їй більшої переконливості. Мабуть, саме в цьому ключ до розуміння творчості Бреслі: хитрий старий вигнанець, який ховається за яскравою маскою свавільного дивака й космополіта, а в душі залишається таким же простим і невіддільним від своєї батьківщини англійцем, як Робін Гуд.

За вечерею особливо відчувалася відстань, що розділяла старого й дівчат. Генрі ще раніше випив віскі, але за столом обмежився двома келихами вина, та й те розвів водою. Він виглядав стомленим, заглибленим у себе, як буває з похмілля. Старість Бреслі особливо впадала в око, і в Девіда було таке відчуття, ніби він перебував у таємній згоді з дівчатами, аби ще більше підкреслити, яка прірва розділяє їх і старого. Химера була в балакучому настрої, розповідала Девідові, як вона намучилася на учительському факультеті, як завжди, пересипаючи свою мову жаргоном і пропускаючи слова. Старий слухав, трохи спантеличений цим несподіваним пожвавленням і тим, що далеко не все міг второпати, принаймні половину з того, що вона говорила: мікронавчання, системне мистецтво, психотерапія. Наче дівчина розповідала про якусь далеку планету. Девід уявляв, як повинна здивуватися людина, яка ще жила титанічними битвами, характерними для мистецтва на початку двадцятого століття, почувши, що звичні для неї пристрасні теорії і революційна практика зведені до методики масової освіти, до "діяльності", яка займала місце десь між англійською мовою і математикою. Les Demoiselles d'Avignon[43] з одного боку і мільярд банок плакатної фарби — з другого.

Після кави старий майже зовсім замовк. Миша стала умовляти його лягти спати.

— Ще чого! Хочу послухати, про що молодь балакав.

Миша лагідно вмовляла:

— Досить прикидатися. Ти дуже стомився.

Бреслі трохи побурчав, розраховуючи на чоловічу солідарність, але Девід його не підтримав. Врешті Миша повела старого нагору. Щойно вони вийшли з кімнати, Химера пересіла в крісло, де сидів Бреслі, й налила Девідові ще кави. Цього разу вона одяглася не так екзотично: чорна сукня з рожевими й зеленими квіточками, наче з ілюстрації Кейт Грінеуей. Сільська простота цієї сукні була їй більше до лиця чи, може, краще пасувала до того, що починало Девідові в ній подобатись.

— Коли Ді повернеться, підемо нагору,— промовила Химера.— Хочу, щоб ви подивилися її малюнки.

— З радістю.

— Дурненька вона. Соромиться їх показувати.

Девід помішав каву.

— Де подівся її хлопець?

— Том? — Химера стенула плечима.— Звичайна історія. Не зміг пережити, що її прийняли до Королівського коледжу. Гадав, приймуть його.

— Буває.

— Такий собі всезнайко. Приватна школа і так далі. Я його терпіти не могла. Таке вже самовпевнене. Тільки Ді нічого не бачила.

— Дуже переживала?

Химера ствердно кивнула.

— Я ж вам кажу. Дуже вона наївна. В певному розумінні.— Вона трохи помовчала. Потім відклала набік ложку, яку весь час крутила в руках, і подивилася просто в освітлене лампою Девідове обличчя. В її погляді була сама відвертість.

— Девіде, можна вам розкрити велику таємницю?

Він посміхнувся.

— Звичайно.

— Я ще вдень намагалася вам про це сказати.— Вона глянула на сходи, потім знову на Девіда й, притишивши голос, закінчила: — Він хоче, щоб вона вийшла за нього заміж.

— Господи.

— Це така глупота, що я...

— Невже ви гадаєте...

Химера похитала головою.

— Ви її не знаєте. Вона розумніша за мене в багатьох відношеннях, але, скажу вам по щирості, часом робить дурниці. Я маю на увазі всю цю історію.— Вона усміхнулася, але погляд залишався серйозним.— Дві розкішних дівчини. Наче з розуму зсунулися. Ми вже й жартувати про це перестали. Ну, гаразд, сьогодні побула трохи в вашому товаристві. Але ж це вперше за бозна-який час.

— Вона йому відмовила?

— Каже, що так. Проте вона все ще тут. Знайшла ідеал, який нагадує її батька, чи що? — Химера знову дивилася йому просто в очі.— Це ж чудо, а не дівчина. Правда, ви просто не знаєте її. Мої матінка й батечко — єговісти. Вдома було таке пекло, хай йому... Одне слово, нема в мене ніякого дому. Коли б не Ді, пропала б я, ще минулого року. Добре, хоч їй могла писати.— Девід хотів вставити слово, але дівчина перебила його.— Вона така непослідовна.— Химера обвела рукою кімнату.— Навіть усе це для неї причина, щоб не виходити за нього. Дурненька. Занапастити своє життя. І хоч би якась користь із цього.

