Віслючок - Сторінка 2

Від недалекого монастиря під горою долинули знайомі з дитинства приглушені дзвони — до ранкової служби. Всі ці звуки немов пробудили чоловіка від його нічних клопотів — здається, його час надходив. На прощання з віслючком він коротко лоскотнув його довірливу шию і обережно закинув на плече невеликого лантушка, до якого відразу ж потягнувся своєю мордою віслючок. Нюхнув і невдоволено форкнув — не сподобалося. Запах бензину не подобався й чоловікові, але зараз було не до запахів. Літровий бутель із бензином був тепер його найбільшою коштовністю, дорожчою навіть за життя.

У цьому окраїнному завулкові не було навіть тротуарів — лише запилюжений кривуватий проміжок попід старими кам'яними стінами будинків. Чоловік ішов рівно посередині, як тут ходили всі. На перехресті з ширшою вуличкою йому трапився кудлатий вуличний песик, який мовчки збочив з людського шляху і з запізнілим здивуванням знизу догори подивився на зустрічного чоловіка. На тій ширшій, але так само непривабливій вулиці чоловік потрохи почав зустрічати перехожих — висока худа жінка несла на плечі кошика з городиною — на ринок. Жінка коротко зиркнула на нього, незнаного тут чоловіка з зарослим обличчям і довгим волоссям, у сильно розношеному светрі з чужого плеча. Його добряче стоптані черевики були вкриті шаром пилу з численних доріг. Але такі перехожі тепер траплялися на кожній вулиці й не привертали до себе особливої уваги. Він завбачливо поступився дорогою гарбі, яку тягли за собою два мокрі від поту мули. Чоловіка зі скрипучим двоколісним візком, завантаженим кукурудзяними качанами, пропускати не став і якийсь час ішов з ним поруч. Чолов'яга-негр міцно впирався у землю босими ногами і вперто штовхав перед собою свій важкий набуток. Все — на ринок. У цей ранковий час люди поспішали спродати якнайдорожче свій убогий товар, вирощений на бідняцьких присадибних клаптиках, відірвавши його від сім'ї, від власних дітей. Кожному найперше були потрібні гроші — на життя, на хліб і податки. Бездонна скарбниця диктатури весь час вимагала — для війська, величезної зграї поліції, безлічі диктаторських спецслужб. У країні немов на дріжджях зростали ціни на хліб, а заразом і розміри податків та інших сплат, і кінця їхньому зростанню не було видно. Ті, що поспішали на ринок із порожніми торбами та кошиками, щоранку жахалися від нових, вищих за учорашні, цін. Жіночі обличчя постійно несли на собі скрушний вираз непроминального клопоту — як за менші гроші купити більше, щоб нагодувати чоловіків і дітей. Це була нерозв'язна задача, не по зубах жодному математикові, та й ніякій найдосконалішій комп'ютерній науці. Бідолашний, нещасний народ, який потрапив у таку смердючу яму, з якої не видно було жодного виходу.

За якийсь недовгий час чоловік уже непоспішно крокував поміж багатьма іншими міськими перехожими, котрі, чим ближче до центру, то рясніше висипали на вулицю. Ці вже йшли не тільки у напрямку ринку. Місто прокидалося, зчинявся звичний робочий гамір: відчинялися ранні крамнички, підміталися хідники, на які виставляли свій товар ремісники, ювеліри, гончарі; на вішаках вичіплювався якийсь одяг. Трохи пізніше на вулицях почали траплятися зі своїми чорними кейсами державні службовці — усі вони з поважним видом поспішали зміцнювати диктатуру. В обидва напрямки вулицями котилися потоки автомобілів. Напруження й осторога, які не полишали його ці кілька довгих днів і ночей, якось потрохи почали навіть зменшуватися, він знову потрапив до звичного з дитинства середовища, від якого був так довго відірваний. Добре, що ніхто досі не впізнав його, та люди не особливо і вдивлялися у його не вельми привабливе обличчя. Це було навіть трохи дивно, але у цьому місті, де він прожив своє життя, знайомі чи то вивелися, чи то розбіглися хто куди. Багато з них утекло за кордон, інші опинилися за колючим дротом чи у в'язницях. Ще одні сиділи тихо, мабуть, переживали запізніле почуття вини перед диктатурою і найбільше — перед Бульдозером. Над містами й селами цієї країни вночі і вдень лунала всеохопна сирена страху, яка паралізувала волю.

Чоловік не був аж надто наївним у політиці і своїм вчинком не сподівався розворушити народ, підштовхнути його на барикади. Та все ж... Та все ж якась користь буде, думав він, вирушаючи у свій останній шлях. Коли не зараз, то потім. Якщо про це навіть не напишуть газети, то, принаймні, підуть чутки, напевно, передасть закордонне радіо. Все ж такі речі ста їсться не кожного дня. А в межах його країни — то й чи не вперше за сто років, і вже точно його вчинок — перший за час цієї Цинічної диктатури.

