Вогнем і мечем - Сторінка 125

Особливо стомився Заглобин кінь, що ніс на собі такий тягар, — він знову почав спотикатися. У старого шляхтича рештки волосся стали сторчма на думку, що буде, як упаде кінь.

— Пане Міхале, найдорожчий мій, не кидай мене! — розпачливо вигукував він.

— Не турбуйся, не покину! — відповідав малий рицар.

— Щоб цього коня вовки...

Не встиг він договорити, як перша стріла продзижчала у нього над вухом, а за нею, ніби жуки і бджоли, задзижчали, засвистіли, загули інші. Одна пролетіла так близько, що мало не зачепила оперенням Заглобиного вуха.

Володийовський обернувся і знову двічі вистрелив по переслідувачах із пістоля.

Та ось кінь пана Заглоби спіткнувся так сильно, що ледве не зарився мордою в землю.

— Боже праведний, у мене кінь падає! — крикнув розпачливим голосом шляхтич.

— Стрибай із сідла і в ліс! — заревів Володийовський.

Сказавши це, він зупинив і свого коня, зіскочив, і за хвилю вони із Заглобою зникли у темряві.

Але маневр цей помітили косуваті татарські очі, й кілька десятків бусурман, теж зіскочивши з коней, пустилися навздогін за втікачами.

Галуззя зірвало з голови у Заглоби шапку, било його по обличчю, чіплялося за жупан, але шляхтич, узявши ноги в руки, мчав, ніби скинув із себе років тридцять. Часом він падав, але, підвівшись, летів іще швидше, сопучи як ковальський міх, аж поки скотився у глибоку яму від вивернутого з корінням дерева і відчув, що звідси вже не вилізе: він геть знесилився.

— Де ви, ваша милость? — тихо покликав Володийовський.

— Тут, у ямі. Гаплик мені. Рятуйся ти, пане Міхале.

Але пан Міхал, ані на мить не вагаючись, стрибнув до нього у яму і поклав руку йому на уста.

— Тихо, ваша милость! Може, вони повз нас проскочать! А ні, будемо оборонятися.

Тим часом татари наблизилися. Одні із них справді проскочили мимо, гадаючи, що втікачі побігли далі, другі йшли поволі, обмацуючи дерева й розглядаючись навсібіч.

Рицарі затамували дух.

"Упав би сюди котрийсь із них, — у розпачі подумав Заглоба, — я б йому показав!.."

Та ось у всі боки посипалися іскри — татари почали викрешувати вогонь...

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що роздмухували трут. Певний час татари, схожі на зловісні лісові привиди, бродили довкола за кілька десятків кроків від ями і підступали дедалі ближче.

Та ось якийся дивний шум, звуки і нерозбірливі окрики почали долинати з битого шляху, будячи приспані лісові глибини.

Татари перестали кресати й застигли як укопані. Пальці Володийовського впилися у Заглобине плече.

Крики дужчали, зненацька спалахнули червоні вогники й водночас із цим пролунали мушкетні залпи — один, другий, третій, а за ними вигуки: "Алла!", дзвін шабель, кінське іржання. Тупіт коней змішався із зойками — на шляху кипіла битва.

— Наші! Наші! — крикнув Володийовський.

— Бий! Убивай! Мордуй! Січи! Ріж! — ричав Заглоба.

Ще мить — і повз яму пробігли у страшному переполосі кілька десятків татар, які тепер щодуху мчали до своїх. Пан Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін — він мчав за ними по п'ятах серед гущини й темряви.

Заглоба лишився сам на дні ями.

Він спробував вилізти, але не зміг. Усі кістки у нього боліли, він ледве тримався на ногах.

