Викрадений - Сторінка 17

У всіх книжках, де я читав про людей, які зазнали корабельної аварії й були викинуті на берег, кишені цих людей були напхані всілякими інструментами, або ж наче навмисно разом з ними море викидало на берег скриню з різними потрібними речами. Та зі мною було зовсім не так. У моїх кишенях не було нічого, крім грошей та Аланового срібного ґудзика; а оскільки я народився й виріс далеко від моря, знань у мене було так само мало, як і знарядь.

Правда, мені було відомо, що м'якуни вважаються придатними для їжі, а поміж скелями острова я знайшов безліч круглих м'якунів, які насилу міг відірвати, не знаючи, що це треба робити різким рухом. Крім того, тут траплялися ще й маленькі скойки, які у нас, в Шотландії, називають козликами, а в Англії, здається, береговичками. Цими двома видами м'якунів я й харчувався, ковтаючи їх холодними й сирими. Я був такий голодний, що спершу вони здалися мені навіть смачними.

Можливо, в цю пору м'якуни були неїстівні, а може, у воді навколо острова було щось отруйне, бо, з'ївши кілька штук, я одразу відчув запаморочення й нудоту і пролежав довгий час як мертвий. Скуштувавши вдруге тієї ж їжі (іншої я не мав), я відчув себе краще, їжа відновила мої сили. Але за весь час перебування на острові я ні разу не знав, чого чекати після їди: іноді все кінчалося гаразд, а іноді мене мучила нестерпна нудота, причому я не міг з'ясувати, яка саме скойка так діяла на мене.

Цілий день лив дощ, острів перетворився в суцільне багно, на ньому не можна було знайти сухого місця. Коли я вклався на ніч спати між двома валунами, які утворювали щось подібне до покрівлі, ноги мої лежали в болоті.

Другого дня я обійшов острів у всіх напрямках, але ніде не знайшов нічого кращого. Весь він був безлюдний і скелястий, не помітно було жодної ознаки живої істоти, крім диких качок, убивати яких я не мав чим, і чайок, які поспіль обсідали узбережні скелі. [241]

Вузька протока, що відокремлювала острівець від Россу, на півночі розширялася в затоку, а затока, своєю чергою, знову переходила в Айонську протоку, неподалік якої я й вирішив оселитися. Коли б я тоді тільки подумав про саме слово "оселя" в такому місці, я, напевно, залився б сльозами.

Для свого вибору я мав деякі підстави. В цій частині острівця стояла халупка, схожа на саж для свиней. Там ночували рибалки, коли приїжджали сюди ловити рибу. Але дернова покрівля її зовсім провалилася, так що з хатини не було ніякого пуття: вона захищала мене від негоди менше, ніж скелі. Важливіше було те, що тут була сила-силенна м'якунів, якими я харчувався. Під час відпливу я міг зразу назбирати їх цілу купу, а це, безперечно, важило для мене багато. Друга причина була ще істотніша. Я ніяк не міг призвичаїтися до жахливої самотності й весь час оглядався на всі боки (наче мене хтось переслідував), розриваючись між страхом і надією, що з хвилини на хвилину побачу, як до мене хтось підходить. З вершини пагорба на березі затоки я міг бачити велику старовинну церкву і дахи будинків у Айоні. А по другім боці, над низиною Россу, я бачив, як уранці й увечері здіймається дим, очевидно, з оселі в глибині долини.

Я часто дивився на цей дим, коли сам був мокрий і дрижав з холоду, і тоді мало не божеволів від самотності; я думав про коминок і товариство людей, доки не доводив себе до цілковитого розпачу. Таке саме враження справляли на мене й дахи Айони. Хоч вигляд людських осель і думки про затишне життя й загострювали мої страждання, та все-таки вони живили надію, а це допомагало ковтати сирих м'якунів (які з часом робились гидкі мені) і рятувало від страху, що огортав мене, коли я залишався на самоті з птахами, під дощем серед мертвих скель на березі холодного моря.

Я кажу, що це живило надію, бо й справді мені здавалося тоді неможливим умерти на берегах батьківщини, бачачи перед собою дзвіницю і дим людських осель. Та минув і другий день; і, хоч я протягом усього дня пильно стежив, чи не з'явиться в протоці човен або чи не пройдуть люди по острову Росе, допомога не надходила. Дощ не переставав, і я ліг спати мокрий, як і раніше, з нестерпним болем у горлі, але трохи втішений, можливо, тим, що побажав доброї ночі моїм найближчим сусідам, жителям Айони.

Карл II* якось заявив, що в англійському підсонні людина може провести на вільному повітрі більше днів року, ніж у будь-якому іншому. Так міг сказати тільки король, який має палац і скільки завгодно перемін сухого одягу. [242]

Однак йому, коли він тікав з Бустера, напевно, щастило більше, ніж мені на цьому пустельному острові. Була середина літа, проте дощ лив уже більше доби, і небо прояснилося тільки після полудня на третій день. . То був день пригод. Вранці я побачив рудого оленя — самця з гарно розкинутими рогами. Він стояв під дощем неподалік од мене, але, помітивши, що я вилажу з-під скелі, потрюхикав на другий бік острова. Я подумав, що олень, очевидно, переплив сюди через протоку, але не розумів, що могло привести будь-яку живу істоту на Іррайд.

