Виховання почуттів - Сторінка 3

Розлючений тривалими несправедливостями, страждаючи від старих ран і весь час шкодуючи за Імператором, він виливав на своїх ближніх гнів, що душив його. Не багатьох дітей так часто шмагали, як його сина. Хлопець, хоч як його били, залишався непокірливим. Коли мати пробувала за нього заступитися, батько поводився з нею так само суворо, як і з сином. Кінець кінцем колишній капітан посадив його в свою контору, і хлопчина цілими днями змушений був, зігнувшись, переписувати справи, від чого праве його плече стало помітно випинатися.

1833 року, на пропозицію голови суду, капітан продав контору. Дружина його вмерла від раку. Він переїхав у Діжон; потім, перебравшись у Труа, зайнявся вербуванням рекрутів і, домігшись для Шарля половинної стипендії, віддав його до Санського колежу, де з ним і зустрівся Фредерік. Але одному було дванадцять років, а другому п'ятнадцять; до того ж розділяла їх помітна різниця характерів і походження.

У комоді Фредеріка не переводилися всілякі ласощі, були вишукані речі, наприклад, туалетне начиння. Він любив ранками довго поспати, стежити, як літають ластівки, читати драматичні твори і, жалкуючи за вигодами домашнього побуту, вважав своє життя в колежі тяжким.

Синові судового пристава воно здавалося прекрасним. Він так добре вчився, що вже під кінець другого року його перевели до третього класу. Однак — чи то через убозтво, чи то через сварливу вдачу — він був оточений глухою недоброзичливістю. Одного разу, коли в дворі перед гуртом учнів середніх класів служник обізвав його обідранцем, він уп'явся кривдникові в горлянку і задушив би його, якби не втрутилися три наглядачі. Фредерік у пориві захоплення кинувся його обнімати. З того дня почалася їхня дружба. Прихильність старшого, безперечно, тішила марнославство малого, а старший вважав за щастя знайти таку відданість.

На час канікул батько не брав його з колежу. Переклади з Платона, що випадково трапилися Шарлеві під руку, причарували юнака. Він захопився метафізикою і швидко домігся великих успіхів, бо взявся за вивчення її з молодечим запалом, з гордістю пробудженого розуму. Жуффруа, Кузен, Лароміг'єр, Мальбранш, шотландці — все, що знайшлося в бібліотеці, було прочитано. Йому довелося вкрасти ключа, щоб доступитися до книжок.

Розваги Фредеріка були не такі серйозні. На вулиці Трьох Волхвів він перемалював родовід Христа, викарбуваний на одній із колон, а потім зобразив і портал собору. Перечитавши середньовічні драми, він узявся до мемуарів Фруассара, Коміна, П'єра де Летуаля, Брантома.

Образи, що постали в його уяві при цьому читанні, так заполонили Фредеріка, що він відчув потребу їх відтворити. Він плекав горду надію стати згодом французьким Вальтером Скоттом. Тим часом Делор'є обмірковував широку філософську систему, яка могла б мати необмежене застосування.

Вони говорили про все те на перервах у дворі перед повчальним написом під годинником; вони перешіптувалися про те у каплиці під носом у статуї Святого Людовіка; вони мріяли про те саме в спальні, що вікнами виходила на цвинтар. У дні прогулянок, ставши позаду всіх, вони гомоніли без кінця-краю.

Юнаки говорили про те, що робитимуть по закінченні колежу. Передусім вони здійснять велику подорож на гроші, які Фредерік, дійшовши повноліття, одержить із свого капіталу. Потім вони повернуться в Париж, працюватимуть разом, ніколи не розлучаючись, а після праці відпочиватимуть, насолоджуючись коханням принцес в атласних будуарах або втішаючись гучними оргіями в товаристві знаменитих куртизанок. Спалахи надій змінялися сумнівами. Після нападу веселих теревенів юнаки впадали в глибоку мовчанку.

Літніми вечорами вони довго блукали по кам'янистих стежинах уздовж виноградників або великим шляхом у полях, де під сонцем хвилювалися жита і пахощі дягелю сповнювали повітря; коли їх поймала задуха, вони простягалися на землі горілиць, запаморочені, сп'янілі. Їхні товариші, поскидавши куртки, бігали навзаводи чи пускали паперових зміїв. Класний наставник їх скликав. Поверталися додому попід садами, що їх перетинали ручайки, а далі йшли бульварами у затінку старих мурів; їхні кроки відлунювали серед пустельних вулиць; відчинялася хвіртка, вони підіймалися по східцях, пригнічені, як після буйного гульбища.

Пан інспектор заявляв, що вони тільки баламутять один одного. Та якщо в старших класах Фредерік ще сяк-так учився, то лише завдяки умовлянням товариша; а на канікули 1837 року Фредерік привіз його до своєї матері.

Хлопець не сподобався пані Моро. Їв він надзвичайно багато, відмовлявся ходити по неділях до церкви; заводив розмови республіканського напрямку; нарешті, вона дізналася, що Шарль водив її сина в непристойні місця. За ними почали стежити. Це зміцнило їхні взаємини ще більше; і коли наступного року Делор'є, залишивши колеж, від'їжджав до Парижа вивчати право, прощання було болісне.

Фредерік сподівався, що там зустрінеться з ним. Вони не бачилися вже два роки; по обіймах юнаки пішли до мостів, щоб досхочу наговоритися.

