Виховання почуттів - Сторінка 34

Його очі засяяли з-під окулярів, він запалювався і машинально випивав скляночку за скляночкою.

— Тобі треба буде раз на тиждень улаштовувати обід. Це необхідно, якби навіть пішла на те половина твоїх прибутків! Кожен захоче прийти до тебе, ці обіди стануть осередком для багатьох, для тебе ж — важелем, і, скеровуючи громадську думку з обох боків, — з одного література, з другого політика, — ми, от побачиш, за якісь півроку посядемо в Парижі неабияке місце.

Слухаючи його, Фредерік відчув, як молодіє, немов людина, що після довгого нидіння в кімнаті вийшла на свіже повітря. Його теж охопило піднесення.

— Авжеж, я був ледарем, дурнем, ти маєш рацію!

— В добрий час! — вигукнув Делор'є. — Впізнаю мого Фредеріка! — І, піднісши йому до підборіддя кулак, додав: — Ну й помучив же ти мене! Та дарма! Я тебе все-таки люблю.

Вони стояли й дивилися один на одного, розчулені, ладні обнятися.

На порозі передпокою показався жіночий капелюшик.

— Яким тебе вітром принесло? — спитав Делор'є.

То була мадмуазель Клеманс, його полюбовниця.

Вона відповіла, що, випадково проходячи повз будинок, не могла встояти проти бажання побачитись із ним, а щоб разом перекусити, принесла солодких пирогів; і вона поклала їх на стіл.

— Обережно, тут мої папери! — роздратовано мовив адвокат. — Крім того, я вже втретє забороняю тобі приходити до мене в приймальні години.

Вона хотіла його поцілувати.

— Добре! Забирайся! Змотуй вудочки!

Він одштовхнув її; вона голосно захлипала.

— Отакої! Це мені вже набридло!

— Та я ж тебе люблю!

— Мені потрібна не любов, а слугування.

Ці прикрі слова зупинили сльози Клеманс. Вона стала перед вікном і, притуливши чоло до шибки, заціпеніла на місці.

Її поза й мовчанка дратували Делор'є.

— Коли вволю настоїшся, то, може, накажеш подати карету? Га?

Вона рвучко обернулася.

— Ти мене проганяєш?

— Саме так!

Вона, мабуть, на знак останнього благання звела на нього великі сині очі, потім зав'язала навхрест свою шотландську хустку, зачекала ще хвилину і вийшла.

— Ти б її вернув, — сказав Фредерік.

— Ще чого!

І Делор'є, якому треба було кудись іти, завернув у кухню, що правила йому й за туалетну кімнату. На плиті, біля пари чобіт, залишалися рештки вбогого сніданку, а на підлозі в кутку валявся згорнутий разом із ковдрою матрац.

— Це доводить тобі, — сказав він, — що я рідко приймаю в себе маркіз! А й справді, без них легко обійтися, та й без інших теж. Ті, котрі нічого не коштують, одбирають час, а це також гроші в іншій формі; я ж не багатий. І потім, усі вони такі дурнуваті! Такі дурнуваті! Невже ти можеш розмовляти з жінкою?

Розсталися вони біля Нового мосту.

— Отже, домовились? Ти принесеш це взавтра, тільки-но отримаєш?

— Домовились! — сказав Фредерік.

На другий ранок, прокинувшись, він отримав поштою банковий чек на п'ятнадцять тисяч франків.

Цей клаптик паперу уявився йому у вигляді п'ятнадцяти лантухів грошей, і він подумав, що з такими грішми зміг би передусім утримувати екіпаж протягом трьох років, замість того щоб продавати його, як буде змушений незабаром зробити, або ж придбати два прекрасні комплекти зброї із золотою насічкою, що їх він бачив на Вольтерівській набережній, і ще багато речей — картини, книжки та стільки букетів, подарунків для пані Арну! Коротко кажучи, все було б краще, ніж ризикувати, ніж марнувати стільки грошей на газету! Делор'є здавався йому самовпевненим, його бездушність, виявлена вчора, охолодила Фредеріка, і він почав уже шкодувати, аж тут, цілком несподівано, ввійшов Арну й важко, ніби чимось пригнічений, сів на край ліжка.