Трохи згодом, коли я плигав із скелі на скелю, розшукуючи м'якунів, мене раптом уразив дзенькіт гінеї, що впала на камінь переді мною і відскочила у воду. Матроси привласнили не тільки третину всіх моїх грошей, а й шкіряний гаманець мого батька, і тепер я носив золото просто в кишені, застебнутій на ґудзик. Я зрозумів, що кишеня, очевидно, прорвалася, і квапливо обмацав її рукою. Та це було однаково що замикати двері стайні після того, як коня вже вкрадено. Відпливаючи з Квінзфері, я мав близько п'ятдесяти фунтів, а тепер знайшов у кишені всього-на-всього дві гінеї і один срібний шилінг.

Правда, трохи згодом я підняв третю гінею, що блищала на дерні. Отже, в мене лишилось три фунти і чотири шилінги англійською валютою. Це й було усе багатство законного спадкоємця маєтку, юнака, який помирав з голоду на острівці, на далекій околиці дикої шотландської Верховини.

Мене турбувало ще й інше. На третій ранок я мав справді-таки жалюгідний вигляд: одяг почав гнити, панчохи зовсім розлізлися, так що я ходив з голими литками, від постійного перебування у воді набрякли руки, дуже боліло горло, я зовсім знесилився, а їжа, якою я змушений був набивати шлунок, здавалася мені такою огидною, що навіть її вигляд викликав нудоту.

Та найгірше чекало мене попереду. На північному заході Іррайду стоїть досить висока скеля, на яку я часто підіймався, бо з її пласкої вершини було добре видно всю протоку. Але я ніколи не затримувався довго на одному місці, хіба лише коли спав. Нещастя не давало мені спокою, і я виснажував себе, безцільно блукаючи під дощем по острову.

Нарешті виглянуло сонце, і я приліг на вершині цієї скелі, щоб висушити одяг і зігрітися. Не можу навіть висловити, яку втіху принесли мені сонячні промені. Сонце повернуло надію на порятунок, у якому я вже майже зневірився, і я з новим інтересом почав уважно розглядати море й Росе. [243]

На південь від цієї скелі частина острова видавалася в море і закривала океан, так що човен міг би підійти з того боку зовсім близько, і я не помітив би його.

Раптом саме в тому місці з'явився човен з бурим вітрилом. Він обминав острів, прямуючи до Айони. В човні сиділи двоє рибалок. Я закричав, потім упав навколішки на скелі і благально зняв угору руки. Рибалки були досить близько, щоб почути мене, я міг навіть розгледіти колір їхнього волосся і не мав сумніву, що й вони бачили мене, бо обидва щось кричали по-гельському і сміялися. Проте човен не змінив курсу і пролетів повз мене до Айони.

Я не міг повірити в таку жорстокість і довго біг уздовж берега, перескакуючи з каменя на камінь та жалібно благаючи допомогти мені. І навіть тоді, коли голос мій уже не міг долинути до рибалок, я все кликав їх і махав руками; а коли човен зник, я думав, що моє серце розірветься. За весь час моїх знегод я плакав двічі: раз — коли не зміг дістати реї, і ось тепер, удруге, — коли ці рибалки лишились глухими до моїх благань. Та цього разу я плакав і кричав, мов неслухняна дитина, уткнувшись у землю обличчям і розгрібаючи нігтями дерня. Якби бажання могло вбити людину, то ті рибалки ніколи вже не побачили б наступного дня, а я, напевно, помер би на тому острові.

Коли гнів трохи улігся, я мусив знову їсти м'якунів, але з такою відразою, яку ледве зміг перебороти. Та краще мені було б попостити, бо м'якуни знову отруїли мене. До мене повернулися всі пережиті страждання: горло так боліло, що я майже не міг ковтати, тіло тіпалось, як у лихоманці, зуби аж цокотіли. Врешті я дійшов до такого жахливого стану, якому немає назви ні в англійській, ні в шотландській мовах. Я подумав, що вмираю, і висповідався перед Богом, прощаючи всім людям, навіть моєму дядькові й рибалкам. Та коли я вже приготувався таким чином до найгіршого, мені знову полегшало. Я постеріг, що дощу цілу ніч не було і одяг мій майже висох. Почуваючись набагато краще, ніж за весь час перебування на острові, я нарешті заснув спокійним сном.

Наступного дня (четвертого дня мого жахливого життя на острові) я відчув, що вкрай підупав на силі. Але сяяло сонце, повітря було тепле, і з'їдені м'якуни не завдали мені шкоди, а, навпаки, повернули бадьорість.

Не встиг я зійти на скелю — я завжди вирушав туди одразу ж після сніданку — як помітив човен, що плив протокою і прямував, здавалося, до мене.

Я відчув водночас і надію, і величезний страх, бо мені [244] спало на думку, що вчорашні рибалки, мабуть, пошкодували про свою жорстокість і поверталися, щоб допомогти мені. Та я не зміг би вдруге пережити такого розчарування, як учора, тому повернувся спиною до моря і не оглядався, доки не полічив кілька разів до ста. Човен, як і раніше, прямував до острова. Я ще раз обернувся і якомога повільніше полічив до тисячі, а серце моє билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Тепер сумнівів не було: човен плив прямо до Іррайду!

Я більше не міг стримуватися і побіг на берег, а потім у воду, стрибаючи з каменя на камінь, доки можна було бігти. Просто диво, як я не втопився; коли мені довелося нарешті зупинитись, ноги мої дрижали, а в роті так пересохло, що я змушений був змочити його морською водою, перше ніж закричати.

Весь цей час човен наближався, і тепер я міг розглядіти, що це той самий човен, з тими ж таки двома рибалками, що й учора.