Викрадений - Сторінка 38

Не встигла місіс Ренкейлор залишити нас удвох за пляшкою вина, як правник знову заговорив про мою пропозицію. Коли й де маю я зустрітися зі своїм другом, містером Томсоном? Чи певен я щодо обачності містера Т.? Припустімо, нам пощастить зловити старого лиса на злочині, чи погоджусь я на такі або такі умови? Ці й подібні запитання він ставив переді мною через великі проміжки часу, замислено смакуючи вино. Коли я відповів на всі запитання, причому відповіді, очевидно, задовольнили його, він ще глибше задумався, забувши навіть про бордо. Потім містер Ренкейлор дістав аркуш паперу й олівець і почав щось писати, зважуючи кожне слово; нарешті він подзвонив, і в кімнату ввійшов його секретар.

— Торренсе, — звернувся правник до нього, — до вечора треба переписати оцей папір, а коли закінчите, приготуйтесь, будь ласка, прогулятися з цим джентльменом і мною. Ви, можливо, будете потрібні як свідок.

— Що я чую, сер! — вигукнув я, коли секретар вийшов з кімнати. — Отже, ви передумали?

— Як бачите, — відказав він, наповнюючи свого келиха вином. — Та не говорімо більше про справи. Вигляд Торренса нагадав мені про одну сміховину, що сталася кілька років тому, коли я домовився зустрітися з цим бідолашним незграбою біля Единбурзького перехрестя. Кожен пішов у своїх справах, і, коли вже була четверта година дня, Торренс, випивши зайве, не впізнав свого хазяїна, а я, забувши вдома окуляри, бачив без них так погано, що, слово честі, не зміг [334] упізнати свого власного секретаря. — Тут містер Ренкейлор щиро засміявся.

Я погодився, що це й справді дивний випадок, і з чемності всміхнувся. Але мене цілий день дивувало, що він без кінця повертався до цього випадку, докладно зупиняючись на ньому і оповідаючи його з новими подробицями й зі сміхом. Врешті я збентежився, і мені стало соромно за таку безглузду поведінку свого нового друга.

Незадовго до призначеного мною часу зустрічі з Аланом ми вийшли з дому, я під руку з містером Ренкейлором, а Торренс за нами з документом у кишені і прикритим кошиком у руках. Весь час, поки ми йшли вулицями міста, правникові доводилось кланятись направо й наліво і затримуватися, розмовляючи з людьми, які просили його поради в міських або особистих справах. Я відзначив собі, що він тішиться великою пошаною в окрузі. Нарешті будинки лишились позаду і ми пішли понад гаванню до заїзду "Під глодом" та поромного причалу, які були свідками мого нещастя. Я не міг без хвилювання дивитись на ці місця, згадуючи, що багатьох із тих, хто був тоді зі мною, вже немає на світі. Рейсом загинув і, хотілося сподіватись, уникнув зла, яке чекало на нього тут. Шуен переселився туди, куди я не насмілився б іти слідом за ним; а бідні матроси пішли на дно разом з бригом. Я пережив їх і навіть сам бриг, вийшов неушкодженим з усіх поневірянь і жахливих небезпек. Мені залишалося тільки дякувати своїй долі, та все-таки я не міг дивитися на це місце без скорботи за інших і холоду в серці від згадки про пережите.

Такі думки тривожили мене, коли раптом містер Ренкейлор ударив рукою по кишенях, засміявся і вигукнув:

— Подумайте лишень! Хіба це не кумедна пригода? Після всього, що я говорив вам, я забув окуляри!

Тоді я вмить здогадався, навіщо він розповідав той анекдот, і зрозумів, що він навмисне залишив окуляри вдома. Він хотів скористатися Алановою допомогою і водночас не бачити його, уникнувши таким чином фальшивого становища. Задумано було й справді непогано, бо тепер, коли справа дійшла до найгіршого, як би міг містер Ренкейлор засвідчити особу мого друга або як би змогли примусити його давати свідчення, спрямовані проти мене? Однак він щось надто довго не помічав відсутності окулярів, а коли ми йшли містом, упізнавав багатьох людей і розмовляв з ними. Я почав сумніватися в тому, що містер Ренкейлор має поганий зір.

Як тільки ми проминули заїзд (між іншим, я впізнав на дверях хазяїна з люлькою в зубах і дуже здивувався, що він [335] зовсім не постарішав), містер Ренкейлор вирішив іти далі вдвох із Торренсом, а мене послав уперед розвідником. Я зійшов на пагорб, час від часу насвистуючи гельську пісеньку, і невдовзі з радістю почув цю ж мелодію у відповідь, а потім побачив Алана, що підвівся з-за куща. Алан трохи підупав на дусі, ховаючись цілий день від людей, до того ж він майже нічого не їв, а лише трохи перекусив у якійсь пивниці поблизу Дундаса. Та ледве він глянув на мій одяг, його обличчя проясніло. Коли ж я розповів йому, як успішно посуваються наші справи, і пояснив його роль в наших дальших діях, Алан наче переродився.

— Ви чудово придумали, — захоплювався він. — Запевняю вас, що для здійснення вашого плану ви не могли знайти кращої людини, ніж Алан Брек. Таку справу не кожному можна довірити, тут потрібна людина кмітлива, врахуйте це. Однак мені здається, що вашому правникові не терпиться побачити мене.

Я гукнув і помахав рукою містерові Ренкейлорові. Нотар підійшов до нас, і я відрекомендував його своєму другові, містерові Томсонові.

— Я дуже радий зустрітися з вами, містере Томсон, — сказав він. — Але я забув свої окуляри, і наш друг, містер Девід (тут він поплескав мене по плечу), підтвердить, що без них я майже сліпий. Тож не дивуйтесь, коли я завтра не впізнаю вас.

