Війна і мир - Сторінка 132

une nuance entre la douleur et le désespoir, qui montre la consolation possible4.

На це Борис написав їй вірш:

Aliment de poison d'une âme trop sensible,

Toi, sans qui le bonheur me serait impossible,

Tendre mélancolie, ah, viens me consoler,

Viens calmer les tourments de ma sombre retraite

Et mêle une douceur secrète

A ces pleurs, que je sens couler5.

Жюлі грала Борисові на арфі щонайсумніші* ноктюрни.

Борис читав їй уголос "Бедную Лизу" і не раз переставав читати від хвилювання, що перехоплювало йому дух. Зустрічаючись у великому товаристві, Жюлі і Борис, розуміючи одне одного, дивились одне на одного, як на єдину, байдужу до всього в світі, людину.

Анна Михайлівна часто їздила до Карагіних, будучи партнер-шею матері, а тимчасом роздобувала певні довідки про те, що давалося за Жюлі (давались обидва пензенські маєтки та нижньогородські ліси). Анна Михайлівна зворушено і з покорою волі провидіння дивилася на витончену печаль, що пов'язувала її сина з багатою Жюлі.

— Toujours charmante et mélancolique, cette chère Julie6,— казала вона до дочки.— Борис каже, що він відпочиває душею у

1 Сільські дерева, ваше темне* гілля струшує на мене морок і меланхолію.

35*

547

вашому домі. Він так багато зазнав зневіри î такий чутливий —> казала вона до матері.

— Ах, мій друже, як я прив'язалася до Жюлі останнім часом,— казала вона синові,— не можу тобі описати! Та й хто може не любити її? Це така неземна істота! Ах, Борисе, Борисе! — Вона замовкала на хвилину.— І як мені жаль її maman,— говорила вона далі,— сьогодні вона показувала мені звіти і листи з Пензи (у них величезний маєток), і вона бідолашна все сама одна: її так обманюють!

Борис ледь помітно усміхався, слухаючи матір. Він лагідно сміявся з її простодушної хитрості, але вислухував і іноді випитував її уважно про пензенські й нижньогородські маєтки.

Жюлі вже давно чекала освідчення від свого меланхолійного залицяльника і готова була прийняти його; але якесь таємне почуття відрази до неї, до її пристрасного бажання вийти заміж та до її ненатуральності, і почуття жаху перед зреченням можливості справжньої любові ще зупиняло Бориса. Строк його відпустки вже кінчався. Цілі дні і кожен божий день він проводив у Карагіних, і кожен день, міркуючи сам з собою, Борис казав собі, що він завтра освідчиться. Але в присутності Жюлі, дивлячись на її червоне обличчя і підборіддя, майже завжди обсипане пудрою, ça її вологі очі і на вираз обличчя, що виявляв повсякчасну готовість з меланхолії відразу ж перейти до неприродного захвату подружнього щастя, Борис не міг вимовити вирішального слова; незважаючи на те, що він уже давно в уяві своїй вважав себе власником пензенських та нижньогородських маєтків і розподіляв використання прибутків з них. Жюлі бачила Борисову нерішучість, і іноді їй спадало на думку, що вона огидна йому; але зараз же жіноча самоомана підказувала їй утіху, і вона казала собі, що він ніяковіє тільки від кохання. Меланхолія її, проте, починала переходити у дратівливість, і незадовго перед Борисовим від'їздом вона розпочала здійснення рішучого плану. У той самий час, як кінчалася Борисова відпустка, у Москві і, певна річ, у вітальні Карагіних з'явився Анатоль Курагін, і Жюлі несподівано облишила меланхолію і стала дуже весела й уважна до Курагіна.

— Mon cher,— сказала Анна Михайлівна синові,— je sais de bonne source que le Prince Basile envoie son fils à Moscou pour lui faire épouser Julie !. Я так люблю Жюлі, що мені жаль було б її. Як ти думаєш, мій друже? — сказала Анна Михайлівна.

Думка, що він залишиться у дурнях і даром втратить цілий цей місяць тяжкої меланхолійної служби при Жюлі й бачитиме всі розписані вже і використані як слід в його уяві прибутки з пензенських маєтків у руках іншого — особливо в руках дурного

і —— Мій любий, я знаю з певних джерел, що князь Василь присилав сина для того, щоб одружити його з Жюлі.

Анатоля — ображала Бориса. Він поїхав до Карагіних з твердим наміром освідчитися. Жюлі зустріла його з веселим і безтурботним виглядом, недбало розповідала проте, як їй весело було на вчорашньому балу, і питала, коли він їде. Незважаючи на те, що Борис приїхав з наміром говорити про свою любов і тому мав намір бути ніжним, він роздратовано почав говорити про жіночу несталість: про те, як легко жінки можуть переходити від смутку до радості, і що в них настрій залежить лише від того, хто до них залицяється. Жюлі образилась і сказала, що це правда, що для жінки треба різноманітності, що все те саме набридне кожному.

— Для цього я порадив би вам...— почав був Борис, бажаючи вколоти її; але в ту саму хвилину в нього майнула образлива думка, що він може виїхати з Москви, не досягнувши своєї мети і марно доклавши своїх зусиль (чого з ним ніколи ні в чому не бувало). Він зупинився серед промови, опустив очі, щоб не бачити її неприємно-роздратованого і нерішучого обличчя, і сказав: — Я зовсім не для того, щоб сваритися з вами, приїхав сюди. Навпаки...— Він глянув на неї, щоб упевнитися, чи можна говорити далі. Усе роздратовання її раптом зникло, і стурбовані, благальні очі були з жадібним чеканням спрямовані на нього. "Я завжди можу влаштуватися .так, щоб рідко бачити її,— подумав Борис.— А діло почато і треба його закінчити!" — Він спалахнув рум'янцем, звів на неї очі і сказав їй: — Ви знаєте мої почуття до вас! — Говорити більше не треба було: обличчя Жюлі сяяло тріумфом і самовдоволенням; та вона примусила Бориса сказати їй усе, що говориться в таких випадках, сказати, що він любить її і ніколи ні однієї жінки не любив 'більше за неї. Вона знала, що за пензенські маєтки та нижньогородські ліси могла вимагати цього, і вона дістала те, чого вимагала.

Наречений і наречена, не згадуючи більш про дерева, що обсипають їх мороком та меланхолією, робили плани майбутнього влаштування блискучого дому в Петербурзі, робили візити і підготовляли все для пишного весілля.

VI

Граф Ілля Андрійович наприкінці січня з Наташею і Сонею приїхав у Москву. Графиня все була недужа і не могла їхати,— а не можна було чекати її одужання: князя Андрія ждали в Москву з дня на день; крім того, треба було закуповувати придане, треба було продавати підмосковну і треба було скористатися з присутності старого князя у Москві, щоб представити йому його майбутню невістку. Дім Ростових у Москві був нетоплений; крім того, вони приїхали на короткий час, графині не було з ними, а тому Ілля Андрійович вирішив зупинитися в Москві у Марії Дмитрівни Ахросимової, яка давно вже гостинно запрошувала графа.

Пізно ввечері чотири візки Ростових в'їхали в подвір'я Марії Дмитрівни на Старій Конюшенній. Марія Дмитрівна жила сама одна. Дочку свою вона вже видала заміж. Сини її всі були на службі.

Так само, як і раніш, вона трималася прямо, всім говорила прямо, голосно і рішуче свою думку, і всією своєю істотою наче докоряла іншим людям за всякі слабості, пристрасті та захоплення, яких вона не визнавала. З раннього ранку в кацавейці вона займалася домашнім господарством, потім їздила у свята на обідню і з обідні до острогів та тюрем, де в неї бували справи, про які вона нікому не говорила, а в будні, одягнувшись, вдома приймала прохачів з різних верств, які щодня приходили до неї, і потім обідала; за обідом, ситним і смачним, завжди бувало чоловік три-чотири гостей; по обіді грали в бостон; на ніч казала читати їй газети та нові книжки, а сама плела. Рідко войа робила винятки для виїздів, і коли виїжджала, то лише до найваж-ніших осіб у місті.

Вона ще не лягала, коли приїхали Ростови, і в передпокої завищали двері на блоці, в які входили з холоду Ростови та їхня челядь. Марія Дмитрівна, з окулярами, спущеними на ніс, закинувши назад голову, стояла в дверях зали і з суворим, сердитим виглядом дивилась на приїжджих. Можна було б подумати, що вона зла проти них і зараз вижене їх, якби вона не давала-в цей час дбайливих розпоряджень слугам про те, як розмістити гостей та їх речі.

— Графові? Сюди неси,— казала вона, показуючи на чемодани і ні з ким не здороваючись.— Панночки, сюди, ліворуч. Ну, ви чого запобігаєте! — крикнула вона на дівок.— Самовар щоб поставили! Поповнішала, погарнішала,— промовила вона, притягнувши до себе за каптур рум'яну з морозу Наташу.— Фу, холодна! Та роздягайся ж швидше,— крикнула вона на графа, який хотів підійти до її руки.— Змерз, надісь. Рому до чаю подати! Сонечко^ bonjour,— сказала вона до Соні, цим французьким вітанням відтінюючи своє трошечки презирливе і приязне ставлення до Соні.

Коли всі, пороздягавшись і опорядившись з дороги, прийшли до чаю, Марія Дмитрівна по черзі перецілувала всіх.

— Душею рада, що приїхали і що в мене зупинилися,— говорила вона.— Давно пора,— сказала вона, значущо глянувши на Наташу...— старий тут і сина чекають з дня на день. Треба, треба з ним познайомитися. Ну, та про це потім поговоримо,— додала вона, оглянувши Соню поглядом, який показував, що вона при ній не хоче про це говорити.— Тепер слухай,— звернулась вона до графа,— завтра чого тобі треба? За ким пошлеш? Шипшина? — вона загнула один палець,— плаксу Анну Михайлівну — два. Вона тут з сином. Жениться син її! Потім Безухова чи що?

І він тут з дружиною. Він од неї втік, а вона за ним примчала. Він обідав у мене в середу. Ну, а їх,— вона показала на панночок,— завтра поведу до Іверської, а потім і до Обер-Шельми заїдемо. Адже, мабуть, усе нове робитимете? • 3 мене не беріть, тепер рукави — ось які! Недавно княжна Ірина Василівна молода до мене приїхала: страшно глянути, наче два барила на руки наділа. Адже нині що день — нова мода. Та в тебе ж самого які справи? — звернулась вона суворо до графа.

— Усе разом підійшло,— відповів граф.— Тряпки купувати, а тут ще покупець на підмосковну і на дім. Уже якщо ласка ваша буде, я часину виберу, з'їжджу в Мар'їнське на деньок, вам дівчат моїх прикину!

— Добре, добре, в мене цілі будуть. У мене як в Опікунській раді. Я їх і вивезу куди треба, і полаю, і приголублю,— сказала Марія Дмитрівна, торкаючись великою рукою до щоки улюблениці і хрещениці своєї Наташі.

Другого дня вранці Марія Дмитрівна повезла панночок до Іверської і до т-те Обер-Шальме, яка так боялася Марії Дмитрівни, що завжди собі на втрату продавала вбрання, тільки б швидше вижити її від себе.