Викрадений - Сторінка 9

Все інше стерлося з його пам'яті за ці роки злигоднів і жорстокості. Хлопець мав дивні уявлення про суходіл, що склалися в нього під впливом моряцьких розповідей. На його думку, це було місце, де хлопчиків віддавали у своєрідне рабство, так зване ремесло, а там учнів безперервно шмагали і кидали в смердючі в'язниці. Кожного другого в місті він вважав за шахрая, який розставляє тенета, а кожен третій будинок — за кишло, де матросів отруюють і вбивають. Звичайно, я розповідав Ренсомові, як добре поводилися зі мною на тому суходолі, що його він так боявся, і рідні мої, й друзі, як добре мене там годували і дбайливо навчали. Коли траплялося, що його перед цим побили, хлопець гірко плакав і божився, що втече; проте коли він був у своєму звичайному хвальковито-задерикуватому настрої або (частіше) випивав чарку горілки в кормовій рубці, то глузував з моїх слів.

Пити його навчав містер Ріак (царство йому небесне!) і, безперечно, з добрими намірами; та, не кажучи вже нічого про те, що горілка підривала здоров'я хлопця, не можна було без болю в серці дивитися на цю нещасну безрідну істоту, як вона бреде по палубі, заплутуючись ногами, пританцьовуючи і верзучи якусь нісенітницю. Дехто з матросів сміявся, але не всі; інші ставали похмурішими від грозової хмари (згадуючи, можливо, своє власне дитинство і своїх власних дітей) і наказували йому схаменутися. Що ж до мене, то мені соромно було дивитись на нього. Мені й тепер часто з'являється вві сні ця нещасна дитина.

Треба сказати, що весь цей час віяв зустрічний літер і "Завіт" то злітав на хвилях угору, то стрімко падав униз, тому люк був майже завжди зачинений, і наша каюта освітлювалася тільки ліхтарем, що розгойдувався на бімсі*. Роботи знаходилося багато для всіх; щогодини доводилось то напинати, то згортати вітрила; повсякчасне напруження відбивалося на настрої матросів, цілий день, з ранку до вечора, точилися сварки, а що мені не дозволяли ступити на палубу, то можете собі уявити, як набридло мені таке життя і з яким нетерпінням я чекав хоч якоїсь переміни.

Ця переміна сталась, як ви зараз почуєте; та спершу я повинен розповісти про мою розмову з містером Ріаком, який трохи підбадьорив мене в нещасті. Підстерігши його в сприятливій стадії сп'яніння (містер Ріак тверезим ніколи не [205] заглядав до мене), я взяв з нього слово нікому не казати про нашу розмову і виклав йому свою історію.

Містер Ріак сказав, що моя розповідь схожа на баладу і що він зробить усе можливе, аби допомогти мені. Він обіцяв дати мені папір, ручку й чорнило, щоб я міг написати кілька слів містеру Кемблові й містеру Ренкейлорові, і запевнив, що, безперечно, з їхньою допомогою зможе вирятувати мене з біди і відновити в правах, якщо я розповів йому чисту правду.

— А тим часом, — підбадьорив він мене, — не журіться. Ви не перший у такому становищі, повірте мені. Багато хто з тих, що працюють на заморських тютюнових плантаціях, мали б сідати на коня біля дверей власного будинку, дуже багато! В житті всяк буває. Гляньте на мене. Я син лерда, майже склав іспити на доктора, і ось служу тут попихачем у Гозісена!

Я вирішив, що буде нечемно не спитати про його історію. Ріак голосно свиснув.

— Я її ніколи не мав. Люблю пожартувати, от і все! —З цими словами він вискочив з кубрика.

Розділ VIII

КОРМОВА РУБКА

Якось близько одинадцятої години ночі матрос, що відбував вахту з містером Ріаком, спустився на хвилинку з палуби, щоб узяти свою куртку. І одразу ж по баку поповзла чутка, що "Шуен нарешті доконав його". Не було потреби називати ім'я: всі ми знали, про кого йшлося, та не встигли ще збагнути як слід, що сталось, і поговорити про подію, як знову відчинився люк і до нас трапом спустився капітан Гозісен. При тьмяному світлі ліхтаря він уважно оглянув койки, а потім, підійшовши прямо до мене, заговорив, на мій подив, досить лагідним тоном.

— Послухайте, хлопче. Ми хочемо, щоб ви прислуговували нам у кормовій рубці. Ви поміняєтесь місцем з Ренсомом. Негайно ж ідіть туди.

Поки він говорив, у люку з'явились два матроси з Ренсомом на руках; корабель у ту мить глибоко зарився провою у воду, ліхтар гойднувся і світло впало просто на обличчя хлопця. Воно було бліде як віск, на ньому застигла жахлива посмішка. Кров захолонула в моїх жилах, дихання спинилося, я немов скам'янів з жаху. [206]

— Іди на корму, мерщій забирайся звідси! — закричав Гозісен.

Я прошмигнув повз матросів з хлопцем, що не говорив і не рухався, і вискочив трапом на палубу.

Саме в цю мить бриг із запаморочливою швидкістю розтинав довгу хвилю з пінявим гребенем. Вона навалювалась на нього з правого галсу, а зліва під дугуватою основою фока я побачив на заході ще досить ясну заграву.

В таку пізню годину це дуже здивувало мене; але на той час я знав надто мало, щоб зробити правильний висновок, що ми обпливли з півночі Шотландію і тепер були в чистому морі між Оркнейськими і Шетландськими островами, уникнувши небезпечних течій Пентлендської протоки. Проживши стільки часу ув'язненим у напівтемряві й не маючи ніякісінького уявлення про зустрічні вітри, я був певен, що ми вже пройшли півшляху або й більше Атлантичним океаном. Тому я тільки спочатку здивувався, що сонце заходить так пізно, а потім одразу ж перестав думати про це, побіг на корму поміж вітрилами, хапаючись за линви, і тільки випадково не впав за борт — урятував мене один з матросів, що завжди добре ставився до мене.

