Вогнем і мечем - Сторінка 4

І доставить, не будь я Чаплинський.

— А я тобі, добродію, скажу: не доставить. Хмельницький пастки уникнув і на Січ подався, про що треба іще сьогодні повідомити нашому краківському панові . Із Хмельницьким жарти кепські. Одне слово, і на розум він меткіший, і рука в нього важча, і таланить йому більше, аніж тобі, добродію, бо ти надто запальний. Хмельницький, повторюю тобі, ваша милость, безпечно поїхав, а якщо ти мені не віриш, тоді оцей рицар підтвердить, котрий його учора в степу бачив і, з цілим і здоровим, із ним попрощався.

— Не може бути! Не може бути! — заверещав, скубучи себе за чуприну, Чаплинський.

— І ще більше, — вів далі Зацвіліховський, — оцей рицар, якого ти бачиш перед собою, сам його й урятував, а слуг твоїх, добродію, на той світ відправив, у чому, попри гетьманські укази, не винен, бо із Криму з посольством вертається і про укази не чув, а побачивши у степу чоловіка, котрого лиходії, як він гадав, кривдили, прийшов йому на допомогу. Про це врятування Хмельницького заздалегідь тебе, добродію, повідомляю, бо він із запорожцями тебе у твоїй економії неодмінно навідає, а ти, треба сподіватися, не дуже йому зрадієш. Надто вже ти із ним сварився. Тьху, хай вам лихо!

Зацвіліховський теж не любив Чаплинського.

Чаплинський підхопився і від злості йому аж заціпило. Обличчя в нього геть побагровіло, а очі ще дужче вибалушилися. Стоячи у такому вигляді перед Скшетуським, він тільки уривчасто вигукував:

— Як це? Як це, добродію, попри гетьманські укази?.. Та я тобі, ваша милость... Я тобі, ваша милость...

А пан Скшетуський навіть із лави не підвівся. Спершись на лікоть, він дивився на Чаплинського, що підскакував до нього, як раріг на прив'язаного горобця.

— Чого ти, добродію, до мене пристав, як реп'ях до собачого хвоста? — нарешті спитав він.

— Та я вас, добродію, потягну до суду... Адже був указ... Я вашу милость козаками!..

Він кричав так, що у винарні стало трохи тихше. Відвідувачі почали повертати голови у бік Чаплинського. Він завше чекав нагоди посваритися, така вже ця була натура, скандалив із кожним зустрічним. Але зараз усіх здивувало, що він почав сварку при Зацвіліховському, котрого одного й боявся, і що зчепився із жовніром, одягненим у мундир Вишневецьких.

— Замовкни, добродію, — мовив старий хорунжий. — Цей рицар прийшов зі мною.

— Я вас... вас... вас, добродію, до суду... на палі! — не переставав верещати Чаплинський, не зважаючи вже ні на що і ні на кого.

Тепер уже і пан Скшетуський підвівся на повен зріст, але шаблі з піхов не витяг, а тільки підхопив її, спущену вниз, посередині й підняв так, що ефес із маленьким хрестиком опинився перед самісіньким носом Чаплинського.

— Ну ж бо, понюхай оце, добродію, — холодно сказав він.

— Бий, хто в Бога вірує!.. Сторожа! — вигукнув Чаплинський, хапаючись за ефес.

Але шаблі вихопити не встиг. Молодий намісник, повернувши його на місці, однією рукою схопив за шию, другою за шаровари нижче крижів, підняв угору і, хоч він крутився як дзиґа, поніс його до дверей поміж лавами, вигукуючи:

— Панове–браття, дайте дорогу рогоносцеві, бо заколе!

Сказавши це, він дійшов до дверей, ударив у них Чаплинським, розчинив їх і викинув підстаросту надвір.

Відтак спокійно сів на своє місце поруч Зацвіліховського.

