Вогнем і мечем - Сторінка 129

— Це князь Ярема бенкетує.

Хан здивувався.

— Бенкетує?..

— То гуляють завтрашні небіжчики, — мовив Хмельницький.

Раптом у замку пролунали нові постріли, засурмили сурми й різноголосі окрики долинули до вух достославного хана.

— Боже праведний! — пробурмотів він. — Лев у серці цього гяура.

І по хвилі мовчання додав:

— Я волів би бути краще з ним, аніж із тобою.

Хмельницький здригнувся. Дорогою ціною діставалася йому татарська дружба, обійтися без якої він не міг, і при цьому ніколи не був упевнений у страшному союзникові. Спаде в голову ханові якась примха, і орди повернуть проти козацтва, а це означало неминучу для всіх загибель. Крім того, Хмельницький знав іще одне: хан хоч і допомагав йому заради здобичі, заради дарів і нещасного ясиру, але, маючи себе за законного монарха, у душі соромився, що став на бік бунту супроти короля, на бік якогось "Хмеля" супроти князя Вишневецького.

Козацький гетьман тепер частенько напивався не лише за хворобливою звичкою, а й із відчаю...

— Великий монарху! — сказав він. — Ярема твій ворог. Це він одібрав у татар Задніпров'я, він убитих мурз, як вовків, усім на пострах по деревах розвішував, він на Крим хотів іти з вогнем і мечем...

— А ви хіба не чинили шкоди в улусах? — спитав хан.

— Я твій невільник.

Сині губи Тугай–бея затремтіли й ікла заблищали: мав він серед козаків смертельного ворога, котрий свого часу його чамбул ущент розбив і самого ледве не захопив. Ім'я цього ворога крутилося зараз у нього на язиці. Охоплений невблаганною силою спогадів і жадобою помсти, він не витримав і стиха пробурмотів:

— Бурляй! Бурляй!

— Тугай–бею! — відразу ж озвався Хмельницький. — Ви з Бурляєм за мудрим наказом найяснішого хана торік воду на мечі лили.

Новий залп замкових гармат урвав подальшу розмову.

Хан простяг руку й описав нею у повітрі коло, що охоплювало Збараж, замок і вали.

— Завтра це моє буде? — спитав він, звернувшись до Хмельницького.

— Завтра вони помруть, — відповів Хмельницький, утупившись очима в замок.

І знову заходився шапкувати й торкатися рукою чола, бороди і грудей, вважаючи, що розмову закінчено. Хан теж застебнув ласячу шубу, бо ніч була холодна, хоч і стояв липень, і мовив, повернувшись до шатер:

— Пізно вже!..

Усі відразу закивали, наче приведені у рух однією силою, а він спроквола й статечно йшов до шатра, стиха повторюючи:

— Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

— Віддам тобі замок і місто, і здобич, і полонених, але Ярема буде мій, а не твій, хоч би мені й життям своїм довелося за нього накласти.

Поволі багаття почали блідішати і гаснути, поволі вщухав шум кількохсот тисяч голосів; де–не–де ще посвистували сопілки та покрикували татарські конюхи, що виганяли коней на нічний попас, але невдовзі й ці звуки змовкли, і сон обійняв незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, ніби в ньому справляли весілля.

У таборі всі чекали, що назавтра буде штурм. І справді, зранку заворушилися натовпи черні, козаків, татар та інших диких вояків, що йшли за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзали на вершину гори, рушили до валів. Жовніри, хоч уже напередодні марно намагалися полічити багаття, заклякли, побачивши зараз море голів. Та це був іще не справжній штурм, а радше оглядини бойовища, окопів, ровів, валів і всього польського обозу. І як піднята морська хвиля, котру вітер жене здалеку, розігнавшись і спінившись, ударить із гуркотом об берег, а потім знову відійде, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалася і знову завдавала удару, ніби випробовуючи, який буде спротив, ніби бажаючи переконатися, чи самим своїм виглядом і числом може зломити дух супротивника, перш ніж розтопче тіло.

Заговорила артилерія — і ядра почали густо падати на табір, звідки відповіли з восьмиствольних гармат і ручної зброї; водночас на валах з'явилася процесія зі святими дарами, щоб підняти кволий дух війська. Ксьондз Муховецький ніс золоту дароносицю, тримаючи її обіруч вище обличчя, а часом підіймаючи вгору, — він ішов під балдахіном із напівзаплющеними очима й аскетичним виразом обличчя, одягнений у парчеву ризу.

Обіч, підтримуючи Муховецького попідруч, ішло ще два ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, свого часу преславний воїн, котрий на воєнному мистецтві розумівся як досвідчений полководець, і Жабковський, теж екс–вояк, велетенський бернардинець, що силою в таборі поступався тільки панові Лонгіну. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними чотири дівчинки з ніжними личками розсипали квіти.

Процесія пройшла уздовж усього валу, а замикала її військова старшина. У жовнірів, що дивилися на осяйну, мов сонце, дароносицю, на спокійних ксьондзів і вбраних у біле дівчаток, підносилися серця, міцнішала відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мірри, що курилася в кадильницях; усі голови смиренно хилилися додолу. Муховецький час від часу підіймав дароносицю, звертав очі до неба і співав гімн "Перед дарами зі смиренням".

