Виховання почуттів - Сторінка 40

Собачата доставлені. Вдома нічого нового. Куховарку він застав із солдатом, — цей випадок вигадав він лише для того, щоб справити ефект.

Капітанша зняла з вішалки свого капелюшика. Фредерік кинувся до дзвінка і ще здалеку гукнув до лакея:

— Карету!

— Карета є в мене, — сказав віконт.

— Але ж, пане!

— Одначе, пане!

І вони втупились один в одного; обидва поблідлі, в обох тремтіли руки.

Нарешті Капітанша пішла під руку із Сізі й, кивнувши на журналіста, що орудував за столом, мовила:

— Заопікуйтеся ним! Він, чого доброго, подавиться. Я б не хотіла, щоб його відданість моїм шавкам спричинилася до його смерті.

Двері з грюкотом зачинилися.

— Ну? — мовив Юссоне.

— Що — ну?

— А я гадав…

— Що ж ви гадали?

— Хіба ж ви не…

Фразу він довершив жестами.

— Ба ні! Ніколи в житті!

Юссоне не наполягав.

Напрошуючись обідати, він мав певну мету. Оскільки газета його, що тепер називалася не "Мистецтво", а "Сміхотун" із епіграфом: "Каноніри, до гармат!" — аж ніяк не процвітала, то він хотів перетворити її на щотижневий огляд і видавати його самому, без участі Делор'є. Він повів мову про свій колишній проект і виклав новий план.

Фредерік, видно, не розуміючи, куди він хилить, відповідав щось навмання. Юссоне схопив зі столу кілька сигарет, сказав: "Прощай, друзяко!" — і зник.

Фредерік запитав рахунок. Він був довгий; і, поки лакей із серветкою під пахвою чекав на гроші, ввійшов другий, блідий суб'єкт, схожий на Мартінона, й сказав:

— Перепрошую, тут забули додати рахунок за фіакр.

— Який фіакр?

— Той, що його оце брав пан із собачками.

I лице лакея витяглося так, неначе йому жаль було молодика. Фредерікові кортіло вліпити йому ляпаса. Він залишив лакеєві на випивку двадцять франків решти, які йому вертали.

— Дякую, вельможний пане! — сказав чолов'яга із серветкою під пахвою, низько вклоняючись.

Увесь другий день Фредерік був охоплений гнівом та все думав про своє приниження. Він картав себе, що не затопив у пику Сізі. Що ж до Капітанші, то він заприсягнув більше не зустрічатися з нею; не бракуватиме йому й інших, так само гарних; оскільки ж потрібні будуть гроші, щоб домогтися успіху у жінок, він продасть ферму, гратиме на біржі, забагатіє, своїми розкошами приголомшить Капітаншу і весь світ. Настав уже вечір, і він здивувався, що й не думав про пані Арну.

"Тим краще! Яка із того всього користь?"

Третього дня, о восьмій годині, до нього завітав Пеллерен. Він почав із похвал умеблюванню, з лестощів. Потім зненацька запитав:

— Ви були в неділю на перегонах?

— Так, на жаль!

Тоді художник почав зневажливо говорити про статі англійських коней, вихваляти коней Жеріко, Парфенонових коней.

— З вами була Розанетта?

І він спритно почав її розхвалювати.

Фредерікова холодність збила його з пантелику. Він не знав, як заговорити про портрет.