У винарні на мить залягла тиша. Сила, яку щойно показав пан Скшетуський, справила на всю шляхту неабияке враження. І за хвилю винарня аж здригалася від сміху.

— Vivant вишневичани! — волали одні.

— Зомлів, зомлів і кров'ю заюшився! — кричали другі, котрі виглядали надвір, цікавлячись дізнатися, що ж робитиме Чаплинський. — Слуги його підводять!

І лише кілька прихильників підстарости, не наважуючись заступитися за нього, мовчали й понуро дивилися на намісника.

— Правду кажуть, що у п'яту жене цей гончак! — промовив Зацвіліховський.

— Дворняга це, а не гончак, — озвався, наближаючись, опецькуватий шляхтич із більмом в оці й діркою в лобі завбільшки з таляр, крізь яку виднілася гола кістка. — Дворняга він, а не гончак! Дозволь, добродію, — вів далі шляхтич, звертаючись до Скшетуського, — тобі прислужитися. Звати мене Ян Заглоба, герб мій — Вчелє, у чому кожен легко може переконатися хоч би з оцієї дірки, яку в чолі моєму вража куля зробила, коли я у Святу Землю за гріхи молодості молитися ходив.

— Май совість, добродію, — дорікнув Зацвіліховський. — Ти ж якось казав, що тобі її кухлем у Радомі пробили.

— Вража куля, щоб мені не жити! У Радомі було інше.

— Ти давав, добродію, обітницю сходити у Святу Землю... можливо, але що ти там не був — це напевно.

— Не був, бо ще у Галаті страждання мученицькі прийняв. Нехай я не шляхтич, нехай пес паршивий буду, якщо брешу!

— А таки брешеш, брешеш!

— Шельма я безвуха. Віддаю себе в руки ваші, пане наміснику.

Почали й інші підходити знайомитися з паном Скшетуським і прихильність йому свою засвідчувати. Майже всі вони не любили Чаплинського і раді були, що з ним така халепа сталася. Це дивно й важко зараз зрозуміти, але і вся довколишня чигиринська шляхта, і дрібні власники слобід, наймачі економій, ба навіть люди Конецпольських — усі, як воно у сусідстві буває, знаючи про суперечки Чаплинського з Хмельницьким, були на боці останнього. Адже Хмельницький мав славу досвідченого вояка, яку здобув у різних баталіях. Відомо було також, що сам король підтримував із ним стосунки і високо поцінював його думку. На цю ж приключку дивилися як на звичайну сварку шляхтича зі шляхтичем, а таких сварок були тисячі, особливо у землях українських. Цього разу, як завше, віддали перевагу тому, хто зумів дістати більшу прихильність, не задумуючись, які це може мати страшні наслідки. І лише згодом серця запалали ненавистю до Хмельницького, причому однаково серця шляхти і духівництва обох обрядів.

Отож усі підходили до пана Скшетуського з квартами й казали: "Пий, пане–брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже поручик у князя. Vivat князь Ієремія, гетьман над гетьманами! З князем Ієремією підемо на край світу! На турків і татар! До Стамбула! Хай живе Владислав Четвертий, що милостиво царствує над нами!" Найгучніше кричав пан Заглоба, ладен навіть сам перепити і перекричати цілий реймент.

— Ясновельможні панове! — верещав він, аж шибки у вікнах дзвеніли. — Я вже на його милость султана подав до суду за ґвалтування, яке він учинив наді мною в Галаті.

— Ти, добродію, не мели дурниць, а то язик відсохне!

— Як це, вельмишановні панове? Quator articuli judicii castrensis: stuprum, incendium e vis armata alienis aedibus illata . А хіба це не було vis armata ?

— Ти, добродію, крикливий глухар.

— Я і до трибуналу дійду !

— Та облиш ти, добро...

— І кондемнату отримаю, і безчесним його оголошу, а потім і війна, але вже із позбавленим честі.

— Ваше здоров'я, добродії!

