Вірнопідданий

ГЕНРІХ МАНН

ВІРНОПІДДАНИЙ

РОМАН

Переклав з німецької Марко Зісман

ВІРНОПІДДАНИЙ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дідеріх Геслінг був сумирним хлопчиком, він найбільше любив мріяти, всього боявся і часто страждав від болю в ушах. Неохоче залишав він узимку теплу кімнату, влітку — тісний садок, де стояв запах ганчір'я з паперової фабрики і де над кущами рокитника та бузку зводилися дерев'яні стіни старих будинків. Нерідко Дідеріх, відриваючись від книжки казок, від своєї улюбленої книжки казок, тремтів з переляку. На лаві коло себе він цілком ясно бачив жабу, чи не в половину його власного зросту! Або там, навпроти, біля стіни, висувався по пояс із землі гном і скоса поглядав на нього!

Страшнішим за гнома і жабу був батько, а його ж треба було любити. Дідеріх любив його. Коли він потай чимсь ласував або брехав, то потім так довго вертівся біля бюрка, лащився і боязко заглядав у вічі, аж поки пан Геслінг це помічав і знімав зі стінки палицю. Кожна невикрита Дідеріхова провина домішувала до його відданості й довір'я сумнів. Коли якось батько, що кульгав на одну ногу, впав зі сходів, син як навіжений заплескав у долоні і втік.

Як він, бувши покараний, з опухлим обличчям і скиглячи проходив повз майстерню, всі робітники сміялися. Але Дідеріх відразу ж показував їм язика і тупав ногою. Сам собі він думав: "Мене вибили, але вибив мене тато. Ви були б раді, якби він і вас вибив. Але ви і цього не варті".

Він ходив поміж них, як примхливий паша: то погрожував виказати батькові, що вони учащають за пивом, то кривляючись дозволяв їм улестити себе і випитати, о котрій годині повернеться пан Геслінг. Хазяїна вони побоювалися: він знав їх, він сам колись працював. Він був черпальником на старих папірнях, де кожний аркуш ще формувався вручну; між іншим, брав участь у всіх війнах і після останньої, коли кожен знаходив десь гроші, спромігся купити паперову машину. Голандер і різальна машина довершили устаткування. Він сам рахував аркуші. У нього не повинен був пропасти жоден зрізаний з ганчір'я гудзик. Його маленькому синові робітниці часто клали в кишеню дві-три штуки за те, щоб він їх не виказував, коли вони брали собі кілька гудзиків. Якось їх набралося стільки, що йому спало на думку обміняти їх у крамаря на цукерки. Це вдалося, але ввечері Дідеріх став навколішки у своєму ліжку, досмоктуючи останнього цукралика, і, тремтячи від страху, молив страшного і любого бога, щоб той залишив злочин невикритим. Проте бог вивів його на чисту воду. В батька, який завжди бив сина з гідністю і почуттям обов'язку на обвітреному унтер-офіцерському обличчі, ритмічно підносячи і опускаючи палицю, цього разу затремтіла рука, і в його сріблясту, подібну до кайзерової, бороду скотилася, стрибаючи по зморшках, сльоза:

— Мій син украв, — задихаючись, глухо сказав він і подивився на хлопчика, як на якогось підозрілого зайду. — Ти обманюєш і крадеш. Тобі ще лишається кого-небудь убити.

Пані Геслінг хотіла примусити Дідеріха впасти навколішки перед батьком і просити пробачення, бо ж батько плакав через нього! Але інстинкт підказав Дідеріхові, що це тільки б ще більше розгнівало батька. З розчуленістю своєї дружини Геслінг ніяк не міг погодитися. Вона псувала хлопчика, робила його непристосованим до життя. Зрештою, він так само ловив її на брехні, як і Діделя. Нічого дивного, бо вона читала романи! А в суботу ввечері виявлялося, що робота, яку вона мала зробити за тиждень, не завжди бувала готова. Замість того щоб справувати, вона правила теревені із служницею... А ще ж Геслінг не знав, що його дружина теж ласувала потай, достоту як синочок. За столом вона не зважувалася наїдатися досита і потім крадькома добиралась до шафи. Якби вона лише сміла заходити на фабрику, то крала б і гудзики.

Вона молилася разом із сином, "як підказувало серце", не за канонами, і при цьому в неї червоніли вилиці. Вона також його била, але як попало, і лице її в той час спотворювала жадоба помсти. Часто при цьому вона бувала несправедливою. Тоді Дідеріх погрожував, що поскаржиться на неї батькові; він навіть удавав, ніби йде в контору, і, сховавшись десь за стінкою, радів з того, що нагнав на неї страху. Він уміло користав з тих хвилин ніжності, які находили на неї, та поваги до матері не відчував ніякої. Цьому ставала на перешкоді її схожість з ним. Він не поважав себе самого, бо мав занадто нечисте сумління і не міг нічим виправдати таке своє життя в очах господа бога.

Проте обом не раз випадали сповнені втіхи присмеркові години. Мати і син до останньої краплини разом брали від свят ту насолоду, яку давали їм співи, гра на фортепіано і розповідання казок. Коли Дідеріх почав сумніватися в існуванні немовляти Христа, він усе ж дав матері умовити себе зберегти віру ще хоч на якийсь час, і це принесло йому полегкість — він знову відчув себе побожним і добрим. Уперто вірив він і в привид, що жив у замку на горі, а батько, який про це і слухати не хотів, здавався йому занадто гордим, майже гідним кари. Мати напихала йому голову казками. Вона прищепила йому страх перед новими, шумливими вулицями і конкою, що курсувала по них, і водила його через вал у замок. Там вони втішалися приємним жахом.

