Високий Замок

Станіслав Лем

Високий Замок

Переклад з польської

Лариси АНДРІЄВСЬКОЇ

Високий Замок був

для кожного з нас тим, чим

для християнина є небо.

Станіслав Лем

Уже тепер бачу, наскільки невдалим виявився попередній задум, із яким я брався до писання. Я хотів довіритися пам'яті, слухняно рушити під її керівництвом і, стримуючи рефлексії, висипати з неї на стіл, наче з горщика, усе, що відбулося. Я мав надію, що вона ревно зберегла все те, що було якоюсь мірою важливе. Я гадав, що цей розсип, як кольорові скельця з потрощеного калейдоскопа, складеться у якийсь значущий візерунок. Може, й не в однозначний візерунок, а у їхню взаємопроникну безліч, серед якої можна буде віднайти розмаїті впорядкування, нехай і в остаточному, несміливо алюзійному стані. Я сподівався, що таким чином повторю в скороченні слів своє дитинство, яке нині є лише абстрактним поняттям — начебто і мною, але розмащеним по кільканадцятьох календарях, по всіх їхніх чорних і червоних листках. Але що більше я сподівався, що завдяки такому підходу змалюю портрет, чи то пак механізм пам'яті, яка є ні абсолютно чужим мені безпристрасним сховищем, місткою пусткою, бюрком душі з безліччю шпарин і сховків, ані мною. Вона не є мною, бо є самодостатньою силою. Вона зовсім не там, де я, хаплива, не там, де я, зворушена чи байдужа. Адже вона не зберегла нічого з того, що я дуже хотів би запам'ятати, і навпаки, нерідко зберігала те, на чому мені найменше залежало. Отже, я хотів радше її, ніж себе, схилити до вищого ступеня відвертости, аби постав її ескіз, за який я, зрештою, готовий нести відповідальність, хоча ніколи не панував над нею і не паную. Я запланував експеримент, результат якого був би й справді цікавий, якби йшлося не про мене, якби це не з мене мали виходити образи та звіряння, а з вуст когось такого, ким я не є. Утім, так уже склалося, що цей хтось чаївся у мені віддавна, достоту, як внутрішні кільця дерева з часів його дитинства й молодости ховаються під численними нашаруваннями зрілого віку. У цьому сенсі можна майже буквально визнати, що молоде деревце впродовж десятків років перебуває в тому потужному прихистку. По правді, я не пам'ятаю, коли вперше надзвичайно здивувався тому, що я є. А водночас, певно, трохи налякався. Адже мене могло взагалі не бути або я міг бути якимось патиком чи кульбабкою, козячою ногою чи слимаком. І навіть каменем. Деколи мені здається, що це трапилося ще до війни, себто в описані тут часи, але я в цьому не впевнений. Відтоді це здивування вже мене не полишало, хоча й не перетворилося на мономанію. Згодом я підходив до нього з різних боків, різними способами добирався до нього, а часом визнавав його повним абсурдом, чимось таким, чого слід соромитися, як фізичної вади. Але потім знову поверталося питання: чому власне думки рухаються в голові в тому чи іншому напрямку, що ними керує та диригує? Колись я свято вірив у те, що душа, а радше свідомість, це ділянка в чотири чи п'ять сантиметрів завбільшки в центрі обличчя — за носом, трохи нижче, ніж очі. Поняття не маю, чому я так вирішив.

Це, либонь, була "під філософія", так само, як колись, іще давніше, замість мислення було якесь "під-" чи "над мислення". І це я також сподівався разом з усім супутнім інвентарем витрусити з пам'яті. Це мало відбутися само собою, обмежитися виключно спогадами, потрясанням отим метафоричним горщиком. Але не вдалося. Бачу, що згадуючи, я мимохіть упорядковував спогади. У результаті вони вклалися у сліди, які досить виразно ведуть у мій бік, у бік мене сьогоднішнього — так званого літератора, себто представника одного з найменш поважних і найбільш ганебних фахів. Адже хліб літератора — шаленство бурхливого фантазування, переснованого всілякими зарозумілими чи безглуздими означеннями на кшталт "письменницької кухні". Що ж до мене, то я жодної такої кухні не мав. У кожному разі, досі її не зауважував. Отже, все, що я висипав із лантуха пам'яті, одразу, ще на льоту легко скеровувалося. Не йдеться про якісь там обурливі брехні чи перекручування. Так сталося само собою, у будь-якому випадку — незумисне. Зрештою, я й не виправдовуюся.

