Вогнем і мечем - Сторінка 111

Нехай вона ліпше у кляшторі знайде спокій до кінця своїх днів. Він теж спершу на бойовищі, а потім, якщо не доведеться полягти, під чернечою сутаною в келії пошукає умиротворення, як шукали його у ті часи всі скорботні душі. Шлях такий здавався Скшетуському простим і зрозумілим, а коли ще під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із Богуном, коли пошуки князівни у наддністрянських очеретах закінчилися невдачею, — шлях цей видався і єдиним. Ось чому із берегів Дністра одним духом, ніде не зупиняючись на спочинок, він поквапився навздогін за комісарами, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві неодмінно знайти Богуна, тим паче що, як казав у Ярмолинцях Заглоба, отаман збирався їхати до Києва брати шлюб при трьохстах свічках.

Та марно шукав його тепер Скшетуський поміж полковниками. Натомість він побачив безліч інших, іще з давніх, мирних, часів знайомих: Дедялу, котрого зустрічав у Чигирині, Яшевського, який приїздив із Січі послом до князя, Яроша, колишнього князівського сотника, Довколопальця, Грушу і ще багатьох, і вирішив у них розпитати про отамана.

— Ми, здається, давні знайомі, — почав він, наближаючись до Яшевського.

— Я тебе в Лубнах бачив, ти князя Яреми лицар, — відповів полковник. — Там ми вкупі пили й гуляли. А як твій князь?

— Здоровий.

— Це тільки до весни. Вони з Хмельницьким іще не зустрічалися, а як зустрінуться — одному із них погибель.

— Як Бог дасть.

— Ну, Бог до нашого батька Хмеля ласкавий. Уже твоєму князеві на Задніпров'я, на свій татарський берег, не вернутися. У Хмельницького багато молодців, а у князя що? Добрий він жовнір, але й наш батько Хмельницький такий самий. А ти вже не у князя в хоругві?

— Я з комісарами їду.

— Ну, я радий бачити давнього знайомого.

— Якщо ти радий, зроби мені ласку, а я тобі вдячний буду.

— Яку ласку?

— Скажи мені, де Богун, той славний отаман, що колись у переяславському полку служив, а сьогодні поміж вас повинен високе звання мати?

— Замовкни! — грізно відповів Яшевський. — Твоє щастя, що ми давні знайомі й пили вкупі, інакше б я тебе оцим пірначем уже на сніг уклав.

Скшетуський глянув на нього здивовано, але, сам будучи чоловіком запальним, стиснув у руці булаву.

— Ти що, здурів?

— Я не здурів і лякати тебе не збираюся, але такий наказ Хмеля: хоч би хто із ваших, нехай навіть комісар, про щось спитав, — убивати на місці. Не зроблю цього я, інший зробить, тому й попереджаю тебе із доброзичливості.

— Так у мене ж інтерес приватний.

— Усе одно. Хмель наказав нам, полковникам, і інших звелів попередити: "Убивати кожного — чи то про дрова, чи про поташ спитає". Так і перекажи своїм.

— Дякую тобі за добру раду, — мовив Скшетуський.

— Це я тільки тебе попередив, а іншого ляха уклав би нишком.

Вони замовкли. Почет уже дійшов до міської брами. Обабіч дороги і на вулицях кишіла чернь і озброєні козаки, котрі при Хмельницькому не сміли кидати на сани прокльонів і грудок снігу, а лише проводжали комісарів понурими поглядами, стискаючи кулаки на ефесах шабель.

Скшетуський, вишикувавши драгунів четвірками, з гордо піднятою головою спокійно їхав широкою вулицею, не звертаючи анінайменшої уваги на грізні погляди натовпу, і лише думав, як багато ще знадобиться йому витримки, самозабуття і християнського терпіння, аби здійснити задумане й не потонути з перших же кроків у цьому морі ненависті.

РОЗДІЛ XVIII

Наступного дня комісари довгенько сушили собі голову: вручити Хмельницькому королівські дари негайно і чи зачекати, поки він виявить більше покори і бодай дещицю каяття? Зрештою врадилися прихилити його до себе людяністю і королівською ласкою й сповістили про вручення дарів — урочиста церемонія відбулася назавтра.

Зранку били дзвони й гриміли гармати. Хмельницький чекав комісарів перед своїм палацом у товаристві полковників, козацької старшини і сили–силенної простого козацтва й черні — йому хотілося, щоб увесь народ бачив, якої честі його удостоює сам король. Він сидів на підвищенні під знаменом і бунчуком в отороченій соболиним хутром червоній парчевій киреї серед послів із інших держав, узявшись у боки й поставивши ноги на оксамитову із золотою бахромою подушку, й чекав на комісарів.

У натовпі час від часу чулося похвальне й радісне перешіптування черні: вона, над усе поцінюючи силу, бачила у своєму вожді уособлення цієї сили. Тільки таким в уяві простолюду міг постати незвитяжний народний герой, що громив гетьманів, магнатів, шляхту і взагалі ляхів, котрі доти були овіяні легендою непереможності. Хмельницький за рік війни трохи постарів, але не зігнувся — в його могутніх плечах і досі відчувалася сила, здатна знищувати держави або утворювати нові; широке обличчя, почервоніле від зловживання трунками, виражало незламну волю, невгамовну гордість і зухвалу впевненість, якої йому додали звитяги. Лють і гнів дрімали у зморшках його обличчя, і легко уявлялося: ось вони пробуджуються, і люд під їхнім страшним диханням хилиться, як ліс під бурю. З очей із червоними обідками вже стріляло нетерпіння, що комісари довго не йшли з дарами, а з ніздрів на морозі валила пара, як два стовпи диму з ніздрів Люцифера. Отак і сидів гетьман у виверженому власними легенями тумані — багрянолиций, похмурий, гордий, обіч послів, серед полковників, в оточенні моря черні.