У нього був спершу намір написати портрет у манері Тіціана. Але мало-помалу його спокусив багатий колорит моделі, і він, давши собі волю, накладав мазок на мазок, скупчував світляні плями. На початку роботи Розанетта була зачарована; її побачення з Дельмаром обірвали ці сеанси і дали Пеллеренові дозвілля милуватися на власне творіння. Згодом, коли це захоплення минуло, він запитав себе, чи, бува, не бракує його картині величі. Він пішов подивитися на Тіціанові полотна, збагнув різницю, усвідомив свою хибу і взявся наводити контури. Потім намагався послабити їхню різкість, щоб наблизити тон голови і тло картини, і лице набуло більшої виразності, тіні стали насиченіші; у всьому з'явилася більша впевненість. Нарешті Капітанша знову прийшла. Вона навіть дозволила собі робити зауваження. Художник, звісна річ, не поступався. Він шаленів од її дурості, а потім сказав собі, що, може, вона й має рацію. Тоді настала пора сумнівів, борсання думки, що спричиняються до спазмів шлунка, безсоння, лихоманки, огиди до самого себе; у нього вистачило відваги підправити портрет, але він робив це з важким серцем, відчуваючи, що робота невдала. Він скаржився лише на те, що полотно на виставку не взяли, потім дорікав Фредерікові, що той не зайшов подивитися на портрет Капітанші.

— А що мені до Капітанші!

Ці слова надали Пеллеренові сміливості.

— Тільки подумайте, тепер цій дурепі портрет уже не потрібний!

Він не сказав, що зажадав од неї тисячу екю. А Капітанша не турбувалася про те, хто платитиме, і, вважаючи за краще дістати від Арну щось необхідніше, навіть нічого йому не сказала про портрет.

— Ну, а що ж Арну? — спитав Фредерік.

Вона вже посилала до нього Пеллерена. Колишньому торговцеві картинами портрет був ні до чого.

— Він каже, що ця річ належить Розанетті.

— Справді, це її власність.

— Що? А вона спровадила мене до вас! — мовив Пеллерен.

Якби він був упевнений у досконалості свого твору, то, мабуть, не думав би ним промишляти. Але певна сума (і то сума неабияка) могла б стати запереченням критиків, утвердженням його самого як майстра. Фредерік, щоб одчепитися від нього, запитав про ціну.

Страхітливість цифри обурила його; він одказав:

— Ні, ні, ні!

— Адже ж ви її коханець, ви мені замовили портрет!

— Перепрошую, я був посередником!

— Але ж я не можу залишити його собі!

Художник розлютився.

— О, я не думав, що ви такий жаднюга!

— А я не думав, що ви такий скнара! Слуга покірний!

Тільки він пішов, з'явився Сенекаль.

Фредерік знітився, занепокоєно смикнувся.

— Що сталося?

Сенекаль розповів свою історію:

— В суботу, годині о дев'ятій, пані Арну дістала листа, її викликали до Парижа. Як на те не знайшлося нікого, щоб послати в Крейль по екіпаж, і вона думала вирядити мене. Я відмовився, бо це не входить у мої обов'язки. Вона поїхала й вернулась у неділю ввечері. А вчора вранці раптом на фабриці появився Арну. Бордоска йому поскаржилась на мене. Не знаю, що там між ними, але він при всіх зняв із неї штраф. Ми обмінялися крутими словами. Коротше кажучи, він мене розрахував, та й усе. — Потім він мовив, підкреслюючи кожне слово: — Зрештою, я не жалкую, я виконав свій обов'язок. Та все одно, це з вашої вини.

— Як! — вигукнув Фредерік, побоюючись, щоб Сенекаль не здогадався.

Сенекаль ні про що не здогадувався, бо правив далі:

— Коли б не ви, я, може, підшукав би що-небудь ліпше.

Фредерік відчув щось подібне до мук сумління.

— Чим же я тепер можу вам зарадити?

Сенекаль просив підібрати йому яку-небудь службу, якесь місце.

— Вам це легко зробити. У вас так багато знайомих, між ними й пан Дамбрез, як мені казав Делор'є.

Другові Делор'є це нагадування про нього було неприємне. А після зустрічі на Марсовім полі він і не думав одвідувати Дамбрезів.

— Я не досить знайомий з ними, щоб їм когось рекомендувати.

Демократ стоїчно витерпів цю відмову і по хвилинній мовчанці сказав:

— Усе це, я певен, через бордоску, та ще через вашу пані Арну.