— От лайдаки! — мовив він, вертячи навсібіч головою. — Втекли! Шкода, що сюди жоден не вскочив — була б мені компанія та й показав би я йому, де раки зимують! От поганці! Наріжуть вас там зараз, як худоби! Боже правий, галас дедалі наростає! Як би я хотів, щоб це був сам князь Ієремія, він би вас нагрів. Кричіть, кричіть "Алла!", скоро вовки над вашим стервом те саме кричатимуть. А пан Міхал теж утнув — самого мене тут покинув! А втім, нічого дивного! Молодий він, от і жадібний до крові. Після того, що сталося сьогодні, я із ним хоч у пекло піду, бо він не з тих, хто приятеля в біді лишає. А як він отих трьох умить поклав! Зачудуєшся! Ех, був би зараз при мені бурдюк... Його вже, мабуть, чорти взяли... розтоптали коні. Ще якась гадюка мене вкусить у цій ямі... Ой, що це?

Крики й мушкетні залпи почали віддалятися у бік поля і першого лісу.

— Ага! — сказав Заглоба. — Вже наші їм на п'яти наступають! Не витримали, собачі діти! Хвала Господові всемогутньому!

Крики дедалі слабшали.

— Добряче вони їх! — бурчав собі далі шляхтич. — Але, видно, доведеться мені посидіти у цій ямі. Бракувало ще тільки вовкам на зуби попастися. Спершу Богун, потім татари, а наостанку вовки. Пошли ж, Боже, Богунові палю, а вовкам сказ — про татар уже якось наші подбають! Пане Міхале! Пане Міхале!

Тиша була відповіддю панові Заглобі, тільки бір шумів та здалеку долинали дедалі слабші окрики.

— Либонь, мені тут і спати доведеться лягати. А нехай йому грець! Гей, пане Міхале!

Однак на терпіння пана Заглоби чекало ще довге випробування, бо вже розвиднялося, коли від битого шляху знову долинув кінський тупіт, а потім у лісовому мороку заблищали вогні.

— Пане Міхале! Я тут! — заволав шляхтич.

— То вилазь, ваша милость.

— Ба! Коли б я міг.

Пан Міхал, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, мовив:

— Ну, татар нема. Загнали їх аж за той ліс.

— Хто ж нам допоміг?

Кушель і Розтворовський із двома тисячами кінноти. І мої драгуни з ними.

— А поганців багато було?

— Ні! Тисяч зо дві, зо три.

— То й хвалити Бога! Дай мені чогось випити, а то ноги помліли.

Через дві години пан Заглоба, добре напоєний і нагодований, сидів у зручному сідлі серед драгунів Володийовського, а малий рицар, що їхав поруч нього, говорив так:

— Ти не журися, ваша милость, бо хоч ми й не приїдемо до Збаража разом із князівною, але це краще, що вона не опинилася в руках у поганців...

— А може, Жендзян іще поверне до Збаража? — міркував Заглоба.

— Цього він не зробить, шлях буде зайнятий. Той чамбул, який ми прогнали, невдовзі повернеться і піде слідом за нами. Та й Бурляй от–от буде і перший підступить до Збаража, ніж Жендзян туди встигне. А з другого боку, від Старокостянтинова, наближаються Хмельницький і хан.

— Боже милосердний! То вони із князівною ніби в пастці опиняться.

— Жендзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханові чамбули їх не оточили. І скажу тобі, ваша милость, я вірю, що він це зуміє зробити.

— Дай Боже, щоб так було!

— Цей пахолок хитрий, як лис. Хоч який уже ти, ваша милость, на вигадки зугарний, а він іще зугарніший. Скільки ми сушили голови, як князівну врятувати, і врешті–решт опустили руки, а з'явився він — і все одразу пішло на лад. І тепер він викручуватиметься як вуж, адже життя дорожче. Тож не втрачай надії, ваша милость. Та й Господь, може, не залишить у біді небогу нашу: скільки вже разів він посилав їй спасіння! Згадай, як ти сам мене у Збаражі підбадьорював, коли туди приїздив Захар.

Заглобу ці слова малого рицаря трохи втішили, а потім він глибоко замислився.

— Пане Міхале, — мовив він через якийся час, — а чи не цікавився ти у Кушеля, як там Скшетуський?

