Військовий льотчик - Сторінка 14

Тільки що він був сухий, як схема. Все бачилося мені нелюдським. Але тепер я лечу низько, ближче до нього. Внизу бачу дерева — то поодинокі, а то групами, невеликими гаями. Їх добре видно. І зелені поля. І будинки, криті червоною черепицею, і навіть того, хто стоїть біля дверей. А навколо ллють чудові голубі дощі. В такий час Паула, звісно, скоріше вела нас додому...

— Сто сімдесят п'ять...

Моя епітафія втрачає свою сувору шляхетність: "Вів літак по курсу сто сімдесят два, сто сімдесят чотири, сто шістдесят вісім, сто сімдесят п'ять..." Це вже не серйозно. Стривай! Мотор починає чхати! Він охолоджується. Закриваю жалюзі капоту. Нічого. Пора відкрити запасний бак і я повертаю рукоятку. Чи нічого не забув? Кидаю погляд на показник масла. Все гаразд.

— Кепські справи, капітане...

Ти чуєш, Пауло? Кепські справи. А проте я не можу не дивуватися цій вечірній блакиті. Вона зовсім незвичайна! Цей колір такий глибокий. А ті фруктові дерева, що пливуть унизу, то, можливо, сливи. Я вже ввійшов в цей пейзаж. З вітринами все! Я злодій, що переплигнув через мур. Широкими кроками я ступаю по мокрій люцерні і краду сливи. Пауло, це чудернацька війна. Вона сумна і вся голуба. Я вже трохи заблудився. Я знайшов цю незвичайну країну, коли вже почав старіти... Ні, мені не страшно. Трохи сумно, та й годі.

— Маневруйте, капітане...

О, це вже нова гра, Пауло! Натискаєш правою ногою, лівою — це спантеличує артилеристів. Падаючи, я набивав собі синці. І ти, звісно, робила мені примочки з арніки. Скоро мені дуже потрібні будуть твої примочки з арніки. А знаєш, все таки... вона чудова, оця вечірня блакить!

Спереду я побачив три списи, що розходились в повітрі. Троє вертикальних стебел, довгих і блискучих. То сліди трасуючих куль або снарядів невеликого калібру. Все це сяяло золотом. Раптом я помітив як у вечірній блакиті злетів угору блиск трійчастого канделябра...

— Капітане! З лівого боку дуже сильний вогонь! Звертайте!

Тисну на педаль.

— Кепсько...

Можливо...

Кепсько, а я все у своєму світі. Зі мною всі мої спогади, всі багатства і вся моя любов. Зі мною моє дитинство, яке, мов корінь, губиться у темряві. Я почав життя з сумного спогаду... Кепсько, але я зовсім не відчуваю в собі того, що сподівався відчути в пазурах цих падучих зірок.

Я перебуваю в країні, милій моєму серцю. Надвечір'я. Широкі смуги світла між грозовими хмарами з лівого боку утворюють великі прямокутні вікна собору. Я майже торкаюся рукою всіх цих чудових речей, вони за два кроки від мене. Ось дерева, всипані сливами. Ця земля пахне землею. Мабуть, приємно ходити по росі. Знаєш, Пауло, я тихенько лечу, погойдуючись то в один бік, то в другий, як ото віз із сіном. Здається, що літак летить швидко... Так і є, якщо думати про це! Але якщо забуваєш про машину, якщо роздивляєшся кругом, то це звичайна прогулянка в полі.

— Аррас...

Так. Далеко попереду. Але Аррас — це не місто. Це тільки червона пляма вогню на тлі нічної синяви. На тлі темної хмари. Бо з лівого боку і спереду насувається гроза. Така темрява не просто від сутінок. Лише великі хмари можуть так затулити світло...