Я немов детектив, який удруге йде слідами скоєного злочину, що полягав у штукарському впорядковуванні навіть того, яке, коли відбувалося, взагалі не було впорядковане й не вказувало в мій теперішній бік. Я бачу в отій кінцевій цілості стрілку, спрямовану в мене, на чверть віку старшого. Це тим дивовижніше, що я ніколи не вважав, що "народився письменником", аби hoc erat in votis[hoc erat in votis (лат.) — це було предметом моїх прагнень]. Зрештою, я й надалі так не вважаю. Це означає, що в отому дитинстві й у залишеному по ньому звалищі мусило зостатися чимало заплутаних слідів, напрямків для прочитання і для викриття, переважно безладних, тупикових, обірваних. А може, це навіть не сліди, а тільки надто багато простору й поодиноких острівців. Ні, це не абсолютний хаос, хоча б тому, що був дім, школа, батьки, що спершу я був зовсім малий і приліпляв собі до носа зелене "крильце", а потім був більший, у мундирі. Уже тільки це створювало досить виразний порядок. Але це був порядок порожньої шахівниці, де чорно-білі смуги можна бачити уздовж, упоперек чи по діагоналі. Досить вкласти у погляд дрібку зусилля, аби переконструювати все так, як заманеться. Шахівниця ж надалі лишається шахівницею і ми не побачимо нічого поза тим, що є на ній насправді — навпереміну чорні й білі квадрати. Змінюється лише порядок, напрямок, директива погляду. Щось дуже схоже трапилося з розкладеною тут шахівницею пам'яті. Я нічого не додавав, але з багатьох можливих порядків переакцентував один. Можливо, тому, що мимохіть шукав лейтмотиву, осі координат, послідовности життя? Аби навіть собі не зізнатися, що безліч напрямків порушено, загублено, змарновано? Чи навіть виключно тому, адже ми завжди прагнемо, щоб як теперішнє, так і минуле мало якийсь упорядкований і чіткий сенс, хоча насправді так не мусило б бути? Начебто нам не досить просто жити — вже не кажучи про зрілий вік, коли інертність і брак чітких сенсів не припустимі, — але в дитинстві? Я хотів ґречно надати голос дітвакові, не заважати йому, наскільки це вдасться. А сам використав його, вивернув його кишені, шухляди, зошити, щоби похвалитися перед старшими: ось як гарно все з самого початку заповідалося, ось, мовляв, якими личинками майбутніх чеснот були навіть його грішки. Щоби якось виправдати цей грабунок, я перетворив його на гарний дороговказ, мало не на цілу систему. У такий спосіб я написав іще одну книжку — так, ніби від початку не знав, не здогадувався, що інакше й бути не може, що будь-яка спроба протоколювання спогадів є ілюзією, отим суворим обмеженням, аби нічого не додавати від себе. Я додавав аж надто часто, коментував, інтерпретував. З чужих секретів та забавок — бо власних уже не маю, бо вони не існують — збудував тому малюкові гробівця, замкнув його в ньому, сам сумлінний, відсторонений і діловитий. Наче писав про когось вигаданого, про когось, хто ніколи не жив, кого можна виліпити відповідно до естетичних канонів, згідно з волею і планом. Це не гідно. Так не чинять з дитиною.

I

Пам'ятаєте перелік загадкових речей, які лапутяни знайшли в кишенях Ґуллівера? Таких таємничих і фантастичних предметів, як гребінь-гострокіл, велетенський годинник із ритмічним цоканням, та чимало інших дивовиж уже цілковито незрозумілого призначення? Я також був колись лапутянином. Я знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою. Він не боронив мені нишпорити по кишенях свого чорного, пропахлого тютюном і шпиталем вбрання. У лівій кишеньці камізельки батько носив металевий циліндр, схожий до набою на великого звіра, що розкручувався, зраджуючи всередині маленьку пірамідку з нікельованих лієчок, насаджених одна на другу. Кожна наступна мала менший діаметр, ніж попередня. Це були отоскопи. У сусідній кишені ховався олівчик, який на час моїх перших досліджень майже повністю списався. Олівчик був у золотій оправі, яка, коли натиснути (але з силою, більшою за мою), клацала й висувала недогризок грифеля. У сурдуті було металеве пуделко, вистелене оксамитом, яке клацало досить грізно. У ньому лежав малесенький гаманчик — не для грошей, бо не містив нічого, крім шматка замші, який сам собою розкладався, варто розстебнути ґудзика. Було там іще маленьке срібне пуделочко з кнопкою на вічку, у якому лежало щось на кшталт срібної пластинки з припасованою зісподу пласкою темно-фіолетовою ґумкою. Але туди не можна було пхати пальців, бо вони відразу ставали чорнильними. А на протилежному боці, у сурдуті — кругле дзеркальце з діркою посередині, тріснуте, на чорній тасьмі з пряжкою. Це дзеркальце охоче збільшувало мою бузю, перетворюючи око на величезний ставок, у якому, наче кругла риба, плавала кара райдужка. За очерет довкола ставка правили грубезні вії. Знов-таки на камізельці висів на золотому ланцюжку плаский годинник, теж золотий, із трьома кришками. Годинник мав цифри, що звалися римськими, і маленьку секундну стрілку. Відкривати кришки на звороті я сам не вмів і це не завжди дозволялося. Там жили маленькі коліщатка з рубіновими очками, які світилися та ходили. Так я знайомився з батьком зблизька. Він носив білі сорочки в тонку чорну смужку, із манжетами, що припиналися ґудзиками, і гарним комірцем, який також припинався, але вже шпильками. Чимало таких, уже зношених, комірців лежало по шухлядах білизнярки. Вони були приємні на дотик завдяки своїй еластичній цупкості й мені завше здавалося, що з них можна зробити щось цікаве й корисне. Але я так і не дошолопав, що це могло б бути. Батькова краватка була м'яка, чорна, нагадувала шарф і зав'язувалася на бант. Його капелюх мав широкі м'які криси й ґумку, яка чудово натягувалася. Ціпків було два, один із них часом десь губився. Це були досить звичайні ціпки. Куди цікавішого мав мій вуйко — зі срібною кінською головою. А якась невимовно стара особа, що ледве рухалася і часом нас відвідувала, послуговувалася ще іншим ціпком — з голівкою зі слонячої кістки. Одначе я ніколи не бачив його зблизька, бо ховався від того гостя.