— Що сталося?

— Я загинув!

Цього ж таки дня він повинен був унести в контору Боміне, нотаря на вулиці Святої Анни, вісімнадцять тисяч франків, позичених у якогось Ваннеруа.

— Незбагненне лихо! Адже я дав йому в заставу нерухоме майно, яке все-таки мало його заспокоїти! А він погрожує протестом, якщо не отримає грошей сьогодні після обіду, зараз же!

— А що ж тоді?

— Тоді все дуже просто! Він накладе арешт на моє нерухоме майно. Перше ж оголошення мене зруйнує, і кінець! От би знайти мені людину, котра позичила б цю прокляту суму, — вона б стала на місце Ваннеруа, і я був би врятований! У вас, бува, не знайдеться таких грошей?

Чек лежав на нічному столику, поряд із книжкою. Фредерік узяв книжку і, поклавши її на чек, відповів:

— О Господи! Ні, дорогий друже!

Проте він був безсилий одмовити Арну.

— Невже ви не можете знайти когось, хто погодився б?..

— Нікого! І подумати лишень, що за тиждень я отримаю гроші! До кінця місяця мені винні десь так… п'ятдесят тисяч франків!

— А чи не могли б ви попросити своїх боржників, щоб вернули гроші раніше?

— Та де там!

— Але ж ви маєте якісь коштовності, векселі?

— Нічого!

— Що ж робити? — мовив Фредерік.

— Про це саме я й запитую себе, — відповів Арну. Він замовк і став ходити назад і вперед по кімнаті.

— Боже милий! Ідеться ж не про мене, а про моїх дітей, мою бідолашну дружину! — Потім, відрубуючи кожне слово, додав — Кінець кінцем… я буду рішучий… укладу пожитки… і подамся шукати щастя… сам не знаю куди!

— Це неможливо! — вигукнув Фредерік.

Арну спокійно відповів:

— Як же мені тепер жити в Парижі?

Запала тривала мовчанка.

Фредерік заговорив:

— Коли б ви змогли повернути позичені гроші?

Це не означає, що вони в нього є, — навпаки! Проте ніщо йому не заважає побачитися з приятелями, вжити якихось заходів. І він подзвонив слузі, лаштуючись одягатися. Арну дякував йому.

— Ви потребуєте вісімнадцяти тисяч, правда ж?

— О, мені вистачило б шістнадцяти! Дві з половиною — три тисячі я виручу за столове срібло, якщо Ваннеруа погодиться зачекати до завтра, і кажу вам іще раз, ви можете запевнити кредитора, заприсягнути йому, що за тиждень, навіть, може, днів п'ять-шість гроші будуть повернені. До того ж під них дається застава. Отже, ніякого ризику, ви розумієте?

Фредерік сказав, що розуміє і зараз рушає.

Він залишився вдома, проклинаючи Делор'є, бо йому хотілося дотримати слова і воднораз допомогти Арну.

"А що, коли я звернуся до пана Дамбреза? Але під яким приводом просити грошей? Адже ж це, навпаки, я мав би платити йому за кам'яновугільні акції! А! Та ну його з тими акціями! Я ж не зобов'язаний!"

І Фредерік радів зі своєї незалежності, ніби він одмовив Дамбрезові в якійсь послузі.

"Ну й що, — казав він собі, — адже я на цьому втрачаю, а міг би за п'ятнадцять тисяч франків заробити сто! На біржі трапляється таке… Отже, якщо я нехтую одним, то хіба я не вільний? А потім, Делор'є може й зачекати! Ні, ні, це негаразд, піду до нього".

Він глянув на годинника.

"Ну, не пече! Банк зачиняється лише о п'ятій годині!"

А о пів на п'яту, діставши гроші, він подумав: "Тепер уже нічого йти! Все одно я його не застану. Навідаюсь увечері!" — І таким чином дав собі змогу відступитися від свого наміру, бо в свідомості завжди зостається щось од софізмів, що проникли до неї; від них зберігається присмак, ніби від поганенького вина.

