Вогнем і мечем - Сторінка 146

План у нього був простий. Човни стояли, задерши корму, від чого над водою утворювалося щось на кшталт склепіння, під яким легко могла вміститися людська голова. Якщо усі човни стоять упритул один до одного, татарський дозорець не помітить під ними голови; небезпечніший був козацький вартовий, але й той міг нічого не завважити, бо під човнами, попри вогнище навпроти, панував морок.

А втім, іншого шляху не було.

Скшетуський довго не вагався і незабаром опинився під кормою найближчого із човнів.

Він ліз рачки, а радше, повз, бо у тому місці було мілко. Кримчак стояв на березі так близько, що рицар чув, як форкає його кінь. Він зупинився на мить і прислухався. Човни, на щастя, торкалися один одного бортами. Тепер Скшетуський не зводив очей із козацького караульного, котрого видно було мов на долоні. Але той дивився на татарський кіш.

Проминувши човнів із п'ятнадцять, рицар раптом почув над самісіньким берегом кроки й людські голоси. Він умить зачаївся і чекав. У кримських походах намісник навчився розуміти по–татарському, і тепер тіло його пройняв дріж, коли він почув слова команди:

— Сідай і відчалюй!

Скшетуського кинуло в жар, хоч він був у воді. Якщо хтось сяде у човен, під яким він зараз ховається, йому смерть; якщо ж в один із передніх — теж кінець, бо тоді попереду нього з'явиться порожнє освітлене місце.

Кожна секунда здавалася йому годиною. Та ось кроки загупали по дошках днища — татари сіли у четвертий чи п'ятий човен із тих, що стояли за ним, відштовхнулися і попливли у напрямку ставу.

Але рух біля човнів привернув до себе увагу козацького вартового. Скшетуський, мабуть, із півгодини простояв не ворухнувшись. Аж тоді, коли караульного змінили, він почав просуватися далі.

Так добрався він до кінця ряду. За останнім човном знову починався ситняг, а за ним очерет. Добувшись до них, рицар, засапаний, спітнілий, упав навколішки й заходився від щирого серця дякувати Богові.

Тепер він ішов уже трохи сміливіше, користуючись кожним подувом вітру, що наповнював береги шумом. Від часу до часу озирався назад. Сторожові багаття віддалялися, їхні вогні зникали з очей, миготіли, згасали. Зарості очерету і ситнягу дедалі чорнішали, густішали і ширшали, бо чимдалі багнистішими ставали береги. Сторожа не могла стояти близько біля річки, вщухав і табірний гомін.

У рицаря вселилася якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет, купини, провалювався у болото, тонув, випливав і знову ставав на ноги. Він іще не наважувався вийти на берег, але почував себе уже майже врятованим. Скільки він отак ішов, брів, сам не знав, та коли знову озирнувся, сторожові вогні здалися йому світними цяточками. Через кілька сотень кроків вони зовсім зникли. Зійшов місяць. Навколо стояла тиша. Зненацька почувся шум — гучніший і виразніший за шурхіт очерету. Скшетуський мало не скрикнув від радості: з обох боків річки був ліс.

Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Відразу за ситнягом і очеретом починався сосновий бір. Запах живиці вдарив у ніздрі. Де–не–де у темних глибинах, ніби срібна, світилася папороть.

Рицар удруге впав навколішки й цілував землю, шепочучи молитву.

Він був урятований.

Потім він заглибився в лісову темряву, питаючи самого себе: як іти далі? Куди приведе його цей ліс? Де король і військо?

Шлях не був закінчений, не був простий і безпечний, та, коли він подумав, що дістався зі Збаража, що прокрався повз сторожові пости, подолав болота, прошмигнув через табори, через ворожі полчища числом майже у півмільйона, йому здалося, що всі небезпеки минули, що перед ним не бір, а освітлений тракт, котрий приведе його просто до королівських покоїв.

І йшов наш бідолашний рицар — голодний, промерзлий, вимоклий, вимащений власною кров'ю, червоною глиною і чорним болотом, — ішов із радістю в серці, з надією, що невдовзі повернеться до Збаража — і не сам, а з великою підмогою.

"Вам не довго зосталося голодувати і мучитися без надії, — думав він про залишених у Збаражі друзів. — Я приведу короля!".

І тішилося рицарське серце, сподіваючись на близький порятунок для князя, рейментарів, війська, для Володийовського, Заглоби і всіх інших героїв, обложених у збаразьких окопах.

Лісова пуща розступилася перед ним і вкрила своєю тінню.

РОЗДІЛ XXIX

У вітальні топорівського маєтку сиділи пізно ввечері троє вельмож, замкнувшись для таємної розмови.

Кілька свічок яскраво освітлювали стіл, завалений картами із нанесеним на них довкіллям. Біля карт лежав високий капелюх із чорною пір'їною, далекоглядна труба, шпага з перламутровим ефесом, на який був накинутий мереживний носовичок, і пара рукавичок із лосячої шкіри.