Оте "ваша" витиснуло з Фредерікового серця будь-яке бажання допомогти йому. Однак, із делікатності, він узяв ключа від свого бюро.

Сенекаль випередив його:

— Дякую вам!

Потім, забувши власні прикрощі, він заговорив про державні справи, про ордени, що їх щедро роздавали на королівські іменини, про зміни кабінету, про справи Друайяра та Беньє, навколо яких тоді зчинився галас, обурювався проти буржуазії і пророкував революцію.

Його погляд привернув повішений на стіні японський кинджал. Він узяв його, помацав руків'я, а тоді з огидою кинув на диван.

— Ну, прощайте! Мені час до Лоретської Богоматері.

— Он що! З якої б то речі?

— Сьогодні щорічна панахида по Годфруа Кавеньяку. Він-бо вмер на посту! Але не все ще скінчено!.. Хто знає! — І Сенекаль бадьоро подав йому руку. — Ми не побачимося, може, ніколи. Прощайте!

Це двічі сказане "прощайте", погляд із-під нахмурених брів, кинутий на кинджал, ця покірність долі і, головне, ця врочистість схилили Фредеріка до мрійливості, і незабаром він перестав думати про Сенекаля.

Цього самого тижня його гаврський нотар прислав йому гроші за продаж ферми — сто вісімдесят чотири тисячі франків. Він розділив суму на дві частини: одну поклав у банк, другу відніс біржовому маклерові, щоб почати гру на біржі.

Він обідав у модних ресторанах, відвідував театри і намагався розважатися, аж тут прийшов йому лист од Юссоне, який весело повідомляв його, що Капітанша на другий день після перегонів покинула Сізі. Фредерік зрадів із того, не задумуючись, чому Юссоне пише йому про такі речі.

По трьох днях він випадково зустрівся із Сізі. Дворянин тримався досить спокійно і навіть запросив його пообідати в себе на тім тижні.

Вранці того ж дня Фредерік отримав від судового пристава папір, у якому пан Шарль-Жан-Батіст Удрі сповіщав його, що, згідно з ухвалою суду, він є власником бельвільського маєтку, котрий належав панові Жаку Арну, і що він готовий виплатити двісті двадцять три тисячі франків — вартість маєтку. Однак, із того ж повідомлення було видно, що, оскільки сума, під яку заставлено маєток, перевершує його вартість, боргове зобов'язання, дане Фредерікові, втрачає свою силу.

Все лихо постало з того, що свого часу термін чинності векселя не було продовжено. Арну взявся виконати цю процедуру і забув. Фредерік розсердився на нього, а коли гнів минув, подумав: "Ну, та вже по всьому! Що тепер? Якщо це зможе його врятувати, тим краще! Я від того не вмру! Шкода про те й думати!"

Та якось, перебираючи в себе на столі папери, він знову натрапив на лист Юссоне й помітив приписку, якої не завважив першого разу. Журналіст просив п'ять тисяч франків, не більше й не менше, щоб налагодити справи газети.

"Ох! Як же він надокучив!"

І Фредерік, пославши йому лаконічну записку, навпростець відмовив. Після цього одягнувся, щоб їхати на обід у "Золотий дім".

Сізі відрекомендував йому своїх гостей, почавши із найстатечнішого — гладкого сивочубого добродія:

— Маркіз Жільбер дез Оне, мій хрещений батько. Пан Ансельм де Форшамбо, — назвав він другого (це був білявий кволий молодик, уже лисий), тоді він кивнув на чоловіка років сорока, що тримався просто: — Жозеф Боффре, мій двоюрідний брат, а ось мій колишній наставник, пан Везу. — Цей чолов'яга, що скидався чи то на биндюжника, чи то на семінариста, був із великими бакенбардами і в довгому сурдуті, застебнутому внизу на один лише ґудзик, так що груди він прикривав шарфом.

Сізі чекав іще одну особу — барона Комена, який, "можливо, буде, але не напевне".