Кормова рубка, куди я поспішав і де мав тепер прислуговувати й спати, здіймалася футів на шість над палубою і порівняно з розмірами брига була досить велика. Всередині каюти стояли прикріплені до підлоги стіл, лава і дві койки: одна для капітана, а друга для обох помічників, які спали на ній по черзі у вільний від вахти час. На стінах згори донизу були укріплені шафочки для речей командирів і частини припасів корабля. Внизу містилась друга комора, до якої вів люк посеред палуби. Тут зберігалася найкраща їжа, напої, а також порох. Уся вогнепальна зброя, крім двох бронзових гармат, теж стояла в стояку біля задньої стіни кормової рубки. Більшість кортиків зберігалася в іншому місці.

Вдень каюту освітлювали маленьке віконце з віконницями з обох боків і засклений люк у стелі, а коли вечоріло, в ній завжди горіла лампа. Вона горіла і в ту хвилину, коли я зайшов у каюту, не дуже яскраво, але так, що можна було побачити містера Шуена, який сидів за столом. На столі стояла пляшка горілки й бляшана чарка. Це був високий, міцної статури, дуже засмаглий чоловік; він сидів, безглуздо втупившись поглядом у стіл.

Містер Шуен не звернув уваги на мене і навіть не поворухнувся, коли за мною до каюти ввійшов капітан і зіперся на койку поруч зі мною, похмуро дивлячись на свого помічника. Я страшенно боявся Гозісена і мав для цього свої [207] підстави, але щось підказало мені, що зараз капітана можна не боятись, і я прошепотів йому на вухо: "Що з ним?" Капітан похитав головою, ніби хотів сказати, що нічого не знає і не хоче ні про що думати, але обличчя його залишалося дуже поважним.

Незабаром до каюти зайшов містер Ріак. Він кинув на капітана погляд, з якого можна було без слів здогадатись, що хлопець помер, і став поруч нього. Так ми стояли втрьох, мовчки дивлячись на містера Шуена, а той сидів теж мовчазний, утупившись у стіл.

Раптом він простяг руку, щоб узяти пляшку; але, побачивши цей рух, містер Ріак кинувся вперед і забрав пляшку, завдяки радше несподіваності, ніж силі. Проклинаючи все на світі, містер Ріак закричав, що й без того вже заподіяно досить зла і що бриг за це буде покараний. З цими словами містер Ріак шпурнув пляшку в море, бо ковзні двері з завітряного боку були відчинені.

Містер Шуен рвучко схопився на ноги, його розум, очевидно, ще був потьмарений, і він ладен був ще раз учинити вбивство, вже друге за цей вечір, та капітан став між ним і його жертвою.

— Сядьте! — проревів Гозісен. — Чи знаєте ви, свинюко і п'янице, що наробили? Ви вбили хлопчиська!

Здавалося, що містер Шуен зрозумів його, бо знову сів і опустив голову на руки.

— Він приніс мені брудну чарку, — видушив з себе містер Шуен.

При цих словах капітан, я і містер Ріак перезнрнулися з деяким острахом, потім Гозісен підійшов до свого старшого помічника, взяв його за плече, довів до койки і наказав лягти й виспатись, говорячи з ним, як з неслухняною дитиною. Вбивця трохи покричав, однак скинув свої моряцькі чоботи і ліг на койку.

— А-а! — вигукнув містер Ріак страшним голосом. — Вам давно слід було втрутитися. Тепер уже надто пізно!

— Містере Ріак, — попередив капітан, — про те, що сталося сьогодні ввечері, в Дайсарті ніколи ніхто не пввянен дізнатись. Хлопець упав за борт, сер, ось як це вийшло; і я охоче виклав би з власної кишені п'ять фунтів, щоб це було правдою! — Він обернувся до столу. — Ви навіщо викинули повну пляшку? Не бачу в цьому ніякого глузду, сер. Девіде, дістань мені другу. Вони стоять у крайній шафі знизу, — і Гозісен кинув мені ключа. — Вам теж треба випити чарку, сер, — знову звернувся він до Ріака. — Адже вам довелось бути свідком жахливого видовища. [208]

Вони обидва сіли до столу і цокнулись чарками; убивця, що лежав на койці й скиглив, почувши дзенькіт скла, підвівся на лікті й глянув на всіх нас.

Цієї ночі я вперше виконував свої нові обов'язки, а наступного дня вже цілком освоївся з ними. Я подавав їжу: капітан їв у певні години з вільним од вахти помічником. Цілісінький день мені доводилось бігати з пляшкою від одного до другого з моїх трьох хазяїв, а вночі я спав на матроському укривалі, кинутому на голі дошки палуби в кутку рубки, якраз на протязі між двома дверима. То була тверда й холодна постіль. Крім того, майже кожної ночі мені доводилось прокидатися, бо раз по раз хтось приходив з палуби випити, а іноді при зміні вахти всі троє сідали за стіл і готували пунш. Не знаю, як вони лишилися здоровими і, тим більш, як залишився здоровим я.

Та у всьому іншому моя служба була легка. Скатертин тут не вживали, їли завжди вівсяну кашу або солонину, і лише двічі на тиждень на стіл подавався пудинг. Я був досить незграбний, бо ще не призвичаївся триматись на ногах, і, бувало, падав з їжею, яку ніс капітанові та його помічникам, але містер Ріак і капітан були на диво терплячі.