Стиснувшись у тугий ком'ях, чоловік швидко проминув розкішний засклений під'їзд височезного будинку іноземного банку, де, як завжди, юрмилася група поліціянтів у новесенькій сизій формі. Внизу, біля сходів на них чекали строкаті від різноманітних кольорів автомобілі з мигалками. А трохи далі, попід металевою огорожею церкви, сидів недовгий рядочок жебраків — тих, кому не вистачило місця на цвинтарі. Вив'ялені ще за життя старечі обличчя, схудлі руки, що тяглися до перехожих, очі, які благально ловили чужі погляди. Краще було туди не дивитися, йому нічого було їм подати. Він лише збочив від жебраків на бруківку і тоді на кам'яному стовпі огорожі зауважив оголошення про розшук з портретами й поліційним підписом внизу. Побіжно зиркнувши на оголошення, чоловік аж сахнувся, упізнавши в одному з портретів себе. Правда, там він був молодший, поголений, з краваткою. Поза сумнівом, це все були злочинці, яких розшукувала поліція. Але чому на церкві? Чи вже й віруючі поробилися ревними помічниками диктатури, збентежено подумав чоловік. Зрештою, а чом би й ні? Церковні ієрархи працювали на неї завзято, тож, мабуть, варто було чекати того самого й від парафіян... Здається, там була зазначена й сума винагороди тим, хто їх видасть. Тоді — тим більше: кому ж не хочеться заробити у жебрацькій країні?

Поряд бруківкою промчало декілька відкритих джипів з кулеметами над вітровим склом. У них тісно сиділи крутоплечі постаті "горил" у зелених, під м'якими чохлами, касках. Мабуть, кудись на облаву чи й уже з облави, подумав він без жодного, однак, остраху, й опам'ятався. Йому вже залишалось небагато, його роль самопала наближалася до фіналу. Онде вже виднів поворот на розі, далі була коротенька вуличка до ратушної площі, де все швидко і скінчиться. САМОПАЛ було для нього словом новим, незвичним, напевно, не записаним у жодному словнику, неологізм проклятого часу; здається, раніше у ньому не було потреби. А тепер ось така потреба з'явилася. Вперше він почув це слово по радіо, з передачі про події в далекій північній країні, і швидко забув про нього. Аж доки раптом воно не набуло конкретного значення і безпосереднього стосунку на тому, останньому для нього, засіданні комітету. Коли обговорення підійшло до необхідності саме такого вчинку, постало питання: хто? Всі дуже сильно замислилися, в усіх знаходилися поважні причини. Він таких причин для себе не знайшов. Принаймні, за ним плакати не було кому, а самому вже не доведеться. Саме це все й вирішило.

У передчутті найвирішальнішого для себе моменту чоловік усе ж захвилювався. Вкотре помацав у кишені бензинову запальничку, запальничка була на місці — хоч би вона не підвела. Учора перевіряв, тоді вона справно спалахнула слабеньким синюватим вогником. Мабуть, вистачить і слабенького. Бензин був якісний, найкращий на тій заправці, мусив загорітися умить навіть від слабенької іскри. І він полишить цей мерзенний світ, грюкнувши дверима. Не задля слави — для народу. Трохи шкода, що разом відійде й життя. Але що вдієш! Не він перший і, треба сподіватися, не він останній. ^

Тим часом він уже дійшов до останнього повороту на площу й навіть мимоволі втішився, що все обійшлося. Головне — він не зустрів нікого зі знайомих, і це вже обіцяло успіх. З певного часу він зробився самітником, людиною особливого ґатунку; пора колективізму для нього минулася.

Відриваючись від реального, він уже переходив на відповідний моментові патетичний лад, починав думати у високих категоріях. Чим було для нього життя? Насолодою? Стражданням? Певним обов'язком перед людьми? Перед Богом? Ні тим, ні іншим. Мало було насолоди, та коли подумати, то небагато і страждань. Інші страждали сильніше. Справа, однак, у тому, як до цього ставитися. Він мав занадто сильне почуття честі й поставився до того дуже суворо. Його друзі були обдаровані більшою схильністю до лібералізму, він же залишався затятим ригористом. Особливо після загибелі Яни. Ким вона була для нього? Не була вона дружиною, не була навіть коханкою. Вона була для нього МАДОННОЮ. І ось її не стало. Вона згоріла не від кохання — від цинізму несправедливості. Банальну несправедливість вона призвичаїлася терпіти роками, але нахабно-цинічної не витримала і двох місяців. Коли її молодший коханець із демократа-філософа перетворився на шефа диктаторської пропаганди, вона не захотіла жити далі. Її загибель стала для чоловіка вирішальним поштовхом до прозріння.

До останнього повороту залишалося з десяток кроків, як раптом він побачив перед собою жінку в чорному. Якимось здичавіло-стражденним поглядом вона вп'ялась у його обличчя, її очі раптово розширилися, і вона закричала:

— А-а-а...

На мить він зіщулився під тим її здичавілим позирком, а ще більше від цього крику, не одразу впізнавши у жінці матір того студента-сухотника. Доки він збагнув це, жінка шулікою налетіла на нього й невеликою сумочкою на ремінці почала бити його — по голові, по плечах, по обличчю. Вона кричала:

— Вбивця! Вбивця! Вбивця!

Відчувши, що вся його справа руйнується, він рвонувся з хідника убік, на бруківку, ледь не втрапивши під колеса чорного "Лендровера". Але жінка не відставала від нього, продовжувала кричати, і всі люди, скільки їх було навколо, оберталися до них — попереду, позаду і з боків. Чоловік шарпнувся назад, де, як здавалося, було трохи вільніше, і з усієї сили побіг вулицею. Мабуть, це і стало його фатальною помилкою: кожен хижак поженеться за тим, хто утікає. Побігли й за ним...

Його ж інстинкт самозбереження погнав геть — аби тільки швидше відчепитися від цієї божевільної жінки.