Та ось показався комісарський почет. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, надуваючи щоки, видобували зі своїх інструментів такі протяжні жалібні звуки, що здавалося, ніби це ховають славу і велич Речі Посполитої. За цим оркестром ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитовій подушці, Кульчинський, скарбничий київський, — червону хоругву з орлом і написом; далі самотньо йшов Кисіль — високий, сухорлявий, із білою бородою, що спадала на груди. На його аристократичному обличчі було страждання, а в душі — бездонний біль. За кілька кроків від воєводи ступала решта комісарів, а останніми у почті йшли драгуни Бришовського під командою Скшетуського.

Кисіль рухався поволі, бо саме цієї миті він виразно побачив, як за лахміттям перемов, за видимістю королівської ласки і вибачення геть інша — гола, огидна — проглядає правда, яку навіть сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: "Не ласку дарувати йдеш ти, Кисілю, а ласки просити; ти хочеш купити її ціною булави і хоругви, пішки йдеш благати її, припадаючи до ніг того селянського вождя від імені Речі Посполитої, ти, сенатор і воєвода...". І краялося серце брусилівського пана, і почувався він огидніше від хробака, нікчемніше від праху, а у вухах у нього звучали Ієреміїні слова: "Ліпше зовсім не жити, аніж жити в неволі у хлопів і бусурман". Хто він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, котрий являвся заколотникам не інакше, як у подобі Юпітера, із насупленим чолом, серед запаху сірки, полум'я війни й порохового диму? Хто він такий? Під тягарем цих думок погасли сили у серці воєводи, усмішка назавше зникла з його обличчя, радість навіки покинула душу, і він волів би сто разів умерти, аніж ступити ще один крок, але все–таки йшов — його штовхало вперед усе його минуле, уся праця, зусилля, уся невблаганна логіка попередніх діянь...

Хмельницький чекав на нього, взявшись у боки, випнувши губи й нахмуривши брови.

Нарешті почет наблизився. Кисіль, вийшовши наперед, ступив кілька кроків аж до підвищення. Довбиші перестали бити в литаври, сурмачі сурмити — і глибока тиша залягла в натовпі, тільки на морозному вітрі лопотів малиновий стяг, який ніс пан Кульчинський.

Зненацька тишу розітнув чийся владний голос, котрий із невимовною силою відчаю, попри все і всіх чітко наказав:

— Драгуни, кругом! За мною!

Це був голос пана Скшетуського.

Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький трохи підвівся з місця, аби побачити, що діється. Комісари пополотніли на обличчі. Скшетуський стояв у стременах випростаний, блідий, зі спаленілими очима й оголеною шаблею у руці. Напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:

— За мною!..

Серед тиші гучно зацокали по промерзлій підметеній вулиці копита. Вишколені драгуни розвернули на місці коней, поручик виїхав наперед, подав знак і весь загін поволі рушив назад до садиби, де розквартирувалися комісари.

Подив і розгубленість з'явилися на обличчях у всіх, а заодно й у Хмельницького, бо в голосі й рухах поручика було щось незвичайне; ніхто, однак, до пуття не знав, чи не є раптовий від'їзд ескорту частиною урочистого церемоніалу. Тільки Кисіль усе зрозумів, а найголовніше те, що і перемови, і життя комісарів разом з ескортом тієї миті висіли на волосині, тому перш ніж Хмельницький устиг збагнути, що сталося, воєвода ступив на підвищення і звернувся до гетьмана з промовою.

Найперше він сказав про те, що король дарує свою ласку Хмельницькому і всьому Запорожжю, але несподівано промову його перебив новий випадок, який був добрий лиш тим, що цілком відвернув увагу від попереднього. Старий полковник Дедяла, котрий стояв біля Хмельницького, потрясаючи пірначем, кинувся на воєводу з криком:

— Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.

Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.

— Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?

— Замовкни, Дедяло! — гримнув гетьман.

— Помовч, помовч! Налигався з самого ранку! — підхопила решта полковників. — Іди геть, поки тебе у три вирви не витурили!

Дедяла не вгамовувався, тоді його й справді схопили за барки й виштовхали за коло.

Воєвода говорив далі вишуканими й добірними словами, даючи зрозуміти Хмельницькому, що прислані йому такі багаті дари — це знак законної влади, якою досі гетьман користувався самочинно. Король, можучи покарати, воліє йому пробачити у нагороду за послух, виявлений під Замостим, і ще тому, що попередні злочини вчинені були до його вступу на престол. Отож Хмельницькому, маючи стільки гріхів, годилося б тепер висловити вдячність за ласку і поблажливість, припинити кровопролиття, заспокоїти селянство і почати перемови з комісарами.

Хмельницький мовчазно прийняв булаву і стяг, який відразу ж наказав над собою розгорнути.