Вогнем і мечем - Сторінка 136

Надвечір двадцять четвертого липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець повідомив, що гетьман хоче бачити старого Зацвіліховського. Після короткої наради рейментарі пристали на пропозицію, і старий виїхав з окопів.

Здалеку рицарі бачили, як козаки на шанцях шапкували перед ним: за недовгий час свого комісарювання Зацвіліховський устиг здобути повагу неприборканих запорожців — сам Хмельницький його шанував. Стрілянина враз припинилася. Козаки траншеями наблизилися аж до валу, рицарство зійшло до них. Обидві сторони трималися насторожено, але без неприязні. Шляхта завше поцінювала козаків вище від простолюду і тепер, віддаючи належне їхній мужності й відвазі в бою, розмовляла з ними на рівних, як годиться рицарю з рицарем, а козаки з подивом розглядали зблизька неприступне левове лігво, яке стримало їхню і ханову могуть. Тож, зійшовшись, ті й ті почали гомоніти між собою і нарікати, що стільки проливається християнської крові, а наостанку заходилися частувати один одного тютюном і горілкою.

— Ей, панове лицарі! — говорили старі запорожці. — Якби ви завше так билися, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти ви, здається, не люди. Таких ми ще у світі не бачили.

— А ми завше такі! Хоч завтра приходьте побачити, хоч післязавтра.

— А що ж, і прийдемо, а тим часом, хвалити Бога, відсапнемо. Море крові християнської вже пролито. Та й усе одно голод вас зморить.

— Швидше король прибуде, ніж голод, а проте ми щойно губи після смачного підвечірку втерли.

— А забракне нам харчів, у ваших таборах пошукаємо, — додав, узявшись у боки, Заглоба.

— Дай Боже, щоб батько Зацвіліховський виграв щось у нашого гетьмана, бо як не виграє — увечері знову на штурм підемо.

— Нам теж уже остогидло.

— Хан обіцяв: усім вам "кесим" буде.

— А наш князь обіцяв ханові за бороду до хвоста свого жеребця прив'язати.

— Чарівник він, але не вдержить.

— Ліпше б ви з нашим князем на поганців пішли, аніж руку супроти влади підняли.

— З вашим князем... Гм! Добре було б.

— То чого ж бунтуєтесь? Король приходить, от його бійтеся. Князь Ярема вам як батько рідний був...

— Він такий батько, як смерть — мати. Чума стільки добрих молодців не поклала.

— Далі гірший буде: ви ще його не знаєте.

— І не хочемо знати. Старі наші кажуть: хто з козаків його у вічі побачить, тому смерті не минути.

— Так буде і з Хмельницьким.

— Бог знає, що буде. Одне напевно: не жити їм двом на білому світі. Наш батько теж каже, що якби ви тільки йому Ярему видали, він би вас живими відпустив і з нами всіма королю поклонився.

Жовніри враз насупилися, засопли і заскреготіли зубами.

— Замовкніть, а то за шаблі візьмемося.

— Сердитесь, ляхи! — казали козаки, — а все одно вам кесим буде.

Отак вони гомоніли собі: часом приязно, часом із погрозами, що мимоволі, як грім, схоплювалися з вуст. Через якийся час повернувся до табору пан Зацвіліховський. Перемови нічого не дали, з перемир'ям теж нічого не вийшло. Хмельницький висунув жахливі умови: видати йому князя і хорунжого Конецпольського. Наостанку перелічив усі завдані Військові Запорозькому кривди і почав умовляти пана Зацвіліховського назавжди з ним лишитися. Спаленів старий рицар, таке почувши, підхопився й поїхав.

Увечері почався штурм, великою кров'ю відбитий. Увесь табір упродовж двох годин був у вогні. Козаків не лише відкинули од валів: піхота зайняла найближчі шанці, порозкопувала бійниці, сховища і спалила ще чотирнадцять гуляй–городів. Але Хмельницький присягнув тієї ночі ханові, що не відступить, поки в окопах залишиться бодай один живий жовнір.

Назавтра ледве розвиднілося — нова стрілянина, нові підкопи під вали і цілісінький день битва, в якій усе було пущено в хід: ціпи, коси, струги, шаблі, каміння і грудки землі. Вчорашні приязні почуття і бідкання за пролиту християнську кров змінилися ще більшою запеклістю. Від ранку накрапав дощ. Того дня жовнірам видали по півпорції, на що сильно бурчав пан Заглоба, але напівпорожні животи тільки подвоїли лютість рицарів. Вони присягали один одному лягти трупом, але не здаватися до останнього подиху. Увечері на штурм пішли козаки, перевдягнені турками, але це тривало недовго. Настала ніч "вельми сварлива", сповнена галасу і криків. Стрілянина не вщухала ні на хвилину. Зав'язувалися поєдинки: билися і по одному, і по кілька осіб. Виходив на герць і пан Лонгінус, але ніхто із ним не схотів битися — по ньому тільки стріляли здалеку. Зате великою славою вкрили себе пан Скшетуський і пан Володийовський, котрий у двобої здолав славного наїзника Дударя.

Останнім вийшов і пан Заглоба, але тільки на поєдинок словесний. "Після вбивства Бурляя не можу я, — казав він, — об усяких там шмаркачів каляти руки!". Проте гострішого від нього на язик нікого не знайшлося — він доводив козаків до відчаю, коли, добре вкрившись дерниною, кричав ніби з–під землі гучним голосом:

— Сидите тут, хами, під Збаражем, а там військо литовське вниз по Дніпру йде. От вони й поклоняться дружинам і нареченим вашим. Наступної весни виводки литвинчат у своїх халупах знайдете, якщо, звісно, знайдете самі халупи.

