Визволення - Сторінка 17

Густі вії її були спущені, немов серпанок. В ній відчувалась молодість і соромлива рішучість.

Вони поставали недалеко від білих, і якийсь час ніхто не говорив. Потім Гассім виразно глянув на Лінгарда, злегка хитнув головою і, показавши на яхту, промовив:

— Я не бачу гармат.

— Немає, нема! — сказав Лінгард, чомусь збентежившись. Йому спало на думку, що вперше за два роки він забув про існування цих дорогих йому людей.

Іммада стояла, спустивши очі додолу. Гассім сміливо розглядав обличчя навколо, немов вивчаючи ледве помітні риси, що різнили цих людей.

— Що це ще за навала? — сердито спитав м-р Треверс.

— Це рибалки, сер,— устряв капітан,— ми бачили їх три дні тому в човні, але здуру вони не відповідали на наше гукання, а треба було б дістати рибки вам на сніданок...— Він улесливо всміхнувся і раптом загорлав:

— Гей! Джонні! Риба є? Риба! Трохи риби! Га? Се-ві? 1 Риба! Риба...— Він замовк і вже іншим тоном сказав: — Не можу, сер, пояснити цим дикунам,— і одсунувся, наче зробив щось дуже розумне.

Гассім глянув на Лінгарда.

— Чого цей білий так кричить?—стурбовано спитав він.

— Вони хочуть риби,— сердито сказав Лінгард.

1 С е в і (малайське) — риба.

6*

147

Побачивши на обличчі Гассіма величезне здивування, він не стримався й засміявся безнадійним сміхом.

— Хочуть риби,— здивовано повторив Гассім.— О, ви білі люди! Білі люди! їжте рибу. Це добре! Але нащо ж так галасувати? І нащо ти прислав їх сюди без гармат? — Уважно глянувши по нахиленій палубі загрузлого судна, він додав, злегка хитнувши головою: — і без знання своєї справи?

— Тобі не треба було приходити сюди, Гассіме,— не-задоволено сказав Лінгард.— Тут ніхто нічого не розуміє. Вони мають раджу за рибалку.

— Так, так! Це велика помилка з мого боку, бо, й справді, проводир десятьох утікачів багато нижчий за старшину в рибальському селищі,— серйозно зауважив Гассім. Іммада зітхнула.— Але ж ти, туане, знав правду,— казав він далі; а помовчавши, пояснив: — Ми прибули сюди тому, що ти забув глянути на нас. А ми сподівалися тебе вдень і вночі, виглядали тебе, вдивляючись гарячими очима на порожню воду на горизонті.

Іммада прошепотіла:

— Ти ні разу не глянув на нас. Ні разу!

— Занадто багато клопоту було моїм очам,— відказав Лінгард з лагідністю в голосі, яка з'являлась щоразу, коли він звертався до дівчини. Ця ніжність зозсім знищила його суворість, як ранкова зоря розганяє морок і темряву ночі.

— Я мушу тепер дивитись туди й сюди, як завжди в часи небезпеки,— додав він за хвилину, а вона злякано спитала:

— Чому? — так тихо, що мука її глибоко вразила цих уважних людей — тяжка й невимовна мука прихованих почуттів і думок.

IV

Д'Алькасер стояв позаду, розглядаючи всіх з пильною й глибокою увагою. Лінгард немов не міг одірватися від яхти і, пориваючись іти, знову зоставався, щоб сказати щось на прощання. Його мовчазне тіло нагадувало Картерові той момент у каюті, коли він сам на сам бачив цю людину нерухому, затиснену, здавлену в лещата свого сумління, в боротьбі з своїми думками.

М-р Треверс кинув крізь зуби:

— Чи довго ви будете грати цю комедію? Я ж велів вам іти звідси.

— Подумайте за цих бідолашних матросів,— прошепотів Лінгард, швидко глянувши на юрбу, що зібралась поблизу. 4

— Ви з тих людей, на яких я найменше звіряюсь,— тихо й гостро відказав м-р Треверс.— Дарма ви марнуєте час.— Лінгард густо почервонів.

