Вежа з чорного дерева - Сторінка 5

Навіть запитала його про щось; мабуть, дещо знала про Пізанелло. Може, старий розказував.

Трохи згодом Бреслі підвівся й запросив Девіда оглянути його "робочу кімнату" в одній із будівель за садом. Дівчата не ворухнулися. Дійшовши слідом за Бреслі до арки в стіні, Девід оглянувся на тонку засмаглу постать у чорній трикотажній сорочці. Дівчина знову взялася до книжки. Коли чоловіки вийшли на посипану жорствою доріжку, що звертала ліворуч до будівель, старий, підморгнувши, сказав:

— Завжди одне й те саме. Спробуй переспи з цими сучками. Втратиш будь-яке відчуття пропорції.

— Вони студентки?

— Миша. Бог відає, ким вважає себе друга.

Бреслі явно не хотілося говорити про дівчат, наче вони були для нього не більше, ніж метелики, що прилетіли на вогник свічки, звичайними шанувальницями високого мистецтва. Він став пояснювати, що і як переробив у будівлях, що там було раніше. Увійшли до головної студії — колишньої стодоли з розібраним горищем. Під широким, сучасним вікном, що виходило на північ, у посипаний жорствою двір, стояв довгий стіл, закиданий ескізами і чистими аркушами паперу; поряд — стіл з пензлями і фарбами, від яких ширилися знайомі запахи. Над усім цим панувала нова, майже закінчена картина, що стояла у дальньому кінці приміщення. Це полотно розміром шість на дванадцять футів було встановлене на спеціальному станку з пересувними драбинками. На картині був зображений все той же ліс, але з галявиною в центрі й куди більше людських постатей, ніж звичайно. І все це менше нагадувало казкове підводне царство. Чудово виписане синє, майже чорне небо створювало враження чи то дня, чи то ночі, чи то передгрозової задухи, чи то бурі,— відчуття небезпеки, що нависла над людиною. Ця робота перегукувалася (Девід уже звик дошукуватись чийогось впливу) з полотнами Брейгелів і навіть трохи з картиною самого Бреслі "Полювання у місячну ніч". Девід усміхнувся до художника.

— Який же ключ до розкриття цієї загадки?

— Може, кермеса?[15] Проте я ще не певен.— Погляд старого затримався на картині.— Грається зі мною в піжмурки. Чекає своєї пори, ось що.

— Мені дуже подобається. Навіть зараз.

— Тим-то й доводиться жіноцтво поруч тримати. Відчуття часу. Кровотечі й усе таке інше. Знаєш, коли не слід працювати. Дев'ять десятих успіху.— Він глянув на Девіда.— Та ви й самі все це знаєте. Ви художник, адже так?

Девід затамував подих і поспішив перескочити через слизьке: розповів про Бет, про те, що вони працюють разом удома,— він знав, що хотів сказати Бреслі. Старий примирливо розвів руками і, здається із ввічливості, далі не розпитував Девіда про його творчі справи. Бреслі сів на табуретку і взяв зі столу, що стояв під вікном, аркуш, на якому олівцем були намальовані польові квіти — розкидані на столі черсаки й чортополох. Впадала в око ретельність виконання, але малюнок міг би бути жвавішим.

— Це Миша. Вже відчувається рука, як ви гадаєте?

— Гарна лінія.

Бреслі кивнув на величезне полотно.

— Дозволив їй допомагати. Чорнову роботу.

— На такому полотні...— пробурмотів Девід.

— Вона розумна дівчина, Уїльямсе. Не давайте їй збити себе з пантелику. І самі не глузуйте з неї.— Старий ще раз глянув на малюнок.— Вона заслуговує на краще.— Потім додав: — Без неї я б не обійшовся, справді.

— Певен, вона багато від вас переймає.

— Знаю, що про мене кажуть. Старий розпусник і таке інше. Чоловік у такому віці...

Девід усміхнувся.

— Уже не кажуть.

Бреслі, здавалося, не чув.

— Начхати мені на це. І завжди було начхати. Якщо жити їхнім розумом...

Він обернувся до картини й почав говорити про старість, про те, що уява і здатність творчо мислити з роками не втрачаються, як то здається молодим. Просто людина виснажується фізично й морально і їй уже важко здійснити задумане — однаково, що старому з молодицею впоратись. Потрібна допомога. Бреслі наче зніяковів від такого визнання.

— "Любов римлянки до батька"[16]. Не доводилось бачити? Дідок ссе цицьку якоїсь молодички. Я часто про це думаю.

— Не можу погодитися, що користь від цього має лише одна сторона.— Девід показав на малюнок.— Знали б ви, як зараз навчають мистецтва в Англії.

— Ви так гадаєте?

— Я певен. Більшість учнів навіть малювати не вміє.

Бреслі погладив свою білу голову; в погляді його промайнуло щось зворушливо-дитяче, ніби йому бракувало певності в собі. Девід відчув, як у ньому зароджується приязнь до цієї сором'язливої і щирої людини, яка ховала свою суть за зовнішньою грубістю манер і мови; старий, видно, вирішив йому довіритися.

— Її слід було б відіслати додому. Ніяк не наважуся.

— Хіба не їй вирішувати?

— А вона вам нічого не казала? Коли ви приїхали?

— Вона дуже вміло прикинулася таким собі ангелом-хранителем.

— На комусь окошиться.

В цих словах відчувалася похмура насмішка, та суть сказаного так і залишилася нез'ясованою, бо старий раптом підхопився і, наче вибачаючись, торкнувся Девідової руки.

— Ну, та хай йому біс. Приїхали брати мене на тортури, еге ж?

Девід попросив розповісти про підготовчі стадії роботи над картиною.

