Вій - Сторінка 2

- Микола Гоголь -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

До того ж, хоч і веселу вдачу мавши, філозоф трохи боявся вовків.

— Ні, Халяво, так не можна! — сказав він. — Як же це, не підкріпившись нічим, простягтися й лежати, як собака? Пошукаємо ще; може, й набредемо на якесь житло, то хоч чарка горілки перепаде на ніч.

При слові "горілка" богослов сплюнув убік і відказав:

— Та воно правда, в полі нема чого зоставатись. Бурсаки пішли вперед, і, на превелику їхню радість, здалека причулося гавкання. Наслухавши, з якого саме боку, вони рушили веселіше і, трохи пройшовши, побачили світло.

— Хутір! Їй-богу, хутір! — сказав філозоф.

Здогад його справдився: трохи перегодя вони справді прийшли до невеликого хутірця, з двома хатами на однім подвір'ї. У вікнах світилося; з десяток слив стирчало під тином. Глянувши крізь нещільні дощані ворота, бурсаки побачили двір, заставлений чумацькими возами. На той час на небі де-не-де визирнули зорі.

— Глядіть же, хлопці, не одставати! Що б там не було, а ночівлю здобути!

Три вчені мужі затарабанили разом у ворота й гукнули:

— Відчиніть!

Двері з одної хати рипнули, і по якій хвилині бурсаки побачили перед собою стару бабу в личаковому кожусі.

— Хто там? — обізвалася вона, глухо покашлюючи.

— Пустіть, бабусю, переночувати. Збилися з дороги. В степу так прикро, як у голодному животі.

— А що ви за люди?

— Та ми люди неперебірливі: богослов Халява, філозоф Брут і ритор Горобець.

— Не можна! — гарикнула баба. — В мене людей повен двір, і вся хата забита. Що я з вами робитиму? Та ще всі ви такі дебелі й здоровезні хлопці. Та ви й хату мені розвалите, як упущу таких. Знаю я тих філозофів та богословів. Коли таких п'яниць почнеш приймати, то й подвір'я рознесуть. Ідіть собі, йдіть! Немає вам тут місця.

— Змилуйтеся, бабусю! Чи то ж можна, щоб християнські душі отак з доброго дива пропали? Де хочете покладіть нас. І коли ми щось такеє, чи якось там не так, чи що інше вчинимо, — то нехай нам і руки поодсихають, і таке нехай буде, що тільки Бог один знає. Ось так!

Стара баба, здавалося, трохи зласкавіла.

— Ну, добре, — сказала вона, немовби роздумуючи, — я впущу вас; тільки ж покладу всіх нарізно, бо не матиму спокою на серці, як будете лежати всі вкупі.

— То вже ваша воля; не будемо перечити, — відповіли бурсаки. Ворота зарипіли, і вони зайшли на подвір'я.

— А що, бабусю, — почав філозоф, ідучи за старою, — коли б це так, як то кажуть... їй-богу, в животі наче хто колесами їздить: з самого рання хоч би тобі рісочка в роті.

— Он чого заманулося! — сказала бабуня. — Ні, нема в мене нічого такого, і в печі сьогодні не топилося.

— А ми б уже за все цеє, — казав далі філозоф, — заплатили б узавтра, як годиться — готовизною. Так, — додав він стиха, — чортового батька що матимеш!

— Ідіть, ідіть! І за те подякуйте, що маєте. Ото чорти принесли яких паничів тонкошкурих!

Філозоф Хома вкрай засмутився такими словами. Коли це до носа йому долинув дух сушеної риби. Глянув він на шаровари богослова, що йшов із ним поруч, і побачив, як у того з кишені витикався величезний риб'ячий хвіст. Богослов уже встиг потягти з воза цілого карася. А що він чинив це не з якоїсь там зажерливості, а єдино що так уже звик, і, забувши про карася, накидав оком, що б йому ще поцупити, навіть ламаного колеса не минаючи, — то філозоф Хома засунув руку в його кишеню, немовби у свою власну, і витяг карася.