— Ви... ви...— Він затнувся і вперся очима в м-ра Треверса, намагаючись підшукати найбільш образливе слово, але з силою проковтнув його.— Своїм часом я плачу за ваше життя,— мовив він.

Серед метушні Лінгард раптом побачив м-с Треверс, що підвелася з свого крісла.

Вона швидко підійшла до Іммади. Гассім, як малайський джентльмен, одступив убік, дивлячись повз неї, наче була вона незрима.

М-с Треверс була висока, гнучка, з вільними рухами. Обличчя її було таке сліпучобіле, що в затінку, здавалось, розкидало сяйво навколо її голови. На гладенький, широкий лоб спадало густе біляве волосся, прекрасне, як шовк, хвилясте, як море, тяжке, як шолом; спускалось воно кучерями, не виблискуючи й не переливаючись, наче його ніколи не торкалось сонце. Гарна шия, тріпочучи життям, дужа й ніжна, міцно тримала це осяйне, променисте обличчя й білу масу волосся, якого ніколи не цілувало сонце.

Вона жваво сказала:

— Це ж дівчина!

М-с Треверс збудила в д'Алькасері нову хвилю цікавості. Дужий подих вітру напнув парусинове накриття і пропустив під нього хисткий блиск мілин. Д'Алькасер побачив осяйну широчінь моря, з темною, як початок близької ночі, межею обрію за плечима Едіт... Де він бачив її востаннє? Давно, аж на тому кінці світу. Там також круг милої яскраво блищало все; вражав осяйний простір, оточувала ніч, ждучи слушного* часу, щоб кинутись на цей блиск, на це сяйво, на чоловіків і жінок.

Він не міг пригадати, де це було, але збагнув, що з усіх відомих йому жінок вона одна здатна була діяти. Кожен її рух був певний, легкий, життєвий, являв моральну красу і силу. її струнка постать, у гладенькій темносиній сукні, що сміливо облягала її форми, була скромна, але з рисами відважної рішучості.

Не пройшла вона й кількох кроків, як д'Алькасер згадав, де він бачив її востаннє: далеко на заході, в зовсім іншому світі, наче у фантазії чи в уяві хворої згадки. Він бачив її в осяйній величі пишних кімнат, у неспокійному вирі, в течії людського моря; біля підніжжя стін, стрімких, як скелі; під високою стелею, що, як тропічне небо, лила сяйво й тепло на гордий блиск мундирів; серед зірок, діамантів, очей поміркованих людей, нудних, байдужих,— на королівському вітанні. На дворі крізь вікно він бачив глупу ніч, що терпляче ждала, бачив хмарне небо, яке затримувало світанок лондонського ранку... Аж не вірилось.

Лінгард глянув і враз захвилювався.

— Клянусь небом, я зовсім за вас забув! — почав він збентежено.

М-с Треверс не зводила очей з Іммади. Ясноволоса й бліда, спинилась вона перед дівчиною, з оливковим обличчям, з чорними, як вороняче крило, кучерями, що стверджували перевагу природної краси, квітки над листом, фрази над криком; дівчиною, що виявляла щирі почуття, величезну просторінь і незчисленні віки, які простяглися поміж ними. Жінка дивилася на дівчину, як людина дивиться на власне серце, захоплена цікавістю, з мовчазним здивуванням, з величезним співчуттям.

Лінгард з пересторогою сказав:

— Не чіпайте дівчини.

М-с Треверс глянула на нього.

— Ви гадаєте, що я можу вразити її? — тихо спитала вона і враз здригнулась, почувши суворе — "можливо".

— Зовсім дитина і яка вродлива! Яке тендітне личко! — промовляла Едіт. Друге зітхання морського вітру віднесло її слова геть.— Я й не думала, що вона така гарна й ніжна,— продовжувала Едіт, і в голосі її відчувались щирість та ласка.— Така молоденька й живе тут... Адже тут? Біля моря, чи де? Живе...— Потім тихо, ніби відсунувшись, знову спитала:—Як же вона живе?

Навряд, чи Лінгард помітив досі Едіт Треверс; та й справді, опріч м-ра Треверса він нікого не бачив. Тепер він дивився і слухав, мов остовпілий.

