Високий Замок - Сторінка 4

Я всідався, мов вершник, на велике шкіряне бильце фотеля, яке хрустіло при кожному моєму русі, а з боку дверей закривався прочиненими дверцятами бібліотечної шафи. Таким чином я завше міг запевнити, мовляв, щойно її відкрив. Більше того, це дозволяло якомога спритніше й швидше запхати книжку на місце. Отож, я спирався на спинку фотеля і в тій позі віддавався студіям. Цікаво, про що я тоді думав. Мене притягала надзвичайна чистота й точність рисунків — розчарування знову прийшло з роками, коли я, будучи студентом-медиком, збагнув, що оглядав у батьковому кабінеті тільки ідеальне й абстрактне розташування нервів і м'язів. Не пригадую, щоби колись співставляв переглянуте з власним тілом. У тих великих рисунках не було нічого тривожного — може, через надмір реалістичности, фрагментарність, допитливу багатосторонність. Ці властивості були притаманні потріпаним книгам навіть тоді, коли вони зображали не лише анатомічні подробиці, але й кінчики пальців або тупих чи гострих гачків, які розтягали пласти розтятої шкіри для кращої демонстрації. Були там ще й інші книжки, з рисунками вже безперечно страшними, але саме занадто страшними, і тому я їх взагалі не боявся. Були там скалічені війною людські обличчя, були обличчя безносі, позбавлені щік, вушних раковин, очей і навіть дослівно обличчя без обличчя, від яких залишилися самі тільки очі поміж рубцюватої плоті. Вони мали вираз, який мені ні про що не говорив. Адже я не мав із чим його порівняти, він нічого не нагадував. Може, мені й бігли мурашки по шкірі над такими ілюстраціями, але так само, як при слуханні казки. А що страхіття у казках — річ абсолютно звичайна, то ті дрижаки не були для мене чимось надзвичайним, а радше пожаданим і любим. І навіть більше, бо дещо в тих книжках мене смішило. А саме — розділи, присвячені протезуванню, які представляли штучні носи, причеплені до окулярів, вуха на пасках, маски, які імітували легкий, цілком безневинний усміх, якісь мистецькі затички для продірявлених щік, зубні протези, імплантанти піднебіння. Усе це видавалося мені якимось маскарадом, якоюсь дорослою забавою — не дуже зрозумілою, як і більшість дорослих звичаїв. Але я навіть не підозрював у них нічого поганого чи ганебного. Мені це не спало 6 на гадку. По суті, мене непокоїв тільки один предмет, не книжка. Він лежав на одній із поличок, перед позолоченими хребтами грубих томів. Це була препарована скронева кістка з видаленим сосковидним відростком — наслідок так званої повної операції на середньому вусі. Я про це, звісно, нічого не знав. Попри те, ця кістка, вагою і на дотик дещо подібна до кісток, які часто лишалися на самому дні супниці з росолом, та ще й знайдена в такому місці — наче підкинута навмисно — притягала й навіть трохи бентежила. Вона мала якийсь специфічний запах. Передовсім куряви, книжок, бібліотеки, але через них тонким струменем просотувався ще й інший — трохи солодкавий і трохи гнилісний. Часом я довго її обнюхував, силкуючись зрозуміти, що це властиво є, наче нюх був саме тим чуттєвим органом, що заведе мене найдалі. Врешті це будило легку відразу і тоді я відкладав кістку, дбаючи про те, щоб покласти її на ту ж полицю.

На нижчих поличках громадилися стоси вже пошарпаних, розсипаних французьких романів без обкладинок, а також якісь журнали — один із них називався "Uhu" і був німецький. Те, що я міг читати назви, не допомагає встановити хронології тих моїх вправлянь, адже друкованими літерами я вмів читати вже в чотири роки. Я гортав тільки французькі книжки, зброшуровані повісті, бо там були досить фривольні ілюстрації у стилі fin-de-siécle[fin-de-siécle — (франц.) — кінець століття]. Вони, певно, містили якісь пікантні історійки, але це сучасний висновок, пізніша реконструкція, оперта на спогади, уже добряче розмиті плином часу. На одних сторінках можна було побачити паній із панами у вишуканих світських позах, а за кілька сторінок ці галантності раптом поступалися місцем мереживним хвилям негліже, хтось утікав через вікно, гублячи штани, голі панії у довгих чорних панчохах гасали покоєм. Тепер я бачу, що сусідство обох жанрів літератури було вельми специфічне, а порядок, у якому я її гортав, кумедний до макабричности. Адже вершник на фотелі без найменшого клопоту й вагання плавно переходив від скелетів до фривольної еротики. Однак я сприймав це, як сприймають хмари й дерева, адже передовсім усьому вчився, до всього мусив звикати, а тому ніщо мене ні з чим не сварило.

