Вогнем і мечем - Сторінка 152

"Бог облив землю після справедливої битви".

Дощі йшли кілька днів, і кілька днів одпочивало королівське військо, стомлене попередніми битвами. Козаки ж за цей час обнесли свій табір валами, зробивши із нього велетенську рухому фортецю.

Щойно стало на погоді, почалася облога — найдивніша з усіх, які тільки траплялися в житті.

Стотисячне королівське військо оточило удвічі більшу армію Дедяли.

Королю бракувало гармат, харчів, амуніції — Дедяла ж мав надмір пороху й усіляких запасів, а опріч того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король — козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські жовніри були натхненні недавньою перемогою — козаки ж засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів — надія на повернення Хмельницького і хана зникла.

Тоді почалися перемови.

Козацькі полковники прийшли до короля і били йому чолом, просячи помилувати. Обходячи намети сенаторів, за поли чіплялися, присягаючи хоч із–під землі дістати Хмельницького і видати його королю.

Серцеві Яна Казимира не було чуже співчуття — він пообіцяв відпустити по домівках простолюд і рядових вояків із тією умовою, що затримає старшину, аж поки йому буде видано Хмельницького.

Але таке рішення було зовсім не до шмиги старшині, котра за свої численні провини не сподівалася на прощення.

Тож поки тривали перемови, не припинялися вилазки і бої, й щодня рікою лилася польська й козацька кров.

Удень молодці билися з відвагою і затятістю відчаю, але вночі юрбами тинялися попід королівським табором, понуро благаючи про милосердя.

Дедяла ладен був пристати на умови короля і навіть пожертвувати своєю головою, аби тільки врятувати народ і військо.

Проте в козацькому стані почалися незгоди. Одні хотіли здатися, другі — боронитися до останнього подиху, і всі думали над тим, як вибратися з табору.

Але навіть найвідважнішим це здавалося немислимим.

Табір був затиснений двома розтоками річки і неосяжними болотами. Захищатися у ньому можна було роками, але шлях для відступу був тільки один — через королівське військо.

Про цей шлях ніхто у таборі й не думав.

Перемови, що переривалися битвами, посувалися ліниво; чвари у козацькому стані дедалі частішали. Під час одного такого спалаху Дедялу було скинуто й обрано нового вождя.

Ім'я його вселило відвагу у серця занепалих духом козаків і, відбившись гучною луною у королівському таборі, розбудило в серцях кількох рицарів пригаслі спогади про недавні страждання й нещастя.

Нового вождя звали Богуном.

Він і раніше посідав високе становище серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. Громадська думка вказувала на нього як на наступника Хмельницького, котрого він навіть перевершував у ненависті до ляхів.

Богун першим із козацьких полковників укупі з татарами привів під Берестечко п'ятдесятитисячну армію. Він брав участь у триденній кінній битві і, розгромлений Ієремією разом із ханом та ординцями, зумів вивести живими більшу частину людей і знайшов прихисток у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним головнокомандувачем, вірячи, що тільки він зуміє врятувати табір і військо.

Справді–бо, молодий полководець і чути не хотів про перемови — він прагнув бою і кровопролиття, хоч би йому самому довелося у тій крові втонути.

Та невдовзі він переконався, що з його загонами годі й думати збройно пройти по трупах королівських жовнірів, і вдався до іншого способу.

Історія зберегла пам'ять про ті безприкладні зусилля, котрі сучасникам здавалися до снаги велетневі, та тільки завдяки їм можна було врятувати військо і простолюд.

Богун вирішив перейти через бездонні болота Плешивої, а радше, збудувати через них такий міст, щоб вивести по ньому всіх обложених.

Тож цілі ліси почали падати під козацькими сокирами й потопати у болотах; у них кидали вози, намети, кожухи, свити — і міст щодень подовжувався.

Здавалося, що для цього полководця нічого неможливого немає.

Король зволікав зі штурмом, не бажаючи проливати крові, але, бачачи, як кипить у таборі робота, зрозумів, що іншої ради немає, і наказав сурмачам оповістити військо, аби звечора усі готувалися до вирішальної битви.

Ніхто в козацькому стані не знав про наміри ворога — міст нарощували ще всю попередню ніч, а вранці Богун на чолі старшини виїхав оглянути зроблене.

Було це у понеділок, сьомого липня тисяча шістсот п'ятдесят першого року. Ранок цього дня видався блідий, ніби переляканий, зоря на сході скидалася на кров, сонце сходило руде, немічне, кидаючи кривавий відблиск на води й ліси.

Із польського табору виганяли коней на пашу; козацький табір повнився голосами пробуджених від сну людей. Вони розпалювали вогнища і готували сніданок. Усі бачили від'їзд Богуна з почтом і кіннотою, з допомогою якої він хотів відігнати воєводу брацлавського, що розташувався у табору в тилу й гарматним обстрілом заважав зводити міст.

Чернь дивилася на від'їзд спокійно і навіть трохи піднеслася духом. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст повторювали йому навздогін:

— Благослови тебе Боже, соколику!

Воєначальник, почет і кіннота, поволеньки віддаляючись од табору, досягли краю лісу, промайнули ще раз у промінні вранішнього сонця й почали зникати у хащах.

