Вінні-Пух та його друзі - Сторінка 24

Він силкувався придумати, що б йому таке сказати, але на думку спадали хіба що єдині слова: "Ми заблукали, поможіть!", проте вимовити їх уголос було б, мабуть, нерозумно, адже поруч із ним були Пух та Кролик.

– Ну що ж, – сказав Кролик після тривалої мовчанки, під час якої він, очевидно, сподівався, що йому подякують за приємну прогулянку.– Треба однак кудись рушати, бо тут ми нічого не висидимо... В якому напрямку підемо тепер?

– А що, як ми... – неквапливо почав Пух,– що, як ми, коли оця Яма зникне з очей, спробуємо її розшукати знову?

– Який у цьому сенс? – спитав Кролик.

– Та бач,– сказав Пух,– ми оце досі шукаємо Дім і не знаходимо його. От я й подумав, що коли ми шукатимемо цю Яму, ми її обов'язково не знайдемо, і тоді ми, напевне, знайдемо те, чого ми нібито не шукаємо, а воно буде саме те, що ми насправді шукаємо.

– Не бачу в цьому ніякого глузду,– сказав Кролик.

– Це правда,– сказав Пух скромно,– глузду тут немає. Але коли я починав говорити, він збирався тут бути. Мабуть, із ним щось трапилося по дорозі.

– Якщо я піду геть від цієї ями, а тоді до неї вернуся, то, звісно, я її знайду,– сказав Кролик.

– А я подумав, що, мабуть, ти її не знайдеш,– сказав Пух.– Чомусь мені так здалося.

– Спробуй,– несподівано озвався Паць,– а ми тебе тут почекаємо.

Кролик зареготав, щоб показати, який Паць дурненький, і ступив у туман. Відійшовши на сто кроків, він обкрутився і пішов назад...

І після того, як Пух із Пацем прождали його двадцять хвилин, Пух виліз із Ями.

– Цього я й чекав,– сказав Пух.– А тепер, Пацю, ходімо додому.

– Пуше! – вигукнув Паць і затремтів від хвилювання.– Хіба ти знаєш дорогу?

– Ні,– сказав Пух.– Але в моєму буфеті стоять дванадцять горщиків із медом, і вони вже давно кличуть мене. Досі я не міг їх добре розчути, бо Кролик без упину торохтів, але якщо всі, окрім дванадцяти горщиків, мовчатимуть, то я напевне дізнаюся, звідкіля вони мене кличуть. Отак-то, Пацику. Ходімо!

Вони пішли, і Паць довгий час мовчав, аби не перебивати горщики з медом; а тоді він раптом тихенько кувікнув... а тоді сказав "О-о!", бо почав упізнавати місцевість. Однак він ще не наважувався промовити це вголос, щоб не зіпсувати справи.

І саме тієї миті, коли він уже так упевнився в собі, що йому стало зовсім байдуже – чути поклик горщиків чи ні, – попереду хтось гукнув, і з туману виринув... Крістофер Робін.

– А-а, ви тут,– сказав він безтурботно, намагаючись удати, ніби він анітрішечки не хвилювався.

– Ми тут,– сказав Вінні-Пух.

– А де Кролик?

– Не знаю,– сказав Вінні-Пух.

– Гм... Ну, нічого, Тигра його розшукає. Він, здається, гайнув розшукувати всіх вас.

– Це добре,– сказав Пух.– Але я мушу поспішати додому, щоб підкріпитися, і Паць теж, бо ми досі не підкріплялися й...

– Я вас проведу, – сказав Крістофер Робін.

Він провів Пуха додому і прогостював там не одну годину.

......................................

А весь цей час Тигра гасав по Лісі й голосно-преголосно гарчав, щоб швидше розшукати Кролика.

І нарешті дуже Маленький та Сумний Кролик почув його. І цей Маленький та Сумний Кролик кинувся на голос крізь туман, і голос раптом обернувся на Тигру – на Доброго Тигру, на Великого Тигру, на Рятівного й Виручального Тигру, на того самого Тигру-вискочня, який вискакував – якщо він узагалі вискакував – краще за всіх Тигрів на світі.

– Ой, Тигро! – вигукнув Кролик. – Який же я радий тебе бачити!