— Ровесника вона тут собі не знайде.

— Я ж про це й кажу.— Вона лягла на лікоть, не зводячи з Девіда очей. Не підвищуючи голосу, провадила далі: — Не дивиться навіть на те, що є. Минулого тижня поїхали ми в Ренн купити дещо. В кав'ярні до нас підсіли два хлопці. Французькі студенти. Знаєте, заговорили знічев'я. Для забави. Нічого хлопці. Почали до нас клинці підбивати. Ді каже, що ми тут на vacances[44] зупинилися у друга її сім'ї.— Химера скривилася.— Тоді вони й кажуть, що хотіли б якось до нас навідатись.— Вона пробігла пальцями по своїх кучериках.— Що тут зчинилося. Ви не повірите. Вона стала, наче той офіцер безпеки. Як вона тих хлопців відшила! Відразу додому, та й ну роздягатися, бо Генрі, бачте, самого залишили і ні з ким йому розважитись. Здогадуєтеся, що я маю на увазі... Не те, щоб справді, бо він навряд чи на це здатний, а так... Знаєте, Девіде, я вже всякого надивилася. Ще гірше, ніж це. А вона ні. Одного тільки мала, отого дурня, що в Лідсі. По-справжньому. Через те я для неї погана компанія. Вона вважає, що можна тільки так, як з Генрі або так, як у мене було. Навіть не уявляє, що воно й до чого. І як воно може інакше бути.

— А ви...

Він так і не встиг запитати, чи збирається вона поїхати звідси сама. Нагорі тихенько причинилися двері. Химера випросталася, а Девід перевів погляд на напівтемні сходи, якими саме спускалася та, про кого йшла мова. Вона помахала їм рукою й підійшла до освітленого острівця, де вони сиділи — струнка, стримана, спокійна, ніби спростовуючи все, що про неї тут говорили. З полегшенням сіла, знову напроти Девіда.

— Цього разу він поводився чемно.

— Так, як ви передбачали.

Вона підняла два схрещені пальці, щоб не наврочити.

— Про що ж це ми тут говорили?

— Про тебе.

— Про те, чи покажете ви мені свої роботи,— додав Девід.

Вона опустила очі.

— Показувати майже нічого.

— Те, що є.

— Більше замальовки. Живопису майже немає.

Химера підвелася.

— Я все одно покажу Девідові. Коли хочеш, можеш тут залишатися.

Хвилину дівчата міряли одна одну поглядом. В очах однієї світився виклик, в очах другої — опір. Очевидно, вони вже не вперше сперечалися про це. Нарешті на обличчі Миші промайнув усміх, і вона теж встала.

Слідом за дівчатами Девід піднявся по сходах на другий поверх, потім пройшов коридором повз свою кімнату в східне крило будинку. Кімната, до якої вони ввійшли, була простора і, хоч тут стояло ліжко, більше нагадувала вітальню. Або кімнату студентки, якби на стінах висіли кустарні картини та репродукції, а не оригінали відомих художників. Химера підійшла до програвала, що стояв у кутку, почала перебирати платівки.

— Сюди,— промовила Миша.

Девід підійшов до довгого столу, окинув поглядом пляшечки з тушшю, акварельні фарби, похилу креслярську дошку з пришпиленим до неї незавершеним ескізом. Кожна річ знаходилась на своєму місці, не те, що в студії Бреслі. Девідові теж подобалося підтримувати такий порядок на своєму робочому столі. Миша поклала на стіл теку, але поки що не розкривала її.

— В Лідсі я під кінець повністю перейшла на абстрактне мистецтво. З такими роботами й до коледжу вступала. Отже, це, власне, повернення до минулого.— Вона сором'язливо всміхнулася.— Спроба заповнити те, що я вважаю прогалинами.

З технічного боку малюнок справляв гарне враження, хіба що бракувало індивідуальності. Стриманість була приємною рисою характеру дівчини, але на папері ця стриманість оберталася холодністю, за якою вгадувався надмір старанності і щось voulu[45]. Девід був трохи здивований тим, що лінії малюнка аж ніяк не нагадували стрімких, твердих, енергійних ліній Бреслі.