За столом у високому кріслі з бильцями сидів чоловік років на сорок, невисокий і худорлявий, але міцної статури. Обличчя він мав смагле, жовтаве, стомлене, очі чорні й чорну шведську перуку із довгими локонами, що спадали на спину і плечі. Рідкі чорні вуса, підкручені з країв, прикрашали його верхню губу, нижня ж разом із підборіддям сильно випиналася вперед, надаючи усьому видові виразу левиної відваги, гордості й упертості. Обличчя це не було гарним, але вельми й вельми незвичайним. Чуттєвість, що свідчила про схильність до любовних утіх, у дивний спосіб поєднувалася в ньому із якоюсь сонною, мертвотною нерухомістю і байдужістю. Очі здавалися погаслими, але легко вгадувалося, що у хвилини душевного піднесення, веселості чи гніву вони ладні вергати блискавки, які не кожен погляд міг би витримати. І водночас у них були доброта й лагідність.

Чорний убір, що складався з атласного кафтана із мережаними гофрами, з–під яких виглядав золотий ланцюг, підкреслював вишуканість манер цієї незвичайної персони. Попри смуток і стурбованість, що вгадувалися у вигляді й поставі, було у ній щось величне. Воно й не дивно, бо це був сам король, Ян Казимир Ваза , котрий уже майже як рік посів престол після брата Владислава.

Трохи позаду нього, у напівтіні, сидів Ієронім Радзейовський , староста ломжинський, приземкуватий рум'яний товстун із жирною й зухвалою фізіономією придворного, а навпроти, за столом, третій вельможа, спершись на лікоть, розглядав карти околиць, від часу до часу підіймаючи погляд на короля.

Вигляд його був не такий величний, але позначений гідністю мало не вищою за королівську. Пооране турботами й роздумами холодне і мудре обличчя державця відзначалося суворістю, яка анітрохи не псувала його незвичайної вроди. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудовий польський убір, підстрижена на шведський манер борода і висока чуприна над чолом надавали його правильним, ніби з каменю витесаним, рисам сенаторської поваги.

Це був Єжи Оссолінський , коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, що дивував європейські двори, славетний супротивник Ієремії Вишневецького.

Його незвичайні здібності змолоду привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади. Довіреною йому владою він вів державний корабель, який цієї миті був близький до остаточної катастрофи.

Проте канцлер ніби створений був для того, щоб бути штурманом такого корабля. Працьовитий, витривалий, розумний, далекоглядний і передбачливий, він спокійною і впевненою рукою провів би у безпечну гавань будь–яку іншу державу, окрім Речі Посполитої, будь–кому іншому забезпечив би внутрішню міць і могутність на довгі роки... якби був самовладним міністром такого, наприклад, монарха, як французький король або іспанський.

Вихований поза межами країни, заворожений чужими зразками, попри весь свій природжений розум і кмітливість, попри довголітній практичний досвід, він не зміг звикнути до безсилля уряду в Речі Посполитій і за все життя так і не навчився з цим рахуватися, хоч то була скеля, об яку розбилися усі його плани, наміри, зусилля, хоч — через цю саму причину — він зараз уже бачив попереду крах і руїну, а згодом і вмирав із розпукою в серці.

Це був геніальний теоретик, котрий не зміг стати геніальним практиком, — через те й опинився у зачарованому безвихідному колі. Перейнятий якоюсь думкою, що в майбутньому обіцяла дати плоди, він прагнув її втілити з настирливістю фанатика, не помічаючи, що рятівна в теорії ідея при наявному стані речей на практиці може мати страшні наслідки.

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що буря обернеться не лише проти шляхти, магнатських латифундій, зловживань і шляхетської сваволі, а й проти найнасущніших інтересів самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою: Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Хмельницький найперше об'єднався із ворожою кримською раттю. Удар падав за ударом — нічого іншого, як воювати, не лишалося. Страшну козацьку стихію передусім треба було придушити, щоб використати її в майбутньому, а канцлер, захоплений своїми задумами, досі ще вів перемови і зволікав. І досі ще вірив — навіть Хмельницькому!

Реальність ущент розбила його теорію: із кожним днем ставало дедалі зрозуміліше, що результати канцлерових зусиль прямо протилежні очікуваним, — і найяскравішим доказом цього була облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І він чинив так, як чинять у дні невдач і поразок люди, у яких віра в себе сильніша за всі поразки: він шукав винних.

Винною була уся Річ Посполита і всі стани, її минуле і державний устрій; але відомо, що той, хто, боячись, аби брила, яка лежить на схилі гори, не впала у прірву, не розрахувавши сил захоче вкотити її на вершину, лише прискорить її падіння. Канцлер же зробив більше і гірше — він покликав на підмогу бурхливий, страшний козацький потік, не подумавши, що його течія може тільки розрихлити і розмити ґрунт, на якому спочиває брила.

Тож коли він шукав винних, на нього теж усі звертали свої погляди, вважаючи його призвідцем війни, винуватцем поразок і нещасть.

Та король іще вірив у нього, вірив попри те, що громадська думка, не щадячи королівської величі, звинувачувала і його самого, так само як і канцлера.

Отже, сиділи вони собі у Топорові, зажурені й сумні, не знаючи до пуття, що їм діяти, бо король мав лише двадцять п'ять тисяч війська.