Два могутніх голоси — Яскульського і Жабковського — враз підхоплювали за ним: "Разом впадемо, браття, ниць", — і все військо співало далі: "І новим зміним одкровенням загадку давніх таємниць". Співу окселентував низький бас гармат. Часом ядро з гулом пролітало над балдахіном і ксьондзами, а часом, ударивши у вал, засипало їх землею, аж пан Заглоба втягав голову в плечі й притискався до жердини. Особливо поймав його страх, коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді тривало мовчання і вочевидь чувся посвист ядер, які летіли табуном, мов великі птахи. Заглоба тільки ще дужче червонів, а ксьондз Яскульський поглядав на бойовище і, не в змозі стриматися, бурмотів: "Квочок їм садити, а не з гармат бити!". І справді, пушкарі у козаків були дуже кепські, а він, як бувалий жовнір, не міг спокійно дивитися на таке невміння і таке марнування пороху. І знову процесія йшла далі, аж поки дійшла до другого кінця валів, хоч на вали супротивник вельми й не тиснув. Спробувавши тут і там посіяти переляк, особливо біля західного ставу, татари й козаки врешті–решт відступили на свої позиції і заспокоїлися, не висилаючи навіть на герць своїх наїзників. Тим часом процесія остаточно зміцнила дух обложених.

Тепер уже стало зрозуміло, що Хмельницький чекає на прибуття свого обозу. А втім, він був цілком певен, що перший же справжній штурм принесе успіх, і тому наказав зробити лише кілька шанців під гармати, а більше ніяких земляних робіт не починав. Обоз підійшов наступного дня і став у кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Верняків аж до Дембіни. З ним прийшли нові сили: чудова запорозька піхота, що не поступалася перед турецькими яничарами, куди більше підготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.

Пам'ятний вівторок тринадцятого липня минув у обопільних гарячкових приготуваннях — уже не лишалося сумнівів, що штурм неминучий. Зранку сурми, барабани і литаври у козацькому стані грали larum, а у татар оглушливо гримів великий священний бубон, що звався балтом... Вечір настав тихий, погожий, тільки з обох ставків і Гнезни устав легенький туман. Нарешті у небі засвітилася перша зірка.

Цієї миті шістдесят козацьких гармат гримнули в один голос, і незліченні полчища зі страшним криком рушили до валів — штурм почався.

Війська стояли на валах і їм здавалося, що земля двигтить під ногами. Найстарші жовніри не пам'ятали такого.

— Боже праведний! — Що це? — питав Заглоба, стоячи обіч Скшетуського з гусарами у прорізі між валами. — Ніби це не люди йдуть на нас.

— Ти, ваша милость, правду кажеш: ворог поперед себе волів жене, щоб ми на них перші заряди вистріляли.

Старий шляхтич почервонів як буряк, очі його вирячилися, а з уст злетіло однісіньке слово, в яке він умістив усю лють, страх і все, про що він думав у ту мить:

— Лайдаки!..

Воли, яких дикі напівголі чабанчуки підганяли батогами і палаючими смолоскипами, мов шалені бігли від страху вперед зі страшним ревом, то збиваючись у купу, то розбігаючись, то прискорюючи біг, то повертаючи назад, але погоничі гейкали на них, пекли вогнем, шмагали батогами, і вони знову летіли до валів. Та ось заговорили Вурцелеві гармати, вивергаючи вогонь і залізо, — і дими заволокли світ. Небо зачервоніло, злякана худоба розбіглася, ніби від удару блискавиці, половина попадала на землю, але по її трупах супротивник ішов далі.

Попереду бігли полонені, несучи мішки з піском для засипання ровів — їх кололи списами у спину і припікали вогнем із самопалів. Це були селяни з околиць Збаража, котрі не встигли сховатися від навали у місті, — як молоді чоловіки, так і старі та жінки. Усі вони бігли з криком, плачем, простягаючи руки до неба і благаючи їх пожаліти.

Волосся на голові підіймалося від того виття, але не було в той час жалю на землі: ззаду в спини нещасних упиралися козацькі списи, спереду на них летіли Вурцелеві снаряди, картеч розривала тіла на шматки, рила в них борозни, а вони бігли, обливаючись кров'ю, падали, підводилися і бігли знову, бо на них накочувалася хвиля козаків, турків, татар...

Рів швидко почав заповнюватися тілами, кров'ю, мішками з піском, а коли заповнився, супротивник із виттям кинувся через нього до окопів.

Полки потовпом ішли один за одним. Під час спалахів гарматних залпів видно було, як старшина пірначами заганяє на штурм нові й нові загони. Найвідбірніші було кинуто на позиції військ Ієремії: Хмельницький знав, що там буде найбільший спротив. Туди подалися січові курені, страшні переяславці на чолі з Лободою, за ними Воронченко повів черкаський полк, Кулак — карвівський, Нечай — брацлавський, Степка — уманський, Мрозовицький — корсунський. За ними йшли калничани, могутній білоцерківський полк, що налічував п'ятнадцять тисяч, а з ним сам Хмельницький — червоний як сатана у відблисках вогню, котрий підставляв кулям широкі груди, з обличчям лева й оком орла, — у хаосі, диму, метушні, різанині, у полум'ї і мішанині він усе помічав, усім керував.

За молодцями летіли дикі донські козаки, за ними — черкеси, що в рукопашному бою пускали у хід ножі, поряд Тугай–бей вів відбірних ногайців, Субагазі — білгородських татар, а Курдлук — смаглявих астраханців, озброєних велетенськими луками і стрілами, з яких кожна була як дротик.