Військовий льотчик - Сторінка 18

Я зв'язаний тільки з тими, кому щось даю. Я розумію тільки тих, з ким тісно зв'язаний. Я існую тільки тому, що мене живить моє коріння. Я невіддільний від того натовпу. А натовп невіддільний від мене. Тепер, коли я спустився під свою хмару і лечу на висоті двісті метрів з швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину, я з'єднуюсь з ним у цих вечорових сутінках, мов той пастух, що одним поглядом перелічує і збирає докупи всю отару. І натовп уже не натовп: — це народ. Хіба я можу втратити надію?

Незважаючи на гнилизну поразки, мене сповнює велика радість, мовби я осягнув якусь таїну. Я поринув у хаос розгрому і все ж почуваю себе як переможець. Хто з моїх товаришів, повертаючи з бойового завдання, не почуває себе переможцем? Капітан Пеніко розповів мені про свій ранковий політ: "Коли мені здавалося, що якась зенітка дуже добре пристрілялась до мене, я пікірував прямо на неї і на повній швидкості, з бриючого польоту, давав по ній кулеметну чергу — вона гасила той червонуватий вогонь, як порив вітру гасить свічку. За мить я пролітав, мов ураган, над обслугою. Гармата наче вибухала. Солдати кидалися врозтіч, падали, перекидалися; було таке враження, ніби я граю в кеглі". Пеніко сміявся. Пеніко переможно сміявся. Пеніко, капітан-переможець.

Я знаю, що бойове завдання змінюєє всіх, воно змінило навіть того стрільця з екіпажу Гавуаля, який, опинившись серед ночі в соборі з вісімдесятьох прожекторів, пройшов поміж цих променів, як солдат на весілля проходить під схрещеними шаблями.

— Можете взяти курс дев'яносто чотири.

Дютертр щойно зорієнтувався по Сені. Я спустився до ста метрів. Земля мчить на нас із швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину свої прямокутники люцерни чи пшениці, трикутники лісів. Я відчуваю дивну фізичну насолоду, дивлячись, як ніс літака розсікає їх, немов плавучі крижини. Появляється Сена. Коли я пролітаю над нею під кутом, вона зникає, наче обертаючись навколо осі. І цей рух теж дає мені задоволення. Я зручно всівся. Я хазяїн на борту літака. Баки держать. Я виграю чарочку, граючи з Пеніко в покер, а тоді розіб'ю в шахи Лакордера. Он який я, коли я — переможець.

— Пане капітане.. стріляють... Ми в забороненій зоні...

Курс прокладає Дютертр. Мені тут нічим не дорікнеш.

— Дуже стріляють?

— Щодуху...

— Повернемо?

— Та ні...

Тон у нього зневажливий. Ми знаємо, що таке потоп. Вогонь наших зеніток — це тільки весняний дощик.

— Дютертр... слухайте... це ж буде по-ідіотськи, якщо нас зіб'ють свої!

— Не зіб'ють... Хай тренуються!

Дютертр в'їдливий.

Я — ні. Я щасливий. Мені приємно було б поговорити з своїми.

— Гм... Так... стріляють, як ті...

Дивись, він ще живий, наш стрілець! Я помітив, що з власної ініціативи він ще ніколи не заявляв про своє існування. Він пережив всю пригоду, не відчуваючи потреби у спілкуванні з нами. Тільки один раз, під час найсильнішого обстрілу, він сказав "Ого-го!". Але то в жодному разі не була спроба вилити свої почуття.

Але тут згадали про його фах — кулемет. А коли мова заходить про фах, то фахівців уже не стримати.

Я не можу не протиставити ці два світи. Світ літака і світ землі. Щойно я втягнув Дютертра і стрільця за межі дозволеного. Ми бачили, як горить Франція. Ми бачили, як блищить море. Ми постаріли на великій висоті. Ми схилялися над далекою землею, немов над вітринами музею. Ми гралися на сонці з пилинками ворожих літаків. Потім ми знову спустилися. Ми кинулись у пожежу. Ми все принесли в жертву. І там ми пізнали себе краще, ніж могли б пізнати за десять років роздумів. Нарешті ми вийшли з цього десятирічного пустельництва...

І на дорозі, над якою ми пролітали, прямуюючи на Аррас, знову побачили потік біженців — він просунувся вперед не більше, ніж на п'ятсот метрів.

Поки там відтягуватимуть на узбіччя поламаний автомобіль, поки замінюватимуть колесо, чи просто тарабанитимуть пальцями по рулю, нерухомо чекаючи, коли перехрестя доріг звільнять від розбитих машин, ми вже повернемось на аеродром.

Ми пройшли через усю поразку. Ми схожі на паломників, які переносять, хоч їм і нелегко, усі знегоди в пустелі, бо серцем вони уже в святому місті.

Ніч збере всю цю безладну отару в своїй убогій кошарі. Отара збивається докупи. Кого їм благати про допомогу? Але ми мчимо до товаришів, і мені здається, що ми поспішаємо на свято. Так простенька хатинка, якщо здалеку в ній видно світло, перетворює найсуворішу зимову ніч у різдвяне свято. Там, куди ми летимо, нас добре зустрінуть. Там, куди ми летимо, на нас чекає святкова вечеря.

На сьогодні досить пригод: я щасливий і втомлений. Я залишу механікам свій літак, у якому стало більше пробоїн. Я зніму з себе важкий льотний комбінезон і, оскільки вже пізно грати з Пеніко на чарку коньяку, просто сяду з товаришами до обіду...

Ми запізнюємось. Ті з наших товаришів, що запізнюються, звичайно не повертаються. Вони затрималися? Ні, вже надто пізно. Тим гірше для них. Ніч штовхає їх у вічність. За вечерею група підраховує скільки людей втрачено.