Це була правда: литовське військо під проводом Радзивілла таки йшло униз по Дніпру, спалюючи й руйнуючи усе на своєму шляху, лишаючи за собою тільки землю і воду. Козаки про це знали і, шаленіючи від люті, у відповідь поливали пана Заглобу градом куль, що сипалися на нього наче з дерева груші. Але він ховав голову за дернину й знову кричав:

— Схибили, песиголовці, а я в Бурляя не схибив. Так–так, це я! Ну ж бо, виходьте на двобій зі мною! Я вам покажу! Чого ж ви ждете, хами! Стріляйте, поки маєте попуст, бо восени ськатимете в голові татарченятам або греблі на Дніпрі гатитимете... Мерщій, мерщій! Гріш ціна вашому Хмелю! Дайте йому хто–небудь від мене в пику, скажіть, що Заглоба кланяється. Чуєте? Ну що, гнилоїди? Мало ще вашого стерва лежить на полі? Від вас дохлятиною за версту тягне! Веліла вам моровиця кланятись! За вила пора братися, мерзотники, за плуги! Вишні й сіль вам проти течії возити на дубасах, а не перешкоди нам тут чинити!

Глузували й козаки з "панів, котрі утрьох один сухар гризуть", питали, чому ці пани не беруть зі своїх підданих оброку і десятини, але Заглоба брав гору в усіх перепалках. Отак і велися ці розмови, супроводжувані то прокльонами, то дикими вибухами сміху, цілими ночами, під пострілами, між більшими чи меншими сутичками. Потім пан Яницький їздив на перемови з ханом, котрий знову йому повторив, що всім кесим буде, аж поки посол, якому урвався терпець, відповів: "Ви нам це уже давно обіцяєте, а з нами анічогісінького не сталося! Хто по наші голови прийде, свою залишить!". Хан вимагав, щоб князь Ієремія з'їхався з його візиром у полі, але то була просто пастка, про яку стало відомо, — і перемови було зірвано остаточно. Та й, зрештою, поки вони тривали, сутички не припинялися. Увечері — штурм, удень — стрілянина з гармат, органок, самопалів, пищалей, вилазки з–за валів, шарпанина, переміщення хоругов, шалені атаки кавалерії — і дедалі більші втрати, дедалі страшніше кровопролиття.

Дух жовнірів підтримувала якась дика жадоба боротьби, крові, небезпек. У бій вони йшли з піснею, мов на весілля. Зрештою, всі уже так звикли до гуркоту й галасу, що загони, відправлені на відпочинок, під вогнем і градом куль спали непробудним сном. Із харчами було дедалі гірше, бо рейментарі до прибуття князя не припасли удосталь провіанту. Усе страшенно подорожчало, але ті, хто мав гроші, купували горілку чи хліб і весело ділилися з іншими. Ніхто не дбав про завтрашній день, знаючи, що буде із двох одне: або король підійде на допомогу, або усім їм смерть. До того й до того вони були готові, а найбільше до бою. Нечуваний в історії випадок: десятки протистояли тисячам із такою впертістю, із такою запеклістю, що кожен штурм був для козаків новою поразкою. Опріч того, не було дня без кількох вилазок із табору і нападів на ворога у його власних шанцях. Вечорами, коли Хмельницький думав, що втома мала вже звалити найвитриваліших, і нишком готувався до штурму, до його вух зненацька долинав веселий спів. Із величезним здивуванням бив він себе тоді долонями по ляжках і всерйоз починав думати, що Ієремія, напевно, й справді чарівник могутніший за тих, котрі були в козацькому таборі. Тоді він лютував і підіймав людей на бій, і проливав море крові, бо завважив, що його зірка перед зіркою страшного князя починає бліднути.

У козацькому таборі співали про Ярему пісні або нищечком розповідали про нього таке, від чого у молодців волосся ставало сторч. Подейкували, що часом уночі він з'являється на валу і росте на очах, аж поки голова його сягає вище від збаразьких веж, і що очі у нього тоді як два місяці світять, а меч у руці схожий на ту зловісну зірку, яку Господь іноді запалює в небі, провіщаючи людям загибель. Казали також, що як він крикне, полеглі в бою рицарі підводяться, брязкаючи зброєю, і шикуються в шереги укупі з живими. Ієремія був у всіх на вустах: про нього співали діди–лірники, розповідали старі запорожці, і темна чернь, і татари. А в цих розмовах, у цій ненависті, у цьому забобонному страху знаходилося місце для якоїсь дикої любові, що нею цей степовий люд полюбив свого кривавого нищителя. Так, справді, Хмельницький поруч із ним бліднув не лише в очах хана і татар, а й в очах власного народу, і бачив гетьман, що мусить здобути Збараж, інакше чари його розвіються, як сутінки перед уранішньою зорею, бачив, що мусить розтоптати цього лева або сам загинути.

Лев же цей не лише оборонявся, а й щодня сам виповзав із лігва, завдаючи дедалі страшніших ударів. Його не могли стримати ні підступи, ні зради, ні відверте насильство. Тим часом чернь і козаки починали ремствувати. І їм тяжко було сидіти в диму, вогні, під градом куль, дихати трупним смородом, у дощ і в спеку, перед обличчям смерті. А втім, не ратних трудів боялися хвацькі молодці, не злигоднів, не штурмів і вогню, не крові й смерті — вони боялися Яреми.

РОЗДІЛ XXVII

Чимало простих рицарів укрили себе невмирущою славою у цих незабутніх збаразьких окопах, але першим з усіх прославить лютня пана Лонгіна Підбип'яту за його такі великі доблесті, зрівнятися з якими могла хіба що його скромність.

Ніч стояла похмура, темна й сира.