Стара порозводила бурсаків: ритора поклала в хаті, богослова замкнула в порожній коморі, а філозофові приділила порожнього овечого хліва.

Філозоф на самоті одразу ж із'їв карася, обдивився плетені стіни в хліві, штовхнув ногою в рило допитливу, що висунулася з сусіднього хліва, свиню і перевернувся на правий бік, збираючись заснути намертво. Коли це низенькі двері одчинились, і стара баба, нагнувшись, увійшла до хліва.

— А що, бабусю, що вам треба? — озвався філозоф. Та стара йшла просто до нього, розставивши руки. "Еге-ге! — подумав собі філозоф. — Не буде діла, голубко, стара вже". Він одсунувся трохи далі, але стара, на те не зважаючи, знов наблизилася до нього.

— Слухайте, бабусю! — сказав філозоф. — Тепер же піст; а я такий чоловік, що й за тисячу дукатів не згоден поскоромитись.

Але стара розставила руки й ловила його, не мовивши ані слова. Філозофові стало моторошно, а надто, як він побачив, що очі їй блиснули якимось чудним блиском.

— Бабусю, чого вам? Ідіть геть, ідіть собі з Богом! — закричав він. Та стара все мовчала і ловила його руками.

Він скочив на ноги з наміром утекти, та стара спинилася на дверях, втупила в нього блискучі очі і знов стала підступати до нього.

Філозоф хотів одштовхнути її руками, та на своє диво зауважив, що руки його не можуть ізвестись, а ноги не ворушаться; він із жахом запримітив, що навіть мову йому відняло: слова, не вимовившись, тільки шелестіли на губах. Він чув, як калаталося йому серце; він бачив, як стара підійшла до нього, склала йому руки, нагнула йому голову, скочила, немов кішка, йому на спину, оперезала його мітлою по боці, і він, басуючи, як верховий кінь, поніс її на своїх плечах. Все те сталося так швидко, що філозоф ледве міг опам'ятатись і вхопив себе обома руками за жижки, щоб не бігли ноги, та вони, на превелике йому диво, підіймалися мимоволі і стрибали незгірше прудконогого черкеського коня. Як поминули вони хутір і перед ними розгорнулася рівна улоговина, а з боку простягся чорний, як той вугіль, ліс, — аж тоді тільки сказав він сам до себе:

— Еге, та це ж відьма!

Перекинутий місячний серп яснів на небі. Бліде опівнічне сяйво, як прозоре покривало, стелилося легенько й курилося по землі. Ліси, луки, небо, долини — все, здавалося, немов спало з розплющеними очима. Вітер хоч би раз пурхнув де-небудь. У нічній прохолоді вчувалося щось вогке й тепле. Тіні від дерев та кущів, немов комети, гострими клинами лягали на спадисту рівнину. Отака була ніч, коли філозоф Хома Брут мчав із дивним вершником на спині. Якесь млосне, неприємне і разом солодке почуття підступало йому до серця. Він нагнув голову донизу, і видалось йому, ніби трава, що була мало не під ногами в нього, росла глибоко й далеко і ніби поверх неї стояла прозора, як гірське джерело, вода, і трава видавалася немовби дно ясного та до найглибшої глибини прозорого моря; принаймні, філозоф виразно бачив, як відбивається він у ньому разом зі старою бабою на спині. Бачив, як замість місяця там світило якесь сонце; і чув, як бриніли голубі дзвіночки, схиляючи свої голівки. Бачив, як із-за осоки випливала русалка, як мріла її спина й нога, виточена, пружка, вся створена з блиску й трепету. Вона обернулася до нього — і от лице її з очима ясними, блискучими, пронизливими, вриваючись у душу співом, вже наближалося до нього, вже зринало поверх води і, затріпотівши блискотливим сміхом, віддалялося; і от лежить вона на спині — і легкохмарні перса її, як матова, не покрита поливою порцеляна, світяться проти сонця краями своєї білої, еластично-ніжної округлості. Вода прозорими краплями, як намистом, обсипала їх. Вона вся тремтить і сміється в воді...