Унизу лежала довга бляшана рура з широким кінцем. У ній знаходився сувій надзвичайно цупкого жовтуватого паперу з плетеним чорно-жовтим шнуром. Шнур тягнувся до пласкої баночки з маленьким ясно-червоним тортиком, оздобленим рельєфом і написами. Це був лікарський диплом батька, зроблений із пергамену, який піднесено починався розрядженими велетенським шрифтом словами: SUMM IS AUSPICIS IMPERATORIS AC REGIS FRANCISCI IOSEPHV... [SUM MIS A USPICISIMPERA TORIS А С REGIS FRANCISCI IOSEPHI... (лат.) — Найвищою Милістю Імператора Франца Йосифа] А тортик, який я кілька разів делікатно надкусив і покинув, бо він виявився несмачним, був великою восковою печаткою Львівського університету. Спершу, ясна річ, я просто знав, що в рурі знаходиться диплом, бо так сказав мені батько. Хоч я й не розумів, що воно таке, мені не вільно було самому його витягати (от тільки не дуже вірилося, що пергамен і справді виробляють з ослячої шкіри). За якийсь час я вже міг прочитати кілька слів, нічого, утім, не розуміючи. А в першому, здається, класі гімназії я подужав перекласти ті піднесені слова. Я кажу про це, бо на прикладі диплому виразно простежується процес повторного й кількаразового пізнання предметів чи явищ, через який я поступово проходив, наче з поверха на поверх, щоразу, як відкривалася чергова версія справи чи речі. По суті, це не є чимось винятковим. Це відомо кожному, адже кожен спершу почув щодо власної генези версію про бузька, а потім уже ту, значно реалістичнішу. Але мова про те, що всі попередні версії, нехай і відверто фальшиві, відкинуті, як ота про бузька, не гинуть без сліду. Щось від них у нас лишається, поєднується з подальшими, переплітається з ними. Словом, вони й надалі в нас присутні. Але це ще не все. Напевно, коли йдеться про факт на кшталт диплома мого батька, неважко засвоїти правильну версію, ту єдину, яку варто засвоїти. Інакше з переживаннями. Адже кожне з них має свою вагу й свою рацію, кожне є безапеляційним і незалежним від зовнішніх факторів. І тут таки постає проблема, бо єдиним хранителем і гарантом автентичности спогаду є пам'ять. Безперечно, можна засвідчити, що існують "неадекватні переживання", як-от мої фантазії з приводу чорної залізної скрині. Одначе дійти остаточного висновку вдається не завжди.

За бічними дверцятами в батьковій бібліотеці знаходилися тісно спресовані книжки, до яких я навіть не брався, пересвідчившись, що в них немає жодних малюнків. Пам'ятаю колір і вагу деяких із них і нічого більше. Сьогодні я багато віддав би за те, аби дізнатися, що власне мій батько там зібрав, що читав, але бібліотеку цілком поглинув воєнний хаос. По ній не лишилося й сліду, а потім стільки всього трапилося і таким чином, що я ніколи про це не запитував. Отже, версія дитини — примітивна, фальшива, непереконлива — мусить стати для мене остаточною. І це стосується не тільки тих книжок, але й багатьох подій, незрідка драматичних, які розігрувалися над моєю головою. Коли б я вдався до їхньої реконструкції, до припущень і здогадів, це була б вельми ризикована робота — хтозна, чи не фальшування, і то не з дитячої позиції. Отже, я гадаю, що повинен цього уникнути.

Як я вже згадував, у їдальні, крім благого комплекту крісел і стола, який розсували для більших прийомів, були також поважний креденс — оселя десертів; шафка із сувенірами — царина мами, а під вікном — пухнастий килим, на якому я згодом охоче вилежувався з книжками, уже з власними. Вибір читва був переважно випадковий і надто примітивний. Я мав звичку вмостити собі на литці, у заглибині під коліном чи на підошві ніжку якогось крісла й легкими рухами гойдати ним так, аби воно зберігало рівновагу. Не раз мусив раптово переривати читання, аби впіймати крісло, що падало. Адже гуркіт міг привернути небажану увагу моїх домашніх. Однак я сильно забіг наперед, чого мені періодично дуже важко уникати.

Наскільки можна сягнути пам'яттю навспак, я досить часто хворів. Мене вкладали до ліжка всілякі ангіни й бронхіти. Узагалі-то, це був час великих привілеїв. Усі крутилися довкола мене, батько детально розпитував мене про самопочуття, вставляючи при цьому якісь загадкові фрази й терміни, які мали з винятковою точністю окреслити мій стан у вигаданих ступенях неіснуючої шкали. Понад те, я був об'єктом складних процедур. Не всі з них можна визнати приємними, зокрема, важко назвати таким пиття гарячого молока з маслом. А от інгаляції становили урочисту розривку. Спершу приносили велику мидницю, до якої наливали гарячої води. Потім батько вливав до неї трохи маслянистого плину з маленької фляшечки з притертим корком і йшов до кухні, де тим часом розпікалося на вогні чавунне кружальце від кухонної плити. Відтак він приносив його, розжарене начервоно, щипцями й клав до мидниці, а моїм обов'язком було ревно вдихати клуби пари, що пашіли ароматичною олійкою. Це було гарне видовище: оце несамовите кипіння води, сичання вишневого заліза, від якого відпадала зчорніла залізна луска. А ще я користав із того, що пускав до мидниці все, що мав під рукою — то целулоїдну качечку, а то дерев'яний пенал. Маю надію, що я не симулював симптомів хвороби при їх відсутності. Утім, спокуса до цього була вельми сильною, бо коли я хворів, батько не міг ні в чому мені відмовити. Тоді й пташка в перламутровому пуделку співала для мене, і золотими окулярами з рубіновими скельцями я міг бавитися досхочу. А ще, повертаючись зі шпиталю, батько приносив так звані "пакунки" з іграшками. Без жодного перебільшення можу сказати, що, як і деякі жінки, найбільше зиску я мав, лежачи в ліжку. Завдяки одній із ангін я отримав автомобіль-ґіґант, дерев'яний лімузин, такий великий, що на ньому можна було їздити, усівшись задком на дах.