Вінні-Пух та його друзі - Сторінка 18

Він не любить довгих, важких слів, не те що Сова. Він любить прості, легкі слова, наприклад: "пообідаємо" або "пригощайся, Пуше!" Мабуть-таки, спершу слід провідати Кролика!

І тут до пісеньки додався ще один куплет:

Знають всі, що братик Кролик —

Справжній друг.

Радий сісти з ним за столик

Вінні-Пух.

Кролик любить пригостити...

Любо з ним погомоніти,

Вміє він підбадьорити

Ті-

ло

й дух! Ух!

І коли Пух доспівав цей куплет до кінця, він підвівся з каменя, повернувся на берег і рішуче пішов до Кроликової хатки.

Але не встиг він ступити й кількох кроків, як почав запитувати себе (бо йому більше нікого було запитувати):

"А що, як Кролика немає вдома?

Ану ж я знову застрягну в його дверях, як минулого разу? Я ж точно знаю, що я не розтовстів, а от його двері могли ще більше схуднути!.. "Мабуть-таки, найкраще буде, якщо я..."

І весь цей час, поки Пух отак розмірковував, він непомітно збочував дедалі лівіше й лівіше і опинився нарешті на свій превеликий подив... біля власних дверей!

Була саме одинадцята година ранку. Був саме підходящий час, щоб трохи... Одне слово, за півгодини Пух вийшов з дому й пішов туди, куди йому й справді хотілося піти – до свого друга Паця. А, йдучи, він витирав лапкою губи й наспівував таку собі досить пухнасту пісеньку.

Ось яку:

Вінні-Пух живе щасливо,

Як вві сні.

Через те й рояться в ньому

Ці пісні.

Ладен він усе робити,

Тільки б далі не товстіти.

І не буде він товстіти,

А навпаки —

стане гінкий та стрункий,

як Крістофер Робін!

Звісно, надрукована тут ця пісенька, може, й не здасться вам дуже вдалою, але Пух співав її чудового сонячного ранку, після того, як добре підкріпився, і тому був певен, що це – одна з найкращих пісеньок, які він склав у своєму житті. І він співав її залюбки.

....................................

Паць копав ямку під самим порогом своєї хатки.

– Привіт, Пацю,– сказав Пух.

– Ой, здоров, Пуше! – сказав Паць, підстрибнувши з несподіванки. – А я знав, що це ти!

– І я теж,– сказав Пух.– А що ти робиш?

– Я, Пуше, саджу жолудя: з нього виросте дуб, і тоді в мене просто біля порога буде багато-багато жолудів і мені не треба буде ходити по них хтозна-куди! Розумієш?

– А що, як не виросте? – спитав Пух.

– Виросте! Крістофер Робін сказав – неодмінно виросте, через те я й саджу.

– Ну,– сказав Пух,– а я тоді... я посаджу біля свого порога стільник з медом, і з нього виросте цілий вулик!

Паць був у цьому не зовсім певен.

– Або краще – шматочок стільника,– сказав Пух,– бо стільниками розкидатися не варто. Але тоді може вирости не цілий вулик, а шматочок... та ще раптом не той шматочок, який мені треба, а той, де бджоли тільки гудуть, а меду не дають... От шкода!

Паць погодився, що справді-таки буде шкода.

– До речі, Пуше, садити дуже важко, особливо, коли ти не знаєш як,– сказав він,– це треба вміти.– І він поклав жолудь у викопану ямку, присипав його землею, а тоді на тому місці пострибав.

– Садити я вмію,– сказав Пух,– бо Крістофер Робін дав мені насіння носиків, і я їх усіх посадив: тепер у мене біля порога буде багато-багато різних носиків.

– А я думав, що вони звуться ротиками,– невпевнено сказав Паць, все ще підстрибуючи.

– Ні,– сказав Пух,– мої квіти звуться носиками!

Удосталь настрибавшись, Паць витер лапки об живіт і сказав:

– Що ми будемо робити тепер?

Пух сказав:

– Давай провідаємо Кенгу, Крихітку Ру та Тигру.

А Паць сказав:

– Га-га-гаразд, про-про-відаймо,– бо він ще й досі трішечки побоювався Тигри.