ПРИГОДА ВІСІМНАДЦЯТА,

У якій Паць стає героєм

На півдорозі від Пухової хатки до Пацевої хатки було Задумливе Місце, де Пух та Паць іноді зустрічалися, коли йшли один до одного в гості. І в тому місці було так затишно й тепло, що друзям було дуже приємно трішки там посидіти й подумати, – що б його таке зробити, коли вони вже зустрілися.

І якось, коли вони з Пацем вирішили нічого не робити, Пух навіть склав про це місце віршика, щоб усі знали, для чого воно існує:

Тут часто Ведмідь

У задумі сидить

І думає:

"Що б то зробити?"

Бо він же не пень,

І цілісінький день

Не може без діла сидіти.

– А також мій друг Паць,– додав Пух, згадавши, що це не тільки його, а й Пацеве місце.

І от одного осіннього ранку, коли вітер вночі зірвав із дерев усе листя і намагався зірвати гілки, Пух із Пацем сиділи в Задумливому Місці й думали, що б їм таке зробити.

– Я думаю,– сказав Пух,– що я думаю ось що: непогано б зараз піти на Пухову Галявку провідати Іа, бо, мабуть, його хатку здуло вітром і, мабуть, він дуже зрадіє, коли ми її знову збудуємо.

– А я думаю,– сказав Паць,– що я думаю ось що: непогано було б зараз піти провідати Крістофера Робіна, але ми не застанемо його вдома, тому нема чого йти.

– А ходімо провідаємо всіх-всіх,– сказав Пух,– бо коли ти довго ходиш на вітрі, а тоді раптом зайдеш когось провідати, і він тобі скаже: "Привіт, Пуше! От доречно ти завітав! Зараз саме час трохи підкріпитися!" – це завжди дуже-дуже приємно!

Паць сказав, що для того, аби провідати всіхвсіх, потрібна серйозна причина – скажімо, така, як розшуки Кузьки чи підготовка Ех-спотикції, і нехай Пух щось придумає, коли він може.

Пух, звичайно, міг.

– Ми підемо тому, що сьогодні четвер,– сказав він,– і ми всіх привітаємо та побажаємо їм Дуже Щасливого Четверга. Пішли, Пацику!

Вони підвелися, але Паць одразу ж сів знову: віяв страшенний вітер. І коли Пух допоміг йому стати на ноги, вони рушили.

По дорозі першою трапилася їм хатка Вінні-Пуха, і, можете собі уявити, що коли вони зайшли до неї, господар – сам ведмедик Вінні-Пух – був удома і запросив їх трохи підкріпитися. Далі вони подалися до Кенги, тримаючись один за одного та перегукуючись: "Ну, що скажеш?" – "Що-що?" – "Я нічого не чую!.."

Отож доки вони дісталися до Кенжиної хатки, обидва так змучилися, що довелося їм затриматися й там, аби ще раз гарненько підкріпитися. Коли друзі вийшли знову надвір, їм здалося, що дуже холодно, і вони щодуху помчали до Кролика.

– Ми прийшли побажати тобі Дуже Щасливого Четверга,– сказав Пух після того, як кілька разів зайшов і вийшов із хатки, щоб остаточно упевнитися, що двері в ній не схудли.

– А що, власне, має трапитися в Четвер? – спитав Кролик, і коли Пух пояснив що, а Кролик, чиє життя складалося з Дуже Важливих Справ, сказав: "А-а! А я гадав, ви справді прийшли у справі",– Пух із Пацем хвилинку посиділи і за хвилинку... почвалали далі.

Тепер вітер дув їм у спину, і вже не треба було так кричати.

– Кролик – він розумний! – глибокодумно сказав Вінні-Пух.

– Еге,– сказав Паць,– у нього справжній мозок, а не тирса.

Запала довга мовчанка.

– Мабуть, тому,– сказав Пух,– мабуть, тому він ніколи нічого й не розуміє!

Крістофер Робін у цей передобідній час був уже вдома, і він так зрадів друзям, що вони засиділися майже до обіду, а тоді ще майже підобідали (бо це був такий обід, про який можна потім забути) і поспішили на Пухову Галявку, щоб провідати Іа й не запізнитися на Справжній Обід у Сови.

– Привіт, Іа,– радісно привітали вони ослика.

– А! – сказав Іа.– Заблукали?