— Він уже в Збаражі і, хвалити Бога, здоровий. Із Зацвіліховським від князя Корецького прибув.

— А що ми йому скажемо?

— Отож–бо й є!

— Він і досі думає, що дівчину в Києві убили?

— Авжеж.

— А ти не казав Кушелю чи комусь іншому, звідки ми їдемо?

— Не казав, бо думав, що спершу треба з тобою порадитися.

— Як на мене, ліпше поки що про все мовчати, — мовив Заглоба. — Боронь Боже, якщо дівчина знову попаде у руки козакам чи татарам — для Скшетуського буде новий удар. Це все одно що ятрити загоєні рани.

— Головою ручаюся, що Жендзян її виведе!

— І я залюбки свою віддав би, але біда зараз по світу як чума лютує. Тож мовчімо і покладімося цілком на волю Божу.

— Хай буде й так. А пан Підбип'ята Скшетуському таємниці не викаже?

— Ти що, його не знаєш? Він слово честі дав, а це для нашої литовської стеблини свята річ.

Тут до рицарів приєднався Кушель, і далі вони їхали вкупі, гріючись під першими променями ранкового сонця й розмовляючи про справи публічні, про прибуття рейментарів до Збаража за наполяганням князя Ієремії, про скорий приїзд самого князя і про неминучу вже й страшну війну з усією раттю Хмельницького.

РОЗДІЛ XXIV

У Збаражі пан Володийовський і пан Заглоба застали усі коронні війська, що зібралися, чекаючи супротивника. Був там і коронний підчаший, котрий прибув із–під Старокостянтинова, і Ланцкоронський, каштелян кам'янецький, що недавно громив ворога під Баром, і третій рейментар, пан Фірлей із Домбровиці, каштелян бельський, і пан Анджей Сераковський, коронний писар, і пан Конецпольський, хорунжий, і пан Пшиємський, генерал від артилерії, мастак особливо здобувати міста і споруджувати оборонні укріплення. І з ними десять тисяч кварцяного війська, не рахуючи кількох хоругов князя Ієремії, які ще до цього у Збаражі стояли.

Пан Пшиємський із півдня від міста і замку, за річкою Гнезною і двома ставками, розташував величезний табір, який укріпив за всіма правилами іноземного фортифікаційного мистецтва і який можна було штурмувати тільки спереду, бо з тилів його захищали ставки, замок і річка. Саме в цьому таборі рейментарі мали намір дати відсіч Хмельницькому і затримати навалу доти, аж доки король із рештою військ і народним ополченням підтягне всю шляхту. Але чи можна було здійснити такий задум при такій могутності Хмельницького? Багато хто у цьому сумнівався, виставляючи на підтримку своїх сумнівів слушні докази і серед них той, що в самому таборі кепські справи.

Передусім між воєначальниками назрівала таємна ворожнеча, адже рейментарі прийшли у Збараж не з доброї волі, а за наполяганням князя Ієремії. Спочатку вони збирались оборонятися під Старокостянтиновом, та коли розійшлася чутка, що Ярема обіцяє приєднатися до них тільки тоді, як місцем оборони буде обрано Збараж, воїнство негайно оголосило королівським воєначальникам, що хоче іти у Збараж і деінде битися не стане. Не допомагали ніякі переконування ані авторитет булави, і невдовзі рейментарі зрозуміли, що як вони й далі чинитимуть спротив, війська, починаючи від важкої гусарської кавалерії й кінчаючи останнім чужоземним жовніром, покинуть їх і збіжаться під стяги Вишневецького. Це був один із сумних, досить частих на той час прикладів військової безкарності, породжуваної бездарністю полководців, їхніми взаємними чварами, панічним страхом перед могутністю Хмельницького і нечуваними досі поразками, особливо пилявецькою.

Отож рейментарям довелося вирушити під Збараж, де, хоч вони й були призначені самим королем, влада силою обставин мала перейти до рук Вишневецького, бо тільки йому одному погоджувалося підкорятись військо, тільки з ним ладне було іти на бій і загинути.