Вогнем і мечем - Сторінка 142

Кров зі скроні заливала йому очі, і вже мов крізь туман бачив він галявину, татар, і посвисту стріл уже не чув. Відчував лише, що слабне, що ноги підкошуються під ним, голова падає на груди... і нарешті впав на коліна.

Потім, уже наполовину зі стогоном, сказав пан Лонгінус: "Царице янголів!" — і це були його останні слова на землі.

Янголи небесні підхопили його душу і поклали її, мов ясну перлину, до ніг "Цариці янголів"

РОЗДІЛ XXVIII

Пан Володийовський і Заглоба стояли наступного ранку на валах серед жовнірів, пильно дивлячись на табір, звідкіля наближалася хмара черні. Скшетуський був на раді у князя, а наші рицарі, скориставшись перепочинком, розмовляли про вчорашній день і про те, чому так заворушився табір супротивника.

— Нічого доброго нам це не провіщає, — сказав Заглоба, показуючи на чорну масу, що наближалася мов велетенська хмара. — Певно, знову на штурм підуть, а тут уже рук підняти не можеш.

— Який там іще штурм у цю пору, серед білого дня! — заперечив малий рицар. — Хіба що займуть наш учорашній вал і під новий почнуть підкопуватися та стрілятимуть від ранку до вечора.

— Добре було б їх із гармат наполохати.

Володийовський знизив голос.

— Із порохом сутужно, — відповів він. — При такій витраті, мабуть, і на шість днів не вистачить. Але на той час король підійти має.

— Ет, що буде, те й буде. Аби тільки наш пан Лонгін, бідолаха, щасливо дістався! Я всеньку ніч заснути не міг, тільки про нього й думав. Щойно задрімаю, відразу ж бачу, як йому непереливки, — і такий мене жаль брав, аж у піт кидало. Кращої людини від нього немає! У всій Речі Посполитій удень при свічці не знайдеш, хоч шукай три роки і шість тижнів.

— А чого ж ти, добродію, завше з нього кепкував?

— Бо язик у мене лихіший за серце. Але ти, пане Міхале, ліпше про це не згадуй, не ятри душі, я й так себе картаю. Боронь Боже з ним якась біда трапиться, я до смерті не матиму спокою.

— Та не переймайся ти так, добродію. Він на тебе ніколи зла не тримав, сам чув, як казав: "Язик паскудний, а серце — золоте!"

— Дай же йому Боже здоров'я, шляхетному приятелеві нашому! Він, щоправда, не вмів по–людському слова сказати, але ця вада сторицею надолужувалася іншими великими чеснотами. Як гадаєш, пане Міхале, пройшов він щасливо?

— Ніч була темна, а селяни після битви fatigati страшенно. Ми надійного дозору не виставили, а вони, либонь, і поготів.

— І слава Богу! Я ще доручив панові Лонгіну про нашу сердешну князівну добре розпитати, чи не бачив її хтось де–небудь, бо я так думаю, що Жендзян мусив до королівських військ пробиватися. Пан Лонгінус, певно, відпочивати не стане, а з королем сюди поспішатиме. Отож невдовзі слід сподіватися про неї новин.

— Я вірю у кмітливість цього пахолка і сподіваюся, що він її якось урятував. До смерті не матиму втіхи, якщо її згуба спіткала. Не довго я знав княжну, але запевняю тебе, що, коли б я мав сестру, то й вона не була б мені миліша.

— Тобі сестра, а мені ж вона як донька. Від цих турбот у мене, здається, скоро борода геть побіліє, а серце від жалю розірветься. Не встигнеш когось полюбити, раз, два, три — і вже його нема, а ти сиди, журися, переживай, гризи себе і думай гірку думу, а тут іще й живіт порожній, шапка уся в дірках, крізь які, наче крізь діряву стріху, вода на лисину капає. Собакам нині у Речі Посполитій живеться ліпше, аніж шляхті, а вже нам чотирьом за всіх найгірше. Пора вже, мабуть, у кращий світ вирушати, пане Міхале, ге?

— Я не раз думав, чи не ліпше було б розповісти про все Скшетуському, та одне мене стримувало: сам він ніколи й словом про неї не згадає, а як часом хтось обмовиться у розмові, здригнеться тільки, наче його чимось у серце вкололи.

— Отак гадай собі, ятри рани, що підсохли у вогні боїв, а її, може, татарин якийся вже через Перекоп за коси тягне. У мене в очах язики полум'я мигтіти починають, як я про це подумаю. Ні, таки пора вмирати, не інакше, бо на світі жити — тільки мучитися та й годі. Хоч би вже пан Лонгінус щасливо пробрався!

— До нього за його чесноти небеса більше, ніж до інших, мають бути прихильні. Та поглянь–но, ваша милость, що там гультяйство виробляє!..

— Сьогодні так сонце світить, що я нічого не бачу.

— Вал наш учорашній розкопують.

— Я ж казав, що буде штурм. Ходімо звідси, пане Міхале, скільки вже можна стояти!

— А я думаю, не на те вони розкопують, щоб на штурм іти, їм і для відступу вільний шлях потрібен. А найпевніше, вони туди башти затягнуть, у яких стрільці сидять. Погляньно, добродію, як махають — аж заступи скрегочуть. Кроків на сорок уже розрівняли.

— Тепер бачу, але ж як жахливо сьогодні сонце сліпить!

Пан Заглоба прикрив очі долонею і вдивлявся. Й саме цієї миті в розкопаний у валу прохід рікою хлюпнула чернь і вмить заповнила порожній простір між валами. Одні враз почали стріляти, інші, риючи заступами землю, — зводити новий насип і шанці, щоб черговим, уже третім, кільцем оточити польський табір.