На розі Мейзештрасе треба було проходити повз поліціянта, який міг кого схоче відвести до в'язниці, і Дідеріхове серце сильно калатало: з яким задоволенням він обійшов би його якнайдалі! Але тоді поліціянт дізнався б, що у нього нечисте сумління, і схопив би його. Багато краще було довести, що ти відчуваєш себе чистим та безневинним, і Дідеріх тремтячим голосом питав шуцмана, котра година.

Після стількох страшних сил, яким йому доводилось коритися, після казкових жаб, батька, любого бога, привида в замку і поліціянта, після сажотруса, який міг схопити, протягти через увесь комин і перетворити його в такого ж чорного чоловіка, як він сам, після лікаря, якому дозволялося змащувати горло і навіть трясти за плечі, коли закричиш, — після всіх цих сил Дідеріх опинився під владою ще страшнішої сили, що поглинала людину цілком: школи. Дідеріх переступив її поріг з плачем і через той плач не міг відповідати навіть того, що знав. Потроху він навчився пускати сльозу саме тоді, коли не вивчив уроків, бо страх не робив його ні стараннішим, ні менш мрійливим, — і він таким чином уникав деяких поганих наслідків, аж поки вчителі не розгадали його системи. До першого вчителя, який розкусив її, він пройнявся найглибшою повагою; він раптом замовк і, затуливши обличчя ліктем, подивився на нього з боязкою відданістю. Для суворих учителів він завжди був відданий і покірний. Добросердим він підстроював маленькі капості, на яких його важко було впіймати і якими він не вихвалявся. З більшим задоволенням говорив він про люті наскоки вчителів на табелі, про грізні розправи з учнями. Вдома за столом він доповідав:

— Сьогодні пан Бенке знову відшмагав трьох.

І коли запитували кого, відказував:

— Один з них був я.

Бо така вже була його вдача, що належність до безликого цілого, до цього невблаганного, зневажливого до людини механізму, яким була гімназія, його ощасливлювала, і влада, холодна влада, в якій він сам брав участь, нехай лише як потерпілий, становила його гордість. У день народження класного наставника кафедру і дошку обвили гірляндами. Дідеріх прикрасив і палицю, якою били учнів.

В шкільні роки дві катастрофи, які спіткали можновладців, сповнили його священним і солодким жахом. Одного з молодших учителів директор вилаяв перед усім класом і звільнив. Один із старших учителів збожеволів. Ще вищі сили — директор та будинок божевільних — жорстоко розправилися з тими, хто досі мав таку велику силу. Знизу можна, бувши маленьким, але неушкодженим, споглядати трупи і здобувати науку, яка пом'якшувала власне становище.

Владу, лещата якої його затисли, Дідеріх у свою чергу сам уособлював перед своїми молодшими сестрами. Дівчатка змушені були писати під його диктовку і навмисне робити побільше помилок, щоб він мав змогу шаленіти, тішитися червоним чорнилом і карати. А карав він жорстоко. Дівчатка кричали, і тоді Дідеріхові доводилося запобігати перед ними, аби вони його не виказували.

Щоб наслідувати можновладців, він не потребував людей; йому досить було тварин, навіть речей. Часом він стояв біля голандера і дивився, як барабан вибиває ганчір'я. "Так його! Посмійте-но ще раз! Мерзенна зграя!" — бурмотів Дідеріх, і його безбарвні очі палали. Раптом він щулився і мало не падав у чан з хлором: кроки робітника вривали його спорзну насолоду.

Але справжню безпеку і себепевність він відчував лише тоді, коли били його самого. Він майже ніколи не опирався такій халепі. Хіба що просив товариша:

— Тільки не по спині, це нездорово.

Не можна сказати, щоб йому бракувало розуміння своїх прав і любові до власної вигоди. Але Дідеріх дотримувався тої думки, що лупка, яка йому перепадала, не давала тому, хто бив, жодної практичної користі, а йому самому не завдавала реальної шкоди. Серйозніше, ніж до цих, власне абстрактних, цінностей, поставився він до трубочки з кремом, що її кельнер "Нецігського двора" вже давно йому пообіцяв, але на яку так і не розщедрився. Дідеріх безліч разів з найсерйознішим виглядом відбував ділову мандрівку по Мейзештрасе до ринку, щоб нагадати своєму одягненому у фрак приятелеві про його обіцянку. Та як одного разу той взагалі зрікся своїх слів, Дідеріх тупнув ногою і, щиро обурений, заявив:

— Годі жартувати! Якщо ви зараз не дасте, я скажу вашому хазяїнові.

Тоді Жорж розсміявся і приніс трубочку з кремом.

Це був відчутний успіх. На жаль, Дідеріх міг натішитися ним тільки нашвидку і в тривозі, бо він боявся, щоб Вольфганг Бук, який чекав надворі, про це не дізнався і не зажадав обіцяної йому частки. Дідеріх встиг начисто витерти рота, а виходячи з дверей, вибухнув лютою лайкою на адресу Жоржа, цього дурисвіта, в якого немає ніякої трубочки з кремом. Дідеріхове почуття справедливості, яке щойно так бурхливо проявилося, коли йшлося про його користь, замовкло перед претензіями іншого, якого, звичайно, не можна було лишати поза увагою, бо батько Вольфганга був занадто поважною персоною. Старий пан Бук носив не накрохмаленого комірця, а білу шовкову хустку, яку прикривала його велика біла борода.