Містер Ренкейлор сказав це, гадаючи заспокоїти Алана, та верховинцеві з його гонором досить було найменшої дрібниці, щоб спалахнути.

— Не розумію, сер, — відповів Алан сухо. — Як на мене, це не таке й важливе. Адже ми зустрілися тут з певною метою —допомогти містерові Балфорові — і, як мені здається, маємо мало спільного в усьому іншому. Проте я приймаю ваше вибачення, воно було якраз дуже доречне.

— На більше я не міг і сподіватися, містере Томсон, — щиро промовив Ренкейлор. — А тепер, оскільки ми з вами головні дійові особи в цій справі, я гадаю, що нам слід про все домовитись, а тому дозвольте взяти вас під руку, бо в темряві я без окулярів погано бачу стежку. Ви ж, містере Девіде, знайдете в особі Торренса дуже приємного співрозмовника. Тільки дозвольте нагадати вам, що йому зовсім ні до чого знати про ваші пригоди, а також про пригоди... гм... містера Томсона.

І вони попрямували вперед, довірчо розмовляючи, а ми з Торренсом ішли позаду.

Була вже одинадцята година ночі, коли ми дібралися до Шооз-гавза. Ніч видалась темна й тепла, легенький вітрець, що віяв з південного заходу, шелестів листям на деревах, і [336] цей шелест заглушував нашу ходу. Ми підійшли ближче, але не помітили жодного вогника у всьому будинку. Мій дядько, певно, вже був у ліжку, і це нас дуже влаштовувало. Ярдів за п'ятдесят від будинку ми востаннє порадились, потім правник, Торренс і я тихенько підкралися до будинку й сіли за рогом. Тоді Алан, не ховаючись, підійшов до дверей і почав стукати.

Розділ XXIX

Я ВСТУПАЮ У СВОЇ ВОЛОДІННЯ

Алан довго грюкав у двері, але його удари тільки віддавалися луною в будинку і в околицях. Та ось нарешті я почув, як хтось обережно відчиняє вікно, і зрозумів, що дядько прийшов на свій спостережний пункт. У нічній темряві він міг бачити тільки постать Алана, що вимальовувалась чорною тінню на сходах, а троє свідків були сховані так, що він їх не бачив. Отож чесній людині нічого було боятись у своєму власному домі. Та однаково він довго мовчки вивчав гостя, а коли заговорив, то голос його тремтів від страху.

— Що сталося? — спитав він. — О такій порі ночі порядні люди не приходять з відвідинами, а з нічними птахами я не знаюсь. Що вас привело сюди? У мене є мушкетон.

— Це ви, містере Балфор? — кинув Алан у відповідь, одійшовши від дверей і дивлячись угору в темряву: — Будьте обережні з вашим мушкетоном. То паскудні штуки, коли стріляють.

— Що вам потрібно? І хто ви? — розгнівався дядько.

— Я не збираюсь вигукувати своє ім'я на всю околицю, —відповів Алан. — А що мене привело сюди — це інша справа, яка стосується вас більше, ніж мене. Коли ви бажаєте слухати, я перекладу її на музику й заспіваю вам.

— Що це за справа? — спитав дядько.

— Девід, — відповів Алан.

— Який Девід? — вигукнув дядько; голос його дуже змінився.

— Сказати вам прізвище? — спитав Алан.

Запала мовчанка, а потім дядько промовив з сумнівом у голосі:

— Мабуть, краще впустити вас.

— Я теж так вважаю, — погодився Алан, — Та річ іще в тому, чи схочу я заходити. Ось що я вам скажу. По-моєму, нам краще поговорити про нашу справу тут, на порозі; і ми [337] поговоримо тут або ж ніде. Попереджую вас, що я так само впертий, як і ви, до того ж я знатнішого походження.

Ця зміна тону збентежила Ебінізера. Поміркувавши, він сказав:

— Гаразд, гаразд. Хай буде по-вашому, — і зачинив вікно. Але він довгенько спускався сходами і ще довше відмикав двері, очевидно, шкодуючи, що погодився зійти вниз, і здригаючись від страху на кожному східці, перед кожною штабою і засувом. Нарешті ми почули рипіння завіс, дядько тихенько вислизнув з дверей і, побачивши, що Алан відступив на крок чи два, сів на верхньому східці ґанку, тримаючи мушкетон напоготові.

— А тепер, — попередив він, — не забувайте, що в мене в руках мушкетон; коли ви підійдете хоч на один крок, я вб'ю вас.

— Дуже люб'язно сказано, — кинув Алан.

— Ет, ет, — буркнув дядько. — Ваша поява не обіцяє нічого доброго, тому я повинен бути напоготові. А тепер, коли ми порозумілися, можете говорити про свою справу.

— Гаразд, — сказав Алан. — Якщо ви такий здогадливий чоловік, то, напевне, помітили, що я джентльмен-верховинець. Моє ім'я нітрохи не стосується справи, але володіння моїх родичів не дуже далеко від острова Мулу, про який ви, мабуть, чули. В тих місцях загинув корабель, і, коли наступного дня мій родич шукав уздовж берега викинуті на берег уламки корабля, то випадково натрапив на півмертвого хлопця. Він вернув його до тями, а потім разом з іншими джентльменами одвів у старий зруйнований замок, де з того часу й по сьогоднішній день вони витрачаються на його утримання. Мої друзі трохи дикуваті й не так добре знаються на законах, як деякі відомі мені люди. Довідавшись, що хлопець шляхетного походження і доводиться вам рідним небожем, містере Балфор, вони попросили мене побувати у вас і обговорити цю справу. Але, попереджую, коли ми не прийдемо до якоїсь угоди, то малоймовірно, що ви побачите його ще коли-небудь.