Коли Шарль зажадав од батька опікунського звіту, капітан, що тепер тримав у Вільноксі більярдну, розлютився і відмовив синові в будь-якій допомозі. Делор'є сподівався згодом дістати по конкурсу професорську кафедру, але зараз, не маючи й шеляга, поступив старшим клерком до адвоката в Труа. У нього був намір ціною суворих обмежень заощадити чотири тисячі франків; і якщо йому й не перепаде нічогісінько з материної спадщини, він усе-таки матиме кошти спокійно працювати над книжками впродовж трьох років, очікуючи посади. Отже, треба було відмовитись, принаймні поки що, від їхнього давнього плану жити разом у столиці.

Фредерік понурив голову. Перша його мрія пішла за вітром.

— Не падай духом, — сказав капітанів син, — все життя наше попереду, ми молоді. Я приїду до тебе! Ну, годі про це думати!

Він потермосив його за руки і, щоб відвернути від сумних думок, почав розпитувати, як йому мандрувалося.

У Фредеріка не було чогось особливого, щоб розповісти другові. Та коли він згадав про пані Арну, печаль його розвіялась. Він, скований сором'язливістю, змовчав про неї, зате розводився про пана Арну, про що той говорив, які в нього манери, які зв'язки; Делор'є наполегливо радив йому підтримувати це знайомство.

Фредерік останнім часом нічого не писав; його літературні погляди перемінилися, він ставив над усе пристрасть; Вертер, Рене, Франк, Лара, Лелія* та інші, не такі прославлені герої художніх творів, захоплювали його майже однаковою мірою. Інколи йому здавалося, що тільки музика спроможна виразити його душевне сум'яття; тоді він марив про симфонії; часом його зваблював зовнішній вигляд речей, і він тягнувся до малярства. Зрештою, він пописував і вірші; Делор'є вважав, що вони цілком пристойні, але не просив почитати ще.

Щодо нього, то він давно занедбав метафізику. Його вже полонили соціальна економія і французька революція. Тепер він був високий парубок двадцяти двох років, худий, з великим ротом, рішучий з вигляду. Того вечора на ньому було нужденне люстринове пальтечко, а його черевики геть побіліли од пилюки, бо він пройшов пішки із самого Вільнокса, аби тільки побачитися з Фредеріком.

До них підійшов Ісідор. Пані Моро просить панича вертатися додому, вона боїться, що він змерзне, і посилає йому плаща.

— Побудь іще! — сказав Делор'є.

І вони й далі проходжувалися з кінця в кінець по обох мостах, які ведуть на острівок, що його утворюють канал і річка.

Коли вони прямували в бік Ножана, перед ними бовваніли будинки, котрі спускалися схилом у долину; праворуч, за лісопильнями, лотоки яких були уже позакривані, височіла церква; ліворуч, обнесені чагарниковою загорожею, тяглись уздовж берега сади, тепер ледве помітні. В напрямі Парижа великий шлях слався прямою смугою, і луки губилися далеко в нічній імлі. Ніч була безгомінна і вся світилася білястим сяйвом. До них долинали пахощі вологого листя; на греблі кроків за сто від них падала вода, чувся її гучний і лагідний шум, неначе плюскання хвиль у темряві.

Делор'є зупинився й мовив:

— Добрі люди спокійно сплять — ну й дивина! Та стривайте! Готується новий вісімдесят дев'ятий рік! Ми стомилися од конституцій, хартій, крутійства, брехні! О, була б у мене своя газета чи трибуна, — як би я збурив усе це! Але, щоб до чогось узятися, потрібні гроші. От прокляття — бути сином трактирника і марнувати молодість у гонитві за шматком хліба!

Він схилив голову, закусив губу й тремтів од холоду під своїм благеньким пальтом.

Фредерік накинув йому на плечі половину свого плаща. Вони загорнулися ним обидва і, обнявши один одного за стан, пішли поряд.

— Як же я житиму там один, без тебе? — промовив Фредерік. (Прикрощі друга знову нагнали на нього смуток). — Я що-небудь зробив би, якби зі мною була жінка, що любить мене… Чого ти посміхаєшся? Любов — це пожива і ніби повітря для таланту. Надзвичайні переживання породжують величні творіння. Але шукати ту, котра мені потрібна, — ні, від цього я відмовляюся! Зрештою, якщо я колись і знайду її, вона одвернеться від мене. Я з роду нещасливців і згасну, посідаючи скарб, так і не знаючи, чи то був справжній діамант, чи фальшивий.

Чиясь тінь лягла на бруківку, і в ту ж мить вони почули:

— Ваш покірний слуга, панове!

Ці слова мовив маленький чоловічок у широкім коричневім сюртуці і в кашкеті, з-під дашка якого визирав гострий ніс.

— Пан Рок? — мовив Фредерік.

— Він самий! — відповів голос.

Житель Ножана пояснив свою присутність тим, що ходив оглядати вовчі капкани у своєму саду над берегом.

— Значить, повернулися в наші краї? Дуже добре! Я про це довідався від донечки. Сподіваюся, при добрім здоров'ї! А від'їжджаєте не скоро?

І він пішов, видно, невдоволений з того, як зустрів його Фредерік.

Та й пані Моро, правду сказати, не водила з ним знайомства; дядечко Рок жив зі своєю служницею і мав лиху славу, хоча й був агентом по виборах та управителем у пана Дамбреза.

— У банкіра, що живе на вулиці Анжу? — спитав Делор'є. — А знаєш, що тобі, любий мій, слід би зробити?

Ісідор удруге обірвав їхню розмову. Йому наказано неодмінно привести Фредеріка. Його відсутність непокоїть пані Моро.

— Добре, добре! Він зараз прийде, — сказав Делор'є.