Тигра був страшенно стрибучий і мав жахливу звичку – вітався так, що потім у вас завжди були повні вуха піску, навіть після того, як Кенга скаже "Тигро, серденько, обережніше!" і допоможе вам підвестися на ноги.

Отож вони подалися до Кенжиної хатки.

......................................

А сталося так, що того ранку в Кенги був саме прибирально-господарський настрій. Вона вирішила скрізь навести порядок і порахувати всю білизну, і з'ясувати, скільки лишилося в неї брусків мила, і скільки лишилося в Тигри чистих серветок, і скільки лишилося в Крихітки Ру чистих слинявчиків. Для цього вона випровадила їх обох із дому, давши Крихітці Ру пакет бутербродів із салатом, а Тигрі – пакет бутербродів із риб'ячим жиром, щоб вони гарно погуляли в Лісі – тільки без пустощів!

І вони пішли собі в Ліс, і дорогою Тигра розповідав Крихітці Ру (якого це дуже цікавило) про все, що Тигри вміють робити.

– А літати вони вміють? – спитав Крихітка Ру.

– Аякже! – сказав Тигра.– Щоб Тигри та не літали? Та вони знаєш, як літають!

– О! – сказав Крихітка Ру.– І вони вміють літати не гірше за Сову?

– Куди там Сові. Краще! – сказав Тигра.– Тільки вони не хочуть.

– А чого вони не хочуть?

– Ну, їм це чомусь не подобається.

Ру ніяк не міг цього зрозуміти, бо самому йому страшенно кортіло політати, але Тигра пояснив, що треба бути Тигрою, щоб це зрозуміти.

– А стрибати? – спитав Крихітка Ру.– Чи вміють Тигри стрибати, як Кенги?

– Питаєш! – сказав Тигра.– Ще й як! Але, звісно, коли захочуть.

– Ой, а я так люблю стрибати! – сказав Крихітка Ру.– Нумо, позмагаймося, хто далі стрибне – ти чи я?

– Звісно, я,– сказав Тигра,– тільки зараз ми не будемо гаяти часу, бо ще спізнимося.

– Куди спізнимося?

– Туди, куди нам треба прийти вчасно,– сказав Тигра, і наддав ходи.

Невдовзі вони добралися до Шести Сосен.

– А я вмію плавати,– сказав Крихітка Ру.– Одного разу я впав у річку й плавав. А Тигри вміють плавати?

– Ще б пак! Тигри все вміють!

– І по деревах вони вміють лазити краще за Пуха? – спитав Крихітка Ру, зупинившись перед найвищою сосною і задерши голову.

– По деревах вони лазять краще за всіх на світі,– сказав Тигра,– значно краще за всяких там Пухів.

– А на оце дерево вони зуміють залізти?

– Вони завжди лазять саме по таких деревах,– сказав Тигра.– Цілими днями: то вгору, то вниз.

– Ой Тигро, це правда?

– Ось зараз сам побачиш! – рішуче сказав Тигра. – Сідай мені на спину та вчися.

Тигра раптом відчув страшенну впевненість, що Тигри лише для того й створені, аби лазити по деревах.

– Ой Тигро! Ой Тигро! Ой Тигро! – захоплено пищав Крихітка Ру. Він умостився Тигрі на спину, й вони полізли.

До першого сучка Тигра радісно повторював (у думці): "А ми ліземо!"

Добравшись до наступного сучка, він з гордістю сказав (у думці): "Ну, хіба я не казав, що Тигри вміють лазити по деревах?"

Видершись іще вище, він сказав (у думці);

"Правда, це не так легко..."

А ще вище він сказав (уголос):

– Тільки злазити вниз теж доведеться.

А тоді ще-ще вище додав:

– А це вже буде зовсім нелегко...

– ... якщо не впасти...

– ... бо тоді це, мабуть, буде зовсім...

– ... легко!

І тільки-но він сказав "легко", гілка, на якій він стояв, зненацька обламалася, і він, відчуваючи, що падає, ледве встиг зачепитися за вищу гілку...

Потому він обережно й повільно підвів голову й зачепився за цю гілку підборіддям... Далі підтягнув одну задню лапу... за нею другу... і, зрештою, сів на цю гілку, важко дихаючи й глибоко шкодуючи, що замість усього цього не спробував своїх сил у плаванні.

