Відступник - Сторінка 5

Потім задрав голову догори, але в очі йому блиснуло сонце і на мить засліпило.

Джоні йшов довго і не поспішаючи. Діставшись до джутового заводу, він пішов повз нього. До його вух долетів приглушений шум ткацького цеху, і він посміхнувся. То була спокійна і беззлобна усмішка. Ні до кого і ні до чого не відчував він ані огиди, ані ненависті. Навіть до верстатів, що пронизливо верещали й гупали. Не було в його серці злоби. Не було в ньому нічого, окрім нестримного, схожого на голод бажання відпочити.

Будинки й заводи почали віддалятися і зменшуватися, а з наближенням до сільської місцевості ставало дедалі більше відкритих, незабудованих і неогороджених ділянок. Нарешті місто лишилося позаду, і Джоні вийшов на обсаджену зеленими деревами дорогу, що бігла вздовж залізничної колії. Своєю ходою він був не схожий на людину. Не був він схожий на людину і своїм виглядом. Джоні виглядав пародією на людину. То була якась викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, — сутула, вузькогруда, гротескна і страшна.

Проминувши невеличку залізничну станцію, Джоні. заліг під деревом у траві. І пролежав там увесь день. Час від часу він дрімав, і м'язи його конвульсивно смикалися. Прокинувшись, він лежав непорушно, спостерігаючи за пташками або вдивляючись у небо через гілки дерева над головою. Кілька разів він уголос розсміявся — просто так, без зв'язку з чимось почутим чи побаченим. ' Коли скінчилися сутінки і прийшла темрява, на станцію з гуркотом вкотився товарняк. Поки паровоз маневрував вагони на запасній колії, Джоні став прокрадатися вздовж потяга. Відсунувши бічні двері порожнього критого вагона, він натужно і незграбно заліз усередину. А потім засунув двері назад. Паровоз свиснув і рушив. А Джоні лежав на олівці і мовчки посміхався в темряві.