Вогонь над Аррасом став більший. Але то не полум'я пожежі. Пожежа шириться, мов болячка, навколо якої — живе м'ясо. А той вогонь, що постійно живиться пальним, схожий на світло лампи, яка помалу димить собі. Той вогонь горить спокійно, впевнено, мовби знаючи, що йому довго горіти, що пального досить. Я відчуваю у ньому компактну, майже живу матерію, яку іноді погойдує вітер, нагинаючи, немов дерево. Саме так... дерево. Своїм корінням це дерево обплело Аррас. І все, що є в Аррасі — всі запаси Арраса, всі скарби Арраса — підіймається вгору, перетворюючись на сік, що живить дерево.

Іноді я бачу, як це важке полум'я, нахиляючись то ліворуч, то праворуч, випльовує чорний дим, а потім знову випрямляється. А міста все ще не розрізняю. В тому відблиску ніби вся війна. Дютертр каже, що справи кепські. Він спереду бачить краще, ніж я. А проте мене дивує якась поблажливість: ця отруєна рівнина шпурляє на нас не так уже й багато своїх зірок.

Це так, але...

Ти знаєш, Пауло, в чарівних казках мого дитинства, лицар, прямуючи до таємничого зачарованого замку, проходив крізь жахливі випробування. Він вилазив на льодяні гори. Він долав прірви, викривав зраду. Нарешті, серед голубої рівнини, по якій його кінь скакав м'яко, мов по лужку, перед ним з'являвся замок. Лицар уже вважав себе переможцем... О, Пауло, того, хто знає, що таке казка, не обдуриш! Саме тут завжди починалось найважче...

Отож і я лечу в вечірній блакиті до свого вогненного замку, як то було колись... Ти поїхала надто рано і не знаєш наших ігор, тобі не довелося грати з нами в "лицаря Аклена". Ми самі придумали цю гру, бо зневажали ігри, вигадані іншими. Грали в цю гру тоді, коли надходила велика гроза, коли після перших блискавок ми по запаху і раптовому тріпотінню листя відчували, що хмара от-от лопне і почнеться гроза. Густі гілки дерев на мить перетворювались тоді в шипучу і легку піну. То був сигнал... тоді вже ніщо не могло стримати нас!

З глибини парку, по широких лужках ми щосили бігли додому. Перші краплі дощової зливи падають важко і рідко. Той на кого падала перша крапля, ставав і першим переможеним. Потім другий. Потім третій. Потім усі інші. Останній перемагав, йому допомагало небо, він був неприступний. Він діставав право до наступної бурі називатись "лицар Аклен".

А за кілька секунд гра щоразу кінчалась гекатомбою дітей...

Я й тепер граю в "лицаря Аклена". До свого вогненного замку я простую повільно, задихаючись...

І раптом:

— О, капітане. Такого я ще ніколи не бачив...

Я теж такого не бачив. Я перестав бути невразливим! Я й не знав, що все-таки надіявся...

ХХ

Незважаючи на висоту сімсот метрів я все-таки надіявся. Незважаючи на колони танків, на полум'я Арраса, я надіявся. Без надії надіявся. В пам'яті повертався до свого дитинства, щоб знову відчути себе під його високим захистом. Для дорослого немає захисту. Коли ти стаєш дорослим, тебе випускають одного... Але хто що зробить малому хлопцеві, якого всемогутня Паула міцно тримає за руку? Пауло, я використав твою тінь як щит...

Я перебрав усі хитрощі. Коли Дютертр сказав мені: "Кепсько", я використав для надії навіть цю погрозу. Ми на війні, має ж вона у чомусь показати себе. І війна показала себе в кількох вогняних ниточках. Так оце та знаменита смертельна небезпека над Аррасом? Сміх, та й годі...

Засуджений уявляв собі ката як мертвотно-блідого робота. Але ось приходить чолов'яга, який уміє чхати і навіть усміхатися. Засуджений чіпляється за ту усмішку — наче в ній дорога до порятунку... Але то тільки привид рятівної дороги. Хоч кат і чхає, а все одно він одрубає голову. Та як відмовитись від надії?