Потім зібрав свої думки і мовив з серцем:

— Що вам до неї? Вона знає війну, знає спрагу, голод і лихо, знає таке, про що ви, може, й не чули. Вона була так близько від смерті, як ви од мене, але що вам до неї?

— Оця дитина! — здивовано сказала Едіт.

Іммада звела на неї очі, чорні, як вугіль, блискучі й ніжні, як тропічна ніч. Погляди двох жінок, різні й допитливі, стрілись, немов торкались, чіплялися, з'єднуючись один з одним інтимним дотиком, і раптом знову розбіглися.

— Чого вони прийшли сюди? Нащо ти показав їм дорогу? — тихо спитала Іммада.

Лінгард заперечливо похитав головою.

— Бідна дівчина,— мовила м-с Треверс.— Чи всі вони такі вродливі?

— Хто всі? — спитав Лінгард.— Немає іншої такої, хоч обшукайте всі острови.

— Едіт! — гукнув застережливо м-р Треверс, і всі здивовано глянули на нього.

Та м-с Треверс спитала:

— Хто вона?

Лінгард поважно й коротко відповів:

— Принцеса.

І підозріло глянув на всіх. Та ніхто не сміявся. Д'Алькасер, чемний і недбайливий, підійшов ближче до Едіт.

— Коли вона принцеса, то ця людина — лицар,— переконано прошепотів він,— напевне лицар! Нащадок незабутніх гідальго, що блукають морями. Добре було б заприязнитися з ним. Серйозно, я гадаю, що ви мусите...

Вони відійшли вбік і тихо й швидко заговорили.

— Так ви повинні...

— Що можу я? — перебила вона.

— Щось сказати.

— Це справді треба? — спитала вона з сумнівом.

— Це не зашкодило б,— мовив д'Алькасер з несподіваною безжурністю,— приятель завжди кращий, ніж ворог.

— Завжди? — значущо перепитала вона.— А що ж я можу сказати?

— Що-небудь,— відповів він,— бо кожне слово, сказане вашим голосом...

— М-р д'Алькасер!

— Ви могли б раз чи двічі глянути на нього так, щоб він переконався, що ви не маєте його за розбишаку,— казав він далі.

— М-р д'Алькасер, ви боїтесь?

— Аж надто,— відповів він, нахиляючись, щоб підняти з палуби віяло.— Тому я хотів би замирення. Ви не повинні забувати, що одна з ваших королев ступнула якось на керею такої самої людини К

Очі її заблищали, і вона враз спустила їх додолу. —— Я не королева,— мовила вона холодно.

— На жаль, ні,— згодився він,— але ж у тої жінки не було іншої принади, опріч корони.

Раптом Лінгард, якому щось палко говорив Гассім, голосно запротестував:

— Я ніколи й не бачив цих людей.

Іммада схопилась за. братову руку, а м-р Треверс гостро сказав:

— Заберіть геть цих тубільців.

— Не бачив,—'прошепотіла Іммада в екстазі. Д'Алькасер глянув на Едіт і ступнув уперед.

— Невже так важко дійти згоди, капітане?— спитав він чемно й обережно.— Дивіться, тут же не тільки мужчини, тут...

— Хай вони згинуть! — гукнула Іммада.

Хоч тільки Лінгард зрозумів значення її слів, всі відчули щось гнітюче й тяжке, що враз насунулось після цього вигуку.

— О! Він уже йде. Ну-бо, пані Треверс,— прошепотів д'Алькасер.

— Сподіваюсь...— мовила м-с Треверс і обірвала, наче злякавшись свого голосу.

Лінгард спинився.

— Сподіваюсь,— почала вона знову,— що бідна дівчина знатиме кращі дні...

Вона збентежилась.

Лінгард уважно й серйозно чекав.

— ...За вашим піклуванням,— додала вона.— Я вірю в те, що ви хотіли нам допомогти.

— Дякую вам,— щиро мовив Лінгард.

— Ви й д'Алькасер,— сердито мовив м-р Треверс,— затримуєте цю особу і його приятелів!..

— Я забув за вас...