Він прогулявся бульварами і сам пообідав у ресторані. Потім у театрі Водевіль прослухав один акт п'єси, щоб розвіятись. Але банкноти якось непокоїли його, начебто він їх украв. Його не засмутило б, якби він і згубив їх.

Вернувшись додому, Фредерік знайшов листа, в якому було написано:

"Які новини?

Моя дружина приєднується до мого прохання, дорогий друже, сподіваючись… і т. д.

Ваш…"

І підпис.

"Його дружина! Вона мене просить!"

У цю ж мить з'явився Арну, щоб узнати, чи дістав він потрібну суму.

— Візьміть, ось гроші! — сказав Фредерік.

А через добу повідомив Делор'є:

— Я нічого не отримав.

Адвокат приходив до нього три дні поспіль. Він наполягав, щоб Фредерік написав нотареві. Він навіть зголосився поїхати в Гавр.

— Ні! Це ні до чого! Я сам поїду!

Минув тиждень, і Фредерік несміливо запитав Арну про свої п'ятнадцять тисяч.

Арну відтягнув виплату на завтра, потім — на післязавтра. Фредерік наважувався виходити з дому лише пізно вночі, боячись, як би Делор'є десь не заскочив його зненацька.

Якось увечері на розі біля церкви св. Магдалини він наткнувся на якогось перехожого. То був Делор'є.

– Іду по гроші, — сказав Фредерік.

І Делор'є супроводив його аж до самих дверей якогось будинку в передмісті Пуассоньєр.

— Зачекай мене!

Той став чекати. Нарешті через сорок три хвилини Фредерік вийшов разом з Арну і дав знак Делор'є, щоб потерпів іще трохи. Торговець фаянсом і його супутник пройшлися під руку вулицею Отвіль, потім звернули на вулицю Шаболь.

Ніч була темна з поривами теплого вітру. Арну йшов повільно, розповідав про Торговельні галереї — криті ряди, що тягтимуться від бульвару Сен-Дені до Шатле, чудове підприємство, до якого дуже хотілось би пристати і йому; час од часу він зупинявся перед вікнами крамниць, щоб глянути на гризеток, а тоді провадив свої теревені.

Фредерік чув кроки Делор'є — неначе докори, неначе удари по його сумлінню. Однак правити свої гроші не наважувався через фальшивий сором та ще побоюючись, що це намарне. Делор'є наближався. Фредерік набрався духу.

Арну досить безцеремонним тоном відповів, що й досі не отримав боргів і зараз не може вернути п'ятнадцяти тисяч франків.

— Ви, гадаю, не маєте в них потреби?

В цю мить Делор'є підійшов до Фредеріка й одвів його вбік.

— Скажи навпростець, є вони в тебе чи ні?

— Ну, то нема! — відказав Фредерік. — Я їх утратив!

— А! Яким чином?

— Програв!

Делор'є не мовив на те й слова, дуже низько вклонився й відійшов. Арну, користуючись з нагоди, запалив у тютюновій крамниці сигару. Вернувшись, він спитав, хто цей молодик.

— Так собі, один приятель!

Потім, через три хвилини, перед під'їздом Розанетти Арну сказав:

— Зайдіть-бо, вона буде рада вас бачити. Яким ви тепер стали дикуном!

Ліхтар, що був навпроти, освітив йому лице; в його самовдоволеній фізіономії з сигарою в зубах було щось нестерпне.

— Ага! До речі, мій нотар був сьогодні вранці у вашого, щоб разом скласти заставного листа. Це нагадала мені дружина.

— Розумна жінка! — машинально зауважив Фредерік.

— Я думаю!

І Арну знову заходився вихваляти дружину. Їй не було рівні за розумом, серцем і ощадністю; він пошепки додав, поводячи очима:

— А яке тіло!

— Прощавайте! — кинув Фредерік.

Арну стрепенувся:

— На тобі! В чім річ?

І, простягнувши йому руку, глянув на нього; він знітився, помітивши гнівний вираз обличчя молодика.

Фредерік сухо повторив:

— Прощавайте!

Мов камінь, що котиться донизу, пустився він по вулиці Бреда, лютуючи на Арну й клянучись не бачитися з ним більше ніколи, і з нею також.