Чи він бачить це, чи марить? Чи це на яві, чи сниться? А що там далі? Вітер чи музика? Дзвенить і лине, і наближається, і пронизує душу якоюсь нестерпною треллю...

"Що це?" — думав філозоф Хома Брут, дивлячись униз і летючи щодуху. Буйний піт котився з нього. Його пойняло бісівськи-солодке відчуття, він почував якусь пронизливу, якусь млосно-страшну насолоду. Йому часто здавалось, ніби в нього вже й серця немає зовсім, і він, злякавшись, хапався за нього рукою. Знеможе-ний, оторопілий, він почав пригадувати всі, які знав, молитви. Він передумував усі закляття од нечистої сили, і враз відчув немов яку полегкість; відчув, наче біжить повільніше, а відьма якось не так міцно трималася в нього на спині. Густа трава черкала йому об ноги, і в ній уже не бачив він нічого дивного. Ясний серп світив на небі.

"Он воно що!" — подумав собі філозоф Хома і почав мало не вголос вичитувати закляття. І враз, як блискавка, вихопився з-під старої і сів уже сам їй на спину. Стара маленькими дрібними кроками побігла так збистра, що верхівцеві аж дух забивало. Земля ледь миготіла під ним. Скрізь було ясно від місячного, хоч і затьмареного, сяйва. Долини були гладенькі, та все воно від прудкого гону невиразно й плутано миготіло йому в очах. Він ухопив поліно, що лежало на дорозі, й почав щосили гатити ним стару. Дико закричала вона; спершу ті крики сердиті були та погрозливі, далі ставали тихші, приємніші, чистіші, а тоді вже тихо, ледве-ледве бриніли, як тоненькі, срібні дзвіночки, і западали йому в душу; і мимоволі зринула в голові гадка: чи справді ж це стара баба?

— Ох, несила моя! — мовила вона в знемозі і впала на землю.

Він став на ноги і глянув їй в очі: світанок розгорявся, і здалеку блищали золоті бані київських церков. Перед ним лежала красуня з розтріпаними пишними косами, з довгими, як стріли, віями. Зомлівши, розкинула вона на обидва боки білі свої руки і стогнала, звівши до неба очі, повні сліз.

Затремтів, як на дереві лист, Хома. Жаль і дивне якесь хвилювання, і острах, незнані йому раніше, опали його. Він кинувся втікати скільки сили. Дорогою билося неспокійно його серце, і ніяк не міг він ізбагнути, що за дивне, невідоме почуття охопило його. Він уже не хотів вертатися на хутори і поспішав до Києва, роздумуючи всю дорогу про таку чудну пригоду.

Із бурсаків у місті майже нікого не було: всі розбрелися, хто по хуторах, хто на кондиції, а хто й без кондицій, бо на українських хуторах можна їсти галушки, сир, сметану та й вареники з бриля завбільшки, не заплативши й шеляга.

Велика похилена хата, де жила бурса, стояла собі пусткою, і хоч як нишпорив філозоф по всіх кутках і навіть обшукав усі дірки й заглибини на горищі, ніде не знайшов він ані шматка сала чи хоч книша черствого, нічого, що своїм звичаєм ховали там бурсаки.

Та все ж філозоф незабаром надумався, як зарадити лихові: він пройшовся, посвистуючи, разів зо три по ринку, переморгнувся аж у самому кінці з якоюсь молодою вдовичкою в жовтому очіпку, що продавала стрічки, шріт та колеса, — і того ж таки дня його вже нагодували пшеничними варениками, курятиною...