Відьмак - Сторінка 2

І що з нього ночами вилазить! А почало воно звідти вилазити не одразу, о ні! Сім років по похоронах був чистий спокій. Аж раптом якоїсь ночі, саме у розпо-вінь, крик у палаці, метушня, вереск! Та що там казати, сам знаєш, та й грамоту королівську читав... Немовля підросло у труні, і то неабияк, а зуби йому повиростали — ой леле! Одне слово — упириця! Шкода, що ти не бачив замордованих нею. Як я. Оминав би Визиму десятою дорогою. Геральт мовчав.

— І от,— провадив Велерад,— як я вже казав, поскликав Фолтест до себе цілу купу чаклунів та ворожбитів. Джерготіли щось один споперед одного, ледь не побились отими своїми палицями, з якими ходять, щоб, очевидно, собак відганяти, коли хтось напустить. А напускають, я думаю, на них собак часто. Вибач, Геральте, може, ти про чаклунів іншої думки — при твоєму ремеслі це не дивно, але для мене усі вони — дармоїди й дурні. Вам, відьмакам, люди вірять усе-таки більше. Ви принаймні — як би це краще сказати — дієте напрямки. Геральт усміхнувся, але знову змовчав.

— А втім,— бургомістр зазирнув до кухля й долив іще пива собі та гостеві,— поради деяких чарівників були не такі-то й безглузді. Один радив спалити упирицю разом з палацом і саркофагом, інші воліли забити осикового кілка у різні частини тіла-зрозуміло, вдень, коли чортиця спить у труні, натопившись нічними забавами. Та знайшовся, на жаль, один телепень, горбатий пустельник із блазенською шапчиною на лисому черепі. Він оголосив, що це — чари, і що Фолтестову доньку можна відчаклувати, тобто зробити з потворної упириці королівну, гарну, як писанка. Треба, мовляв, лише пересидіти цілу ніч у склепі, та й по всьому. Й уяви собі, Геральте: цей недоумок подався на ніч у підземелля! Ну, звісно, лишилась від нього лише ота гостроверха шапчина та палиця. Але Фолтест учепився за цю божевільну думку, як реп'ях-за собачий хвіст. Не дозволив чіпати упирицю, натомість почав звідусіль згукувати шарлатанів, які взялися б обернути потвору на королівну. Ото, скажу тобі, була компанія! Якісь кривобокі баби, горбані, кульгавці, брудні і вошиві, кара Божа! Ну, й давай чаклувати — головним чином над мисками та кухлями. Ясна річ, не одного шахрая викрили, кількох навіть посадили на палю, хоч, як на мене, то їх усіх треба на палю, всіх! Упириця тим часом, сам розумієш, загризала людей, не звертаючи на чаклунів та їхні закляття ніякісінької уваги. Фолтест, звичайно, вже не мешкав у тому палаці. Та й ніхто в ньому не мешкав. Велерад сьорбнув пива. Відьмак мовчав.

— І тягнеться все це, Геральте, ось уже шість років, бо ця почвара вродилася літ чотирнадцять тому. Мали ми тим часом і інші клопоти — побились, наприклад, із Візимиром з Новограда, але все це, як ти сам розумієш, цілком природно й по-людськи — за прикордонні стовпи, а не за чиюсь там ясновельможну доньку. Фолтест, до речі, вже кілька разів обмовлявся про нове одруження, та й до жіночих парсун, що йому звідусіль надсилають, почав приглядатись уважніше, в кожнім разі, вже не викидає їх, як раніше, до нужника. Та, на жаль, раз у раз обсідає його стара манія, шле комонних гінців по усіх-усюдах, аби шукали йому нових і нових чаклунів. Навіть нагороду постановив — три тисячі. Збіглися на цю приманку якісь шаленці, мандрівні лицарі, навіть один пастушок, сільський дурник, царство йому небесне. А упириці хоч би що. Та й ми призвичаїлись. Ото тільки загризе когось час від часу. Від чаклунів принаймні є користь: потвора насититься котримось із них і не швендяє поза палацом. А Фолтест собі новий палац спорудив, нітрохи не гірший.

— За шість років,— вигукнув Геральт,— ніхто нічого не зміг зробити?!

— Як бачиш,— кивнув Велерад. — Очевидно, нічого й неможливо зробити, мусимо змиритися. І Фолтест мусить, хоч поки що він і вивішує на роздоріжжях свої королівські грамоти. Охочих, здається, поменшало. Недавно, щоправда, з'явився був один, але три тисячі конче хотів отримати наперед. То його запхали в мішок і кинули в озеро.

— Шахраїв не бракує.

— Авжеж. По-моєму, їх навіть забагато,— погодився бургомістр, не спускаючи з гостя погляду. — Отож, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо, звісно, підеш.

— Піду.

— Що ж, діло твоє. Пам'ятай, однак, моє застереження. Що ж до винагороди, то останнім часом справді подейкують про ще одну — пригадуєш, я казав тобі? Королівну за дружину. Не знаю, чия це вигадка, але якщо упириця справді така з виду, як кажуть, то жарт цей доволі похмурий. Хоча й не забракло дурнів, які стрімголов кинулись до палацу, аби лишень породичатися з самим королем. Скажімо, двоє шевців. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?