— Метод проб і помилок. Роблю багато ескізів. Ось.

Він підвів Девіда до дальнього кінця столу. Робочі ескізи вражали таким самим дивним поєднанням сором'язливості з упевненістю, яке Бреслі виявив, говорячи про дівчину. Ніби він боїться критики й водночас недовірливо ставиться до її відсутності.

Нова картина була, очевидно, навіяна дуже невиразними спогадами художника про раннє дитинство, коли він потрапив на ярмарок. Забув уже, де саме, але пам'ятав, що йому тоді було п'ять чи шість років і він з нетерпінням чекав на цю подію і мав від поїздки величезну насолоду. Його пам'ять зберегла оте всепоглинаюче бажання,— і, здавалося, крім нього більше нічого не існувало,— підійти до кожної ятки, кожного лотка, все побачити, все покуштувати. Грантом — гроза. Дорослі, мабуть, знали про її наближення, але для нього це була страшна несподіванка, величезне розчарування. На робочих ескізах, більш детальних і численних, аніж Девід міг сподіватися, було добре видно, як тема ярмарку ставала все менш відчутною, аж поки зовсім зникла. Якби з мови старого шляхом перестановок і інших удосконалень виполювати незграбну буквальність і все, що вказувало на зв'язок між окремими поняттями, поки зміст втратить словесну форму, вийшло б приблизно те ж саме. Але розповідь Бреслі розкрила дивний внутрішній зміст картини, пояснила, чому в її центрі художник залишив залиту світлом порожнечу. У фантастичних паралелях, світлових плямах, схожих на маленькі планети в безконечній темряві, як і в решті картини, залишилося ще забагато конкретного. Від композиції в цілому віяло якоюсь похмурою зверхністю. Якщо перекласти все це на слова, то полотно виражало песимістичну й загальновідому істину про людську долю. Але тон, настрій, виразність були більш ніж переконливими для того, щоб подолати Девідову упередженість проти сюжетної конкретності в живописі.

Річище бесіди розширилось, і Девідові вдалося повернути Бреслі до минулого, до його життя у Франції у двадцяті роки, до дружби з Браком і Метью Смітом. Шанобливе ставлення Бреслі до Брака вже давно ні для кого не було таємницею, але старий, мабуть, хотів упевнитися, що Девід теж про це знає. На думку Бреслі, Брак відрізнявся від Пікассо, Матісса й "компанії" так само, як велика людина від великих підлітків.

— Вони про це знали. І він про це знав. Всі знають, крім клятої публіки.

Девід не заперечував. В устах старого ім'я Пікассо звучало як "лайно". Проте загалом Бреслі утримувався від непристойностей. Облудна маска невігласа поволі спадала і відкривала справжнє обличчя старого космополіта. Девід запідозрив, що має справу з паперовим тигром або, напевно, з людиною, що жила у тому світі, якого Девід уже не застав. Причиною для ледь помітного гніву, що його Бреслі часом виявляв, були смішні й старомодні поняття про те, що може шокувати людину, виконувати роль червоної ганчірки, яка її дратуватиме. Розмова з Бреслі нагадувала гру матадора зі сліпим биком. Лише самовдоволений дурень міг настромитися йому на роги.

Біля шостої повернулися до будинку. Обидві дівчини знову кудись зникли. Бреслі запросив гостя до кімнати на першому поверсі — оглянути картини. Посипалися анекдоти, категоричні оцінки. Одному уславленому художникові перепало за те, що був надто спритний і все робив "з біса гладенько".

— Такому й десять картин за день зробити неважко. Ледащо. Це його врятувало. Тонкий, аякже — дідька лисого.

Девід запитав, для чого старий купляв картини, й почув відверту відповідь.

— Заради грошей, друже. Капітал. Ніколи не думав, що й моє малювання буде чогось варте. Ну, а це чия робота?

Вони зупинилися перед невеликим натюрмортом з квітами, його Девід під час попереднього огляду приписав Матіссу. Девід заперечливо похитав головою.

— Після цього малював казна-що.

Підказки виявилося замало, щоб допомогти Девідові; перед ним була надто велика колекція. Він посміхнувся.

— Все одно, не знаю.

— Міро. П'ятнадцятий рік.

— Боже милостивий.

— Сумно.

Бреслі журно похитав головою, паче стояв над могилою людини, яка померла в розквіті сил.

Девід не зміг також визначити, кому належать іще кілька невеличких шедеврів: Серюзьє, чудовий пейзаж Філіже у стилі Гогена... Коли дійшли до кінця зали, Бреслі відчинив двері.

— Тут у мене, Уїльямсе, ще кращий художник. Ось побачите. Коли сядемо вечеряти.

Двері вели у кухню. Там за столом сидів сивий чоловік із запалими щоками й чистив овочі. Коло сучасної плити стояла літня жінка; коли двері відчинилися, вона обернулася й посміхнулась. Старий познайомив їх: Жан-П'єр і Матильда, виконують домашню роботу й доглядають сад. Крім них, у кухні сиділа велика вівчарка. Вона була скочила на ноги, та чоловік заспокоїв її. Собаку звали Мак-міллан — за співзвучністю з "Віллон". Бреслі, усміхаючись, зауважив, що пес — "старий самозванець". Хазяїн вперше заговорив по-французькому — зовсім іншим голосом і, як здалося Девідові, вільно, наче рідною мовою. Девід здогадався — вони радилися, що буде на вечерю. Бреслі піднімав покришки й нюхав те, що було в каструлях, наче офіцер, який перевіряє солдатську кухню. Потім почали роздивлятися щуку, а чоловік тим часом розповідав якусь історію.