– Та що ти! Ми просто прийшли тебе провідати,– сказав Паць,– і подивитися, як поживає твоя хатка. Диви, Пуше, вона й досі стоїть!

– Розумію,– сказав Іа-Іа.– Справді дуже дивно: час би вже комусь прийти та розваляти її.

– Ми думали, чи не розваляв її часом вітер,– сказав Вінні-Пух.

– Ага, он воно що! – сказав Іа. – Мабуть, через те ніхто й не став морочитися з нею. А я гадав, що про неї просто забули.

– Ну, нам було дуже приємно побачити тебе, Іа, а тепер ми підемо провідати Сову.

– Чудово. Сова дуже люб'язна. Кілька днів тому вона тут пролітала і навіть мене помітила. Звісно, вона не озвалася до мене ані словом, але, ясна річ, вона мене впізнала. Дуже люб'язно з її боку. Справді. Душа радіє.

Пух із Пацем чемно позадкували від ослика й сказали:

– Іа, бувай здоровий!..

Вони щосили намагалися не квапитись, але перед ними була ще далека дорога, і вони хотіли прийти вчасно.

– На все добре,– сказав Іа-Іа.– Дивись, щоб тебе не занесло вітром, маленький Пацику. Це буде велика втрата. Знайдеться чимало таких, хто зі щирою цікавістю питатиме: "Куди ж це занесло Пацика?" Ну, бувайте здорові. Дуже вам вдячний за те, що ви випадково тут проходили.

– Бувай здоровий,– востаннє попрощалися Пух із Пацем і рушили до Совиної хатки.

Тепер вітер дув їм в обличчя, і Пацеві вуха лопотіли, мов прапорці, намагаючись кудись полетіти від свого маленького господаря, що з величезними зусиллями пробивався вперед. Йому здавалося, що минуло багато-багато годин, перш ніж він нарешті доніс свої вуха під захисток Дрімучого Пралісу, де вони знову нагострилися і не без тремтіння прислухалися до завивання бурі у верховітті дерев.

– А припустімо, Пуше, що дерево раптом упаде, коли ми будемо саме під ним,– що тоді буде? – спитав Паць.

– Краще припустімо, що воно не впаде,– відповів Пух після глибокого роздуму.

Це припущення заспокоїло Паця, і незабаром друзі вже весело стукали й дзвонили у двері Сови.

– Добридень, Сово,– сказав Пух,– сподіваюся, ми не запізнилися до... Я хочу сказати, як ти ся маєш, Сово?.. Ми з Пацем вирішили провідати тебе. А знаєш чому? Тому що сьогодні Четвер.

– Сідай, Пуше, сідай, Пацю,– люб'язно сказала Сова.– Влаштовуйтесь, як вам зручніше.

Друзі подякували Сові і влаштувалися, якнайзручніше.

– Розумієш, Сово,– сказав Пух,– ми дуже поспішали, щоб вчасно встигнути до... ну, щоб вчасно встигнути побачити тебе до того, як ми знову від тебе підемо.

Сова з гідністю кивнула головою:

– Виправте мене, якщо я помиляюся,– сказала вона,– але я гадаю, що сьогодні страшенно буряний день, чи не так?

– Дуже так,– сказав Паць, гріючи свої вушка біля вогню і мріючи лише про те, як би живим-здоровим повернутися додому.

– Я так і думала,– сказала Сова.– І ось точнісінько такого буряного дня, як сьогодні, мій дядечко Роберт, чий портрет ти, Пацю, бачиш на стіні праворуч, повертаючись пізньої години з... Що це?

Замок голосно й погрозливо затріщав.

– Стережися! – закричав Пух.– Обережно, годинник! Пацику, з дороги! Пацику, я на тебе падаю!

– Рятуйте! – заверещав Паць.

Пухів —бік кімнати повільно перевертався догори дриґом... Його стілець посунувся на Пацеве крісло. Настінний годинник плавно ковзнув по грубці, збиваючи по дорозі вазони, і, нарешті, все це разом гепнулося на те, що хвилину тому було ще підлогою, а тепер намагалося стати стіною.

Дядечко Роберт, якому, напевно, забажалося стати килимком, прихопив собі для компанії рештки знайомої стіни і налетів на Пацеве крісло саме тієї миті, коли Паць намірився з нього зіскочити.

Одне слово, деякий час справді нелегко було визначити, де північ...