— Не знаю. А відьмаки приходили?

— Аякже, було кількоро. Та, зачувши, що упирицю треба відчарувати, а не забити, здебільшого лише знизували плечима і їхали геть. Тому так і зросла моя повага до відьмаків, Геральте. Був, правда, один, молодший за тебе, не пам'ятаю, як звати,— здається, він і не називав свого імені. То він таки спробував.

— І що?

— Ох, не питай. Зубата принцеса порозкидала його рештки довкола палацу. На добрих півпострілу з лука. Геральт кивнув головою:

— Більше не приходили?

— Ні, був ще один. Велерад хвилину помовчав. Відьмак не квапив його.

— Атож,— озвався нарешті бургомістр. — Був ще один. Фолтест пригрозив йому шибеницею, якщо він, замість відчаклувати, заб'є королівну чи покалічить. Але той лише засміявся й почав пакуватися. Однак... Велерад знову стишив голос майже до шепоту, схилившись над самий стіл:

— ...Однак передумав. Розумієш, Геральте, тут, у Визимі, є кілька розумних людей, декотрі навіть обіймають поважні посади. Отож уся ця історія їм обридла. Подейкують, ніби вони тихцем переконали відьмака не розводити церемоній і не бавитись ні в які відчакловування, а забити потвору і сказати королю, що чари не подіяли, принцеса впала зі сходів, ну, словом, трапився нещасний випадок. Король, звісно, розлютиться, але закінчиться все тим, що він просто не дасть ні гроша з обіцяних трьох тисяч. Клятий відьмак відповів нам на це, щоб ми самі задарма ходили на упирів. Отож, нічого не вдієш, довелося скинутись та поторгу-ватися... Шкода тільки, що нічого з того не вийшло. Геральт звів брови.

— Нічого,— повторив Велерад. — Відьмак не схотів іти туди зразу, першої ж ночі. Тинявсь околицею, чатував. Урешті, кажуть, побачив потвору, очевидно, при ділі, бо та просто так зі склепу не вилазить — аби лиш розім'яти ноги. Отож, побачив її 1 тієї ж ночі здимів. Навіть не попрощався. Геральт скривив губи, що, скорше за все, мало означати посмішку.

— А ті розумні люди,— мовив він,— звичайно ж, не віддали йому гроші? Відьмаки платню наперед не беруть.

— Не віддали,— кивнув Велерад.

— А що кажуть: скільки тих грошей? Велерад вишкірив зуби.

— Одні подейкують-вісімсот... Геральт покрутив головою.

— Інші,— сказав бургомістр,— подейкують про тисячу...

— Негусто, надто коли врахувати, що плітка завжди трохи перебільшує... Як не кажи, король дає три тисячі...

— Не забудь ще й про наречену,— глузливо додав Велерад. — Власне, про що ми тут сперечаємось? Адже ясно, що все одно не дістанеш тих трьох тисяч.

— Це ж чому? Велерад ляснув долонею по столі:

— Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі... Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачивта власні очі; я вірю — до певної міри, звісно,— у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності... Але відчакловувати королівну — справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеса. Ні, Геральте! Адда вродила потвору, бо спала з власним братом. Ось тобі вся правда, і ніякими чарами тут не зарадиш. Упириця нищить людей, як і належить упириці, отож треба її просто й без мудрування забити. Знаєш, два роки тому селюки у якійсь глушині .під Магакамом пішли гуртом на дракона, що пожирав їхніх овець, затовкли його дрюччям і не вважали навіть за потрібне похвалятись. А ми у Визимі одно чекаємо дива, якомога щільніш замикаємо двері, коли місяць уповні, та ще ставимо злочинців перед палацом, сподіваючись, що потвора наїсться й дасть нам спокій.

— Гарний спосіб,— засміявся відьмак. — І що — злочинність зменшилась?

— Аніскілечки!

— Що ж, пора мені до палацу, — До того, новішого...

— Я проведу тебе. А як щодо пропозиції розумних людей?

— Бургомістре,— мовив Геральт,— ну, навіщо поспішати? Адже нещасливий випадок під час роботи справді можливий, незалежно від моїх намірів. Розумним людям годилося б поміркувати, як захистити мене від королівського гніву, а заразом приготувати тих півтори тисячі золотих, про які подейкують...

— Подейкують про тисячу.

— Ні, пане Велераде,— твердо сказав відьмак. — Той, кому ви пропонували тисячу, втік від самого лиш вигляду потвори навіть не торгуючись. Це означає, що ризику тут більш, ніж на тисячу. А може, більше, ніж на півтори,— побачимо. Я, зрозуміло, ще зайду попрощатись. Велерад почухав потилицю.

— Геральте! Давай за тисячу двісті?

— Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?

— Гаразд, друже,— Велерад сумно кивнув головою. — Хай буде по-твоєму. Тільки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасливий випадок під час роботи. Щиро тобі раджу. фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак, фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витяглій ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов'яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах. Вельможа.

— Відьмак із Ривії?— мовив король по хвилинній паузі, яка запала після Велерадових слів. Так пане! — Геральт схилив голову. — Чого тобІ так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий... Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого.