Війна і мир - Сторінка 151

Цього дня князь Андрій не бачився з батьком, який не виходив і нікого не пускав до себе, крім т-11е Воигіеппе та Тихона, і питав кілька разів про те чи поїхав його син. Другого дня, перед від'їздом, князь Андрій пішов на синову половину. Здоровий, по матері кучерявий хлопчик сів йому на коліна. Князь* Андрій почав розказувати йому казку про Синю Бороду, але, не доказавши, замислився. Він думав не про цього гарненького хлопчика-сина в той час, як він його тримав на колінах, а про себе. Він з жахом шукав у собі і не знаходив ні каяття в тому, що він роздратував батька, ні жалю про те, що він (у сварці вперше в житті) їде від нього. Найголовнішим для нього було те, що він шукав і не знаходив тієї колишньої ніжності до сина, яку він сподівався викликати в собі, приголубивши хлопчика й посадивши його до себе на коліна.

— Ну, розказуй же,— мовив син. Князь Андрій, не відповідаючи йому, зняв його з колін і пішов з кімнати.

Тільки-но князь Андрій покинув свої щоденні заняття, а надто тільки-но він ввійшов у колишні умови життя, в яких він був ще тоді, коли був щасливий, нудьга життя охопила його з попередньою силою, і він поспішав якнайшвидше втекти від цих спогадів і знайти якнайшвидше яке-небудь діло.

— Ти остаточно їдеш, André? — спитала його сестра.

— Хвалити бога, що можу їхати,— сказав князь Андрій,— дуже шкодую, що ти не можеш.

— Нащо ти так говориш! — сказала княжна Марія.— Нащо ти це говориш тепер, коли ти їдеш на цю страшну війну, а він такий старийі M-lle Bourienne казала, що він питав про тебе...— Як тільки вона почала говорити про це, губи її затремтіли і сльози закапали. Князь Андрій одвернувся від неї і став ходити по кімнаті.

— Ах, боже мій! Боже мій! — сказав він.— І як подумаєш, що і хто — яка нікчема може бути причиною нещастя людей! — сказав він із злобою, що злякала княжну Марію.

Вона зрозуміла, що, говорячи про людей, яких він називав нікчемами, він мав на думці не тільки m-lle Bourienne, що спричиняла його нещастя, але й ту людину, яка погубила його щастя.

— André, про одно я прошу, я благаю тебе,— сказала вона, доторкуючись до його ліктя і сяючими крізь сльози очима дивлячись на нього.— Я розумію тебе (княжна Марія опустила очі). Не думай, що горе зробили люди. Люди — знаряддя його.— Еона глянула трохи вище голови князя Андрій, тим упевненим, звичним поглядом, яким дивляться на знайоме місце портрета.— Горе послав він, а не люди. Люди — його знаряддя, вони не винні. Якщо тобі здається, що хто-небудь винний перед тобою, забудь це і прости. Ми не маємо права карати. І ти зрозумієш щастя прощати.

— Якби я був жінкою, я б це робив, Marie. Це чеснота жінки. А мужчина не повинен і не може забувати і прощати,— сказав він, і, хоч він до цієї хвилини не думав про Курагіна, вся незігнана злість раптом піднялася в його серці. "Коли вже княжна Марія вмовляє мене простити, то значить, давно мені треба було покарати",— подумав він. І, не відповідаючи більше княжні Марії, він почав думати тепер про ту радісну, злобну хвилину, коли він зустріне Курагіна, який (він знав) перебуває в армії.

Княжна Марія благала брата почекати ще день, говорила про те, що вона знає, який нещасний буде батько, якщо Андрій поїде, не помирившись з ним; але князь Андрій відповів, що він, мабуть, незабаром приїде знову з армії, що неодмінно напише батькові і що тепер чим довше залишатися, тим більше роз'ятряться ці чвари.

З*

35

— Adieu, André! Rappelez vous que les malheurs viennentde dieu, et que les hommes ne sont jamais coupables1, — були останні слова, які він чув від сестри, коли прощався з нею.

"Так це повинно бути! — думав князь Андрій, виїжджаючи з алеї лисогорського дому.— Вона, безпорадна, безневинна істота, залишається на поталу старого, який вижив з розуму. Старий почуває, що винен, але не може змінити себе. Хлопчик мій росте і радіє життям, в якому він буде таким самим, як і всі, обманутим або обманщиком. Я їду в армію, чого? — сам не знаю, ц бажаю зустріти ту людину, до якої ставлюся з презирством, для того, щоб дати їй нагоду вбити мене й посміятися з мене!" І раніш були всі ті ж умови життя, але раніш вони всі в'язалися між собою, а тепер усе розсипалось. Лише безглузді явища, без усякого зв'язку, одне за одним поставали перед князем.

IX

Князь Андрій приїхав у головну квартиру армії наприкінці червня. Бійська першої армії, тієї, при якій перебував государ, були розташовані в укріпленому таборі біля Дрісси; війська другої армії відступали, прагнучи з'єднатися з першою армією, від якої — як казали — вони були відрізані великими силами французів. Усі були незадоволені загальним ходом воєнних справ у російській армії; але про небезпеку навали в російські губернії ніхто й не думав, ніхто й не припускав, щоб війна могла бути перенесена далі від західних польських губерній.