Ру зліз із Тигри і примостився поруч.

– Ой Тигро! – захоплено вигукнув він.– Ми вже на самісінькій верхівці?

– Ні,– сказав Тигра.

– А ми поліземо на верхівку?

– Ні,– пробурчав Тигра,

– У-у! – засмучено сказав Крихітка Ру, але враз після цього весело зацокотів: – Тигро, чуєш, Тигро! А хвацько в тебе вийшло, коли ти для сміху ніби став падати, а потім узяв та й не впав. Зроби так ще!

– Ні!!! – прогарчав Тигра.

Ру хвилинку помовчав, а тоді сказав:

– Тигро, а можна, ми з'їмо наші бутерброди, га?

– А чом би й ні? З'їмо. А де вони?

– Там унизу, під деревом,– сказав Крихітка Ру.

– Тоді, я гадаю, їх краще трохи поберегти,– сказав Тигра.

Так вони й зробили.

....................................

Тим часом Вінні-Пух та Паць чалапали собі Лісом. Пух віршами розповідав Пацеві про те, що він ладен усе робити, тільки б далі не товстіти, і що він не буде товстіти, а навпаки... а Паць думав про те, чи скоро виросте жолудь, якого він посадив.

– Пуше, диви! – раптом кувікнув Паць.– Онде на Сосні хтось сидить!

– А й справді,– сказав Пух, із цікавістю придивляючись, хто ж то може бути.– Там якийсь звір!

Паць схопив Пуха за лапу, мабуть, для того, щоб Пух не дуже лякався:

– А то якийсь Лютий Звір? – спитав він, намагаючись дивитися в інший бік.

Пух кивнув:

– То Ягуляр,– сказав він.

– А що Ягуляри роблять? – спитав Паць, у глибині душі сподіваючись, що зараз Ягуляри цього робити не стануть.

– Вони ховаються між гіллям на деревах і звідти кидаються на тебе, коли ти проходиш під деревом,– пояснив Пух.– Крістофер Робін мені все-все про них розповідав.

– Тоді ми краще не будемо підходити до цього дерева, бо Ягуляр ще кинеться звідти й заб'ється.

– Вони не забиваються,– сказав Пух,– вони ого як уміють кидатися!

Але Паця це чомусь не заспокоїло. Він усе ж відчував, що не слід підходити до дерева, з якого – так і чекай – хтось кинеться (бодай навіть дуже вміло).

Паць уже збирався побігти додому в якійсь страшенно невідкладній справі, коли Ягуляр подав голос.

– Поможіть! Поможіть! – закричав він.

– Ягуляри – вони завжди так,– сказав Пух, радий, що може похизуватися своїми знаннями.– Вони кричать "Поможіть, поможіть", а коли ти подивишся вгору – кидаються на тебе.

– Я дивлюся вниз, униз! – пронизливо заверещав Паць, щоб Ягуляр випадково не помилився.

У відповідь почувся чийсь захоплений писк із тієї ж гілки, де сидів Ягуляр:

– Пух і Паць! Пух і Паць!

І Паць раптом відчув, що сьогодні чудовий день, набагато кращий, ніж йому щойно здавалося. Такий сонячний, теплий...

– Пуше! – зраділо кувікнув він.– По-моєму, там Тигра й Крихітка Ру!

– По-моєму, теж,– сказав Пух.– А я думав, що то Ягуляр і... ще такий собі Ягулярчик.

– Агов, Ру! – гукнув Паць.– Що ви там робите?

– Ми не можемо злізти! Ми не можемо злізти! – пищав Крихітка Ру. – Правда, смішно? Пуше, от здорово – ми з Тигрою живемо на дереві, як Сова! І тепер ми будемо жити тут завжди!.. А я бачу Пацеву хатку!.. Пацику, я звідси бачу твою хатку! От високо ми залізли, правда? Навіть Сова, і та нижче живе!

– Ру, а як ти там опинився? – спитав Паць.

– Мене Тигра привіз на спині! А Тигри вниз лазити не вміють, бо їм дуже плутаються між ногами хвости. Вони вміють тільки вгору.