Ті, що не повернулися, у спогадах стають кращими. Вони завжди всміхаються найсвітлішою усмішкою. Ми відмовимось від цієї переваги. Ми прийдемо тайком, як приходять злі демони і браконьєри. Майор не встигне піднести до рота скибку хліба. Він подивиться на нас. Можливо, скаже: "А!.. Це ви..." Товариші мовчатимуть. Вони ледь поглянуть на нас.

Колись я не дуже поважав дорослих людей. Я помилявся. Людина ніколи не старіє. Майор Аліас! В час повернення і дорослі чисті, мов діти: "Ось і ти, друже, ти з нами..." І соромливість примушує їх мовчати.

Майор Аліас, майор Аліас... я втішався цим єднанням з усіма вами, воно було для мене, як вогонь для сліпого. Сліпець сідає і простягає руки, але не знає, що дає йому те задоволення. Ми повертаємось з бойового завдання, готові прийняти в нагороду незнану радість яка є просто любов.

Ми не впізнаємо в ній любові. Любов, яку ми звичайно собі уявляємо, більш патетична і бурхлива. А тут мова про справжню любов: про мережу зв'язків, які роблять тебе людиною.

ХХIV

Я спитав свого фермера, скільки в мене в літаку приладів. І той відповів мені:

— Нічого я не тямлю в вашому хазяйстві. А приладів якихось у вас, по-моєму, не вистачає — тих, що дали б нам виграти війну... Повечеряєте з нами?

— Я вже вечеряв.

Але мене силоміць посадовили за стіл між господинею та її племінницею.

— Посунься трохи, небого... Дай місце капітанові.

І я побачив, що зв'язаний не тільки зі своїми товаришами. Через них я тепер зв'язаний з усією своєю країною. Любов, якщо вона вже проросла, пускає коріння глибше й глибше, аж поки до кінця не виросте.

Фермер мовчки роздає хліб. Денні турботи надали йому благородної і суворої величі. Він, може востаннє роздає хліб і робить це, ніби виконуюючи священний обряд.

А я думаю про навколишні поля, на яких ріс цей хліб. Завтра їх топтатиме ворог. Не треба ждати, що то буде навала озброєних людей! Земля велика. І вороже нашестя, можливо, виявиться тут тільки в тому, що десь з'явиться одинокий вартовий, загубившись далеко в безмежності сільських просторів — сіра цяточка на межі серед хлібів. Зовні не зміниться нічого, але людині досить однієї ознаки, щоб усе стало іншим.

Коли над нивою віє вітер, вона стає схожа на море. І якщо нам здається, ніби на ниві вітер лишає помітніший слід, то це тому, що перебираючи колоски, він перевіряє наше багатство. Щоб бути спокійним за майбутнє. Так пестять дружину, ніжно гладячи рукою по її косах.

Завтра ці хліба стануть іншими. Хліб — це щось більше, ніж тілесна їжа. Харчувати людину це не те, що годувати худобу. Хліб має так багато призначень! Хліб став для нас засобом єднання людей, бо його ріжуть, зібравшись разом до столу. Хліб став для нас символом величі праці, бо люди здобувають його в поті чола. Хліб став для нас головним виразником милосердя, бо його дають людям у лиху годину. Смак поділеного хліба не зрівняти ні з чим. І ось тепер вся сила цієї духовної їжі, нашого духовного хліба, який вродиться на цій ниві — в небезпеці. Можливо, завтра мій фермер, розламуючи хліб, уже не служитиме цьому сімейному культу. Можливо, завтра хліб уже не викличе цього сяйва в очах. Хліб — це як олива в лампаді. Вона перетворюється на світло.

Я дивлюся на племінницю — вона дуже вродлива — і думаю: хліб, який вона їсть, перетворюється на сумну чарівність. Він стає чеснотою. Ніжністю мовчання. І ось тільки тому, що десь на межі океану пшениці появиться проста сіра цяточка, цей самий хліб, якщо він і живитиме завтра цю лампаду, навряд чи дасть те саме полум'я. Бо головне в силі хліба зміниться.

Я більше боровся за те, щоб зберегти цю властивість світла, аніж за те, щоб урятувати духовну їжу. Я боровся за те особливе сяйво, на яке перетворюється хліб у домах мого краю. В цій загадковій дівчинці мене передусім хвилює її одухотвореність. Якесь невловимо гармонійне поєднання рис її обличчя. Це — поема, передана на сторінці, а не тільки сторінка.

Вона відчула, що за нею стежать. Підвела на мене погляд. Здається, всміхнулася мені... Це було як легенький подих вітерця на нетривкій гладіні води. Її усмішка бентежить мене. Я відчуваю таємничу присутність особливої, неповторної душі, яка перебуває тільки тут і більш ніде. Я насолоджуюсь спокоєм і думаю: "Це спокій царства мовчання".

Я бачив сяюче світло хліба.

Обличчя племінниці знов стало гладеньке, і за ним криється якась таємниця. Господиня зітхає, поглядає навколо і мовчить. Мовчить і фермер, поглинутий думками про завтрашній день. За їхнім мовчанням приховується внутрішнє багатство, схоже на багатство їхнього села — над ним теж нависла небезпека.

Якась дивна очевидність примушує мене відчути відповідальність за це багатство. Я виходжу з ферми. Повільно йду. Несу з собою цей тягар, і він для мене не так важкий як приємний — ніби я несу дитину, що спить, пригорнувшись до моїх грудей.

Я обіцяв собі, що порозмовляю зі своїм селом. Але мені нема чого сказати. Я наче той плід, тісно зв'язаний з деревом, про яке я думав кілька годин тому, коли вгамувався страх. Я просто відчуваю, що зв'язаний із своїми. Я невіддільний від них, як і вони невіддільні від мене.