Як міг і я не помилитись відносно приготованого нам прийому, коли внизу був такий простий і милий сільський пейзаж, коли так привітно поблискували вологі черепичні дахи, коли минали хвилини, а навколо нічого не змінювалось, і здавалося, не повинно було змінитися. Коли ми — Дютертр, стрілець і я, немов прогулявшись над полями, повільно верталися додому, навіть не піднявши комірів, бо ніякого дощу не було. Коли в центрі німецьких позицій ми не знайшли нічого, про що варто було б розповісти, і не було ніякої підстави припускати, що трохи згодом війна покаже себе інакше. Коли здавалося, що ворог розсіявся і мовби розчинився в нескінченності полів так, що, можливо, зосталося тільки по одному солдату на будинок, одному солдату на дерево і котрийсь із них, час від часу згадуючи про війну, стріляє. Йому весь час товкмачили: "Ти стрілятимеш по літаках..." Але тепер це наче змішувалось у сні. Солдат стріляв короткими чергами не дуже й думаючи про це. Так я колись, гуляючи ввечері з дівчиною, полював качок, не звертаючи на них ніякої уваги. Я стріляв у них, а сам думав і говорив зовсім про інше. Качок це зовсім не тривожило...

Добре бачиш те, що хочеш побачити: он той солдат цілиться у мене, але невпевнено і не влучає. Інші зовсім не стріляють. А ті, що могли б підставити нам ногу, в цей час, можливо, з насолодою вдихають пахощі ночі, курять або доказують анекдот чи цікаву історію, і теж пропускають нас. Інші, ті, що стоять он у тому селі, можливо, подають свої казанки, щоб кухар насипав супу. Якесь гудіння то дужчає то стихає. Свій чи ворог? Їм ніколи розпізнавати, вони стежать, як наповнюють їхні казанки, і пропускають нас. А я, засунувши руки в кишені, посвистуючи, намагаюся, мов так і треба, пройти в сад — гуляти в ньому заборонено, але кожен вартовий, покладаючись на іншого пропускає мене...

Я зовсім неприступний! Сама слабість моя — це пастка для них: "Нащо вам турбуватися? Мене зіб'ють трохи далі..." Це ж напевно! "Проходь собі, хай тебе збиває інший..." Вони перекидають цей неприємний обов'язок на інших, щоб не пропустити черги за супом, щоб не переривати жарту або просто насолодитись вечірнім вітерцем. А я, користуючись їхнім недбальством, у цю мить, коли війна втомила їх усіх, всіх разом, як навмисне — вириваю свій порятунок. А чому б і ні? Я вже міркую, як, прямуючи від солдата до солдата, від взводу до взводу, від села до села, усе зроблю і повернуся. Зрештою, ми ж тільки літак, що пролітає у вечірньому небі... Задля цього не варто й голови підводити!

Певна річ, я сподівався вернутись. І водночас я знав, що має статися. Вас засудили до покарання, але тюрма, в якій вас ув'язнили, ще мовчить. Ви чіпляєтесь за цю тишу. Кожна миь схожа на попередню. І нема ніяких підстав вважати, що та мить, яка ось-ось настане, змінить світ. Це їй не під силу. Кожна мить, одна по одній, рятує тишу. І вже здається, що ця тиша вічна...

Але ось лунають кроки того, хто неодмінно має прийти.

Щось змінилося в пейзажі. Так головешка, яка, здавалося, вже погасла, раптом тріщить і сипле вгору безліччю іскор. Яка таємнича сила примусила всю рівнину так швидко зреагувати? Весною дерева розсіюють свої зерна. Чого ж раптом настала весна для гармат? Чого появилися оті потоки світла, що летять до нас і, здається, заповнюють цілий світ?

Найперше моє відчуття: я допустився якоїсь помилки.