Князь Андрій знайшов Барклая де-Толлі, до якого він був призначений, на березі Дрісси. В околицях табора не було жодного великого села чи містечка, тому вся величезна кількість генералів та придворних, які були при армії, розташовувалась навколо на десять верст по кращих будинках сіл, по цей і по той бік річки. Барклай де-Толлі стояв за чотири версти від государя. Він сухо і холодно прийняв Волконського і сказав зі своєю німецькою вимовою, що він доповість про нього государеві для надання йому призначення, а поки що просить його бути при його штабі. Анатоля Курагіна, якого князь Андрій сподівався знайти в армії, не було тут: він був у Петербурзі, і ця звістка була приємна Волконському. Інтерес центра цієї величезної війни захопив князя Андрія, і він радий був на якийсь час звільнитися від думки про Курагіна, яка заважала йому зосередитись. Протягом перших чотирьох днів, під час яких його нікуди не кликали, князь Андрій об'їздив весь укріплений табір і на основі своїх знань та розмов з обізнаними людьми намагався скласти собі про нього певне уяцлення. Але питання

і — Прощай, Андрію! Пам'ятай, ідо нещастя походять від бога і що люди ніколи не бувають винні,

про те, вигідний чи невигідний цей табір, залишилось нерозв'язаним для князя Андрія. Він уже встиг вивести із свого воєнного досвіду те переконання, що у воєнній справі нічого не важать навіть найглибше обдумані плани (як він бачив це в Аус-терліцькому поході), що все залежить від того, як відповідають на несподівані дії ворога й на ті, яких не можна передбачити, що все залежить від того, як і хто провадить всю справу. Для того, щоб з'ясувати собі це останнє питання, князь Андрій, користуючись своїм становищем і знайомствами, намагався вникнути в характер управління армією, осіб і партій, що брали участь у ньому, і вивів для себе таке розуміння про стан справ.

Коли ще государ був у Вільні, армія була розділена на троє. 1-ша армія перебувала під начальством Барклая де-Толлі, 2-га під начальством Багратіона, 3-тя під начальством Тормасова. Государ перебував при першій армії, але не як головнокомандуючий. В наказах було сказано, що государ буде — не командувати, а сказано тільки, що государ буде при армії. Крім того, при государеві особисто не було штабу головнокомандуючого, а був штаб імператорської головної квартири. При ньому був начальник імператорського штабу генерал-квартирмейстер князь Волконський, генерали, флігель-ад'ютанти, дипломатичні чиновники та багато іноземців, але не було штабу армії. Крім того, без посади при государеві перебували: Аракчеєв — колишній військовий міністр, граф Бенігсен — чином старший з генералів, великий князь цесаревич Костянтин Павлович, граф Румянцев — канцлер, Штейн — колишній . пруський міністр, Армфельд — шведський генерал, Пфуль — головний складач плану кампанії, генерал-ад'ютант Паулучі — сардінський виходець, Вольцоген та багато інших. Хоч ці особи й перебували без військових посад при армії, але по своєму становищу мали вплив, і часто корпусний начальник і навіть головнокомандуючий не знав, ким для нього є Бенігсен або великий князь, або Аракчеєв, або князь Волконський, коли вони питають або радять те чи інше, і не знав, чи від їх імені, чи від государя іде такий-то наказ у формі поради, і треба чи не треба виконувати його. Але це була зовнішня обстановка, а істотний смисл присутності государя і всіх цих осіб, з придворного погляду (а в присутності государя всі стають придворними), всім був ясний. Він був такий: государ не брав на себе звання головнокомандуючого, але розпоряджався всіма арміями; люди, що оточували його, були його помічниками. Аракчеєв вірно додержував порядку і був охоронцем государя; Бенігсен був поміщик Віленської губернії, який неначе робив les honneurs краю, а по суті був гарний генерал, корисний для поради і для того, щоб мати його завжди напоготові на зміну Барклая. Великий князь був тут тому, що йому так бажалося. Колишній міністр Штейн був тут тому, що він був корисний для поради 1 тому, що імператор Олександр високо цінив його особисті якр-сті. Армфельд був злий ненависник Наполеона і генерал, упевнений в собі, що мало завжди вплив на Олександра. Паулучі був тут тому, що він був сміливий і рішучий у розмовах. Генерал-ад'ютанти були тут тому, що вони скрізь були, де государ, і, нарешті,— головне — Пфуль був тут тому, що він склав план війни проти Наполеона і, змусивши Олександра повірити в доцільність цього плану, керував усією справою війни. При Пфулі був Вольцоген, який передавав думки Пфуля в більш доступній формі, ніж сам Пфуль, різкий, самовпевиений до зневажання всіх, кабінетний теоретик.

Крім цих поіменованих осіб, росіян та іноземців (особливо іноземців, які із сміливістю, властивою людям у діяльності серед чужого середовища, кожного дня пропонували нові несподівані міркування), було иіе багато осіб другорядних, що перебували при армії тому, що тут були їхні принципали.

Серед усіх поглядів та голосів у цьому величезному, неспокійному, блискучому й гордому світі князь Андрій бачив ось такі, більш різкі, підрозділи напрямів і партій.

Перша партія була: Пфуль та його послідовники, теоретики війни, які вірили в те, що є наука війни і що в цій науці є свої незмінні закони, закони облічного руху, обходу і т. ін. Пфуль і послідовники його вимагали відступу вглиб країни, за точними законами, приписаними вигаданою теорією війни, і в усякому відхиленні від цієї теорії вбачали тільки варварство, неосвіченість або зловмисність.