Зненацька біля брами табору хтось страшним, переляканим голосом крикнув, а радше, завив:

— Люде, спасайтеся!

— Старшина тікає! — вигукнуло разом кільканадцять голосів.

— Старшина тікає! — повторили сотні й тисячі людей.

Гомін прокотився юрбою по всьому табору, ніби під ударами вихору зашуміли у бору дерева, — і враз із двохсот тисяч горлянок вирвався жахливий, надлюдський зойк:

— Спасайтеся! Спасайтеся! Ляхи! Старшина тікає!

Натовп зануртував, як розшалілий потік. Вогнища було затоптано, вози, намети перекинуто, частоколи знесено. Люди товпились, душилися. Від страшного переполоху усі геть збожеволіли. Гори тіл ураз загородили дорогу — тож живі пробиралися по трупах серед реву, виття, вереску, стогону. Юрба виплеснулася з майдану, кинулась на міст, люди штовхали одне одного в болото, потопельники конвульсивно хапалися за товаришів і, благаючи у неба милосердя, провалювалися у холодне драглисте баговиння. На мосту билися і різалися за місце. Води Плешивої наповнилися тілами. Немезида історії відборгувала Берестечку за Пилявці.

Жахливі зойки досягли вух молодого полководця, він умить збагнув, що сталося. Але марно тої ж миті повернув до табору, марно помчав назустріч юрбам, звівши до неба руки. Голос його потонув у ревищі тисяч горлянок — невпинна хвиля втікачів підхопила його укупі з конем, почтом і всією кіннотою й понесла в обійми загибелі.

Коронні війська спантеличило таке видовище — вони спершу подумали, що це якась відчайдушна спроба прорватися, але своїм очам важко було не повірити.

Через кілька хвилин, коли здивування минуло, усі хоругви, навіть не дочекавшись команди, рушили на козаків, а попереду, як вихор, летіла драгунська хоругва, очолювана малим полковником із шаблею над головою.

І настав день гніву, поразки й суду... Хто не був задушений чи затоптаний, той ішов під меч. Річки зробилися червоні — важко було зрозуміти, кров вони несуть чи воду. Юрба геть збожеволіла, у колотнечі люди ще більше душили одне одного, спихали у воду і тонули... Дух убивства наповнив ці жахливі ліси і запанував у них: козацькі ватаги почали люто захищатися. Сутички точилися на болоті, в гущавині, серед поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно король наказував своїм жовнірам зупинитися. Жалість у всіх погасла, і різанина тривала аж до ночі — така різанина, якої не пам'ятали й старі вояки і на саму згадку про яку у них довго ще волосся на голові ставало сторч.

Коли нарешті темрява укрила землю, самі звитяжці були вражені тим, що накоїли. Не прозвучало "Te Deum" і не сльози радості, а сльози жалю і смутку котилися із достойних королівських очей.

Так було розіграно перший акт драми, автором якої був Хмельницький.

Але Богун того страшного дня не наклав головою вкупі з іншими. Одні казали, що, побачивши поразку, він перший урятувався втечею, другі — що йому зберіг життя якийся знайомий рицар. Правди так ніхто й не дізнався.

Єдине відомо достеменно, що у подальших війнах ім'я його частенько згадувалося з–поміж імен найславетніших козацьких полководців. Послана чиєюсь мстивою рукою куля вразила його кількома роками пізніше, але й тоді ще не настала його остання година. Після смерті князя Вишневецького, котрого звели в могилу ратні труди, коли його лубенська держава відпала од Речі Посполитої, Богун заволодів більшою частиною тих просторів. Подейкували, що під кінець він і Хмельницького не хотів визнавати над собою. Сам Хмельницький, зломлений, клятий своїм народом, шукав заступництва деінде, гордий же Богун відмовлявся од будь–якої опіки і ладен був шаблею боронити свою козацьку волю.

Казали також, що усмішка ніколи не з'являлася на обличчі цього незвичайного лицаря. Жив він не в Лубнах, а в селі, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там, здається, й помер.

Братовбивчі війни пережили його і тривали ще довго. Згодом прийшли моровиця і шведи. Кримчаки майже постійно гостювали в Україні, забираючи юрби люду в неволю. Пустіла Річ Посполита, пустіла Україна. Вовки вили на руїнах стародавніх міст, квітучі колись краї стали великою гробницею. Ненависть уросла в серця й отруїла побратимську кров, і вуста ні поляка, ні українця довго не могли промовити слів: "Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління".

Кінець

КОМЕНТАРІ

Вірменська колонія у Львові існувала із XIV століття.

Війська Хмельницького підійшли до Львова наприкінці вересня (за Сенкевичем — на початку жовтня) 1648 року. Було взято Високий замок, панівну над містом позицію. Але від штурму Хмельницький відмовився, узяв тільки контрибуцію, щоб заплатити татарам, і цим урятував Львів від руїн і пограбування, повівши свої сили до Замостя.

Певно, маються на увазі голови опудал, що правили за турків.

Під час безкоролів'я діяли так звані каптурові суди (каптуром називалася організовувана на цей період конфедерація, яка вибирала маршалка — голову сейму), що карали кримінальні злочини і порушення громадського спокою.

На "елекційному полі", як пише у своїй "Давньопольській енциклопедії" З.