— Ого! — заволав Володийовський. — А що я казав?.. Он уже й машини котять!

— Ну, це вже штурм буде, як пити дати. Ходімо звідси, — мовив Заглоба.

— Ні, це інші белюарди! — відповів малий рицар.

І справді, облогові башти, що показалися у проході, були збудовані інакше, ніж звичайні гуляй–городи: за стіни їм правили скріплені скобами драбини, позавішувані шкурами й одягом, сховавшись за якими найвправніші стрільці, що сиділи від половини вежі до її маківки, обстрілювали супротивника.

— Ходімо, нехай їх там собаки позагризають! — повторив Заглоба.

— Постривай, ваша милость, — відповів Володийовський.

І заходився лічити башти, які одна за одною з'являлися із проходу.

— Одна, дві, три... Либонь, запас у них чималий... Чотири, п'ять, шість... А ці ще вищі... Сім, вісім... Із таких башт вони нам усіх собак на майдані перестріляють, бо стрільці там, напевно, exquisitissimmi ... Дев'ять, десять... Кожну як на долоні видно — сонце просто на них світить... Одинадцять...

Раптом пан Міхал перестав лічити.

— Що це? — спитав він дивним голосом.

— Де?

— Там, на найвищій... Чоловік висить!

Заглоба напружив зір. Справді, на найвищій башті, освітлене сонцем, висіло на вірьовці мертве тіло, гойдаючись, ніби велетенський маятник, у такт із рухом белюарди.

— Авжеж, — мовив Заглоба.

Зненацька Володийовський пополотнів і крикнув жахливим голосом:

— Боже всемогутній!.. Це ж Підбип'ята!

Шурхіт пролетів над валами, ніби вітер у листі дерев. Заглоба похнюпив голову, затулив долонями очі й, стогнучи, повторював посинілими губами:

— Єзус–Мар'я! Єзус–Мар'я!..

Шурхіт ураз змінився людським гомоном, що наростав, як збурена хвиля. Воїни, що стояли на валах, упізнали в чоловікові, який гойдався на ганебному шнурі, свого товариша по недолі, бездоганного рицаря — усі впізнали пана Лонгінуса Підбип'яту, і від лютого гніву у жовнірів волосся на голові сторчма ставало.

Заглоба відірвав нарешті долоні від очей. На нього страшно було дивитися: на губах піна, обличчя синє, очі вибалушені.

— Крові! Крові! — гаркнув він таким жахливим голосом, що аж дріж пройняв тих, хто стояв поруч нього.

І скочив у рів. За ним кинулися всі, хто був живий на валах. Жодна сила, навіть наказ самого князя, не змогла б стримати цього вибуху люті. З рову вилазили, стаючи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а вилізши, бігли наосліп, не бачачи, чи інші біжать за ними. Белюарди задиміли, як смолярні, і здригнулися від гуку пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба летів першим із шаблею над головою, страшний, розлючений, схожий на очманілого бугая. Козаки із ціпами й косами теж кинулися назустріч нападникам і, здавалося, дві стіни зіткнулися з гуркотом. Але чи можуть ситі англійські доги довго боротися із голодними й роз'яреними вовками? Рубані шаблями, рвані зубами, биті й гнічені, козаки не витримали натиску і, збентежені, почали відступати назад до проходу. Пан Заглоба шаленів; як левиця, у якої відібрали левенят, він кидався у самісіньку гущу, хрипів, рикав, рубав, мордував, топтав! Пусто робилося довкола нього, а поруч із ним котився другий руйнівний пломінь — схожий на поранену рись Володийовський.

Стрільців, схованих у белюардах, вирізали до ноги, решту прогнали за прохід у валу. Потім жовніри піднялися на белюарду і, відчепивши пана Лонгіна, обережно спустили його на землю.

Заглоба припав до рицаревого тіла...

У Володийовського серце теж краялося, і він, побачивши мертвого приятеля, залився слізьми. Легко було визначити, якою смертю згинув пан Лонгінус, бо все його тіло було поцятковане дротиками. Тільки обличчя не зачепили стріли — лише одна зоставила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель червоної крові засохло в нього на щоці, очі були заплющені, а на блідому обличчі застигла ясна усмішка — якби не ця блакитнувата блідість та холод смерті, який скував риси, могло б здатися, що пан Лонгінус спокійно собі спить. Нарешті взяли його товариші й понесли на плечах до окопів, а звідти до замкової каплиці.

До вечора збили труну, а ховали на збаразькому цвинтарі вночі. Зібралося усе духівництво зі Збаража, окрім ксьондза Жабковського, котрий, прострелений в останньому штурмі у крижі, майже вмирав. Прийшов князь, доручивши командування старості красноставському, і рейментарі, і пан коронний хорунжий, і хорунжий новогрудський, і пан Пшиємський, і Скшетуський, і Володийовський, і Заглоба, і товариство з хоругви, у якій служив небіжчик. Труну поставили над свіжовикопаною могилою — і церемонія почалася.

Ніч видалася тиха й зоряна. Смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на жовті дошки свіжозбитої труни, на постать князя й суворі обличчя рицарів, що стояли довкола.

Димки з кадильниць спокійно підіймалися вгору, розносячи запах мирри і ялівцю; тишу порушували тільки стримувані ридання пана Заглоби, глибокі зітхання могутніх грудей рицарів і далекий гуркіт пострілів на валах.

Та ось ксьондз Муховецький підняв руку, даючи знак, що хоче говорити, і рицарі затамували дух, він же, помовчавши з хвилину, звернув погляд до зоряних висот і нарешті так почав свою промову:

— Що там за стукіт у небесну браму чую я на світанні? — питає сивий ключник Христосів, від солодкого сну пробудившись.

— Відчини, святий Петре, відчини.