Дехто аж заходився сміхом, а з ними і пан Скшетуський, бо він уже був трохи під чаркою. Шляхтич і справді, наче глухар, кльочив собі далі, милуючись власним голосом. На щастя, розмову його урвав інший шляхтич, який, наблизившись, потяг балагура за рукав і мовив зі співучим литовським акцентом:

— Тож познайом мене, пане добродію Заглобо, із паном намісником Скшетуським... Познайом же!

— Авжеж, авжеж! Ваша милость, наміснику, це пан Бурлака.

— Підбип'ята, — поправив шляхтич.

— Усе одно! Герба Зірвиштанько...

— Зірвикаптур, — поправив шляхтич.

— Байдуже. Із Песикишок.

— Із Мишікишок, — поправив шляхтич.

— Дарма. Nescio , що б я волів: мишачі кишки чи песячі кишки. Але жити, це вже я напевно знаю, ні в яких не хочу, бо й осісти там не просто, і покинути шкода. Ваша милость! — пояснював він далі Скшетуському, показуючи на литвина, — оце вже тиждень, як я п'ю на гроші цього шляхтича, у якого за поясом меч такий же важкий, як і пояс на гроші, а пояс на гроші такий же важкий, як і дотеп. Але якщо я пив колись на кошти великого дивака, то нехай я буду таким самим йолопом, як той, хто мене напуває.

— Ну, дав йому перцю! — сміючись, волала шляхта.

Але литвин не гнівався, він тільки махав рукою, тихо усміхався і повторював:

— Ет, дайте вже, ваша милость, спокій... слухати гидко!

Пан Скшетуський із цікавістю придивлявся до нового знайомого, котрий і справді заслуговував на те, щоб його називали диваком. Передусім це був чоловік такий високий на зріст, що головою майже діставав стелі, а худина робила його ще вищим. Широкі плечі й жилава шия виказували в ньому незвичайну силу, хоч сам він був шкура та кості. Живіт у нього під грудьми був такий запалий, що можна було подумати, ніби його морили голодом, але одягнений він був нівроку — в сіру свебодзінського сукна куртку із вузькими рукавами, що добре його обтягала, й у високі шведські чоботи, які на Литві починали входити в ужиток. Широкий і туго напханий лосевий пояс, не маючи на чому триматися, спадав йому аж на стегна, а до пояса був прив'язаний крижацький меч, такий довгий, що сягав цьому крем'язневі майже під пахви.

Але злякайся хто меча, той би відразу заспокоївся, глянувши на обличчя його власника. Воно хоч і було, як і вся подоба цього чоловіка, худюще, прикрашалося двома звислими бровами і парою таких же звислих конопляного кольору вусів. При цьому воно було таке добросерде, таке щире, наче личко дитини. Обвислі вуса і брови надавали литвинові вигляду воднораз стурбованого, журливого й смішного. Він здавався людиною, якою всі потурають, але панові Скшетуському сподобався з першого погляду саме за цю щирість обличчя і бездоганну військову екіпіровку.

— Пане наміснику, — спитав литвин, — то ваша милость від князя Вишневецького?

— Авжеж.

Литвин молитовно склав руки і підвів очі вгору.

— Ох, який це вояк великий! Який рицар! Який вождь!

— Дай Боже Речі Посполитій таких чимбільше.

— Ваша правда! Ваша правда! А чи не можна під його стяги?

— Він вашій милості буде радий.

Тут у розмову втрутився пан Заглоба:

— І матиме князь два ріжка для кухні: один із оцього добродія, а другий із його меча. Або ж найме вашу милость катом чи звелить на вашій милості харцизяк вішати, а то й просто стане вашою милостю сукно мундирне міряти. Тьху! Ну як тобі, добродію, не соромно, будучи людиною і католиком, ходити отаким довгим, як serpens чи поганський спис!

— Слухати гидко, — терпеливо мовив литвин.

— Як же вас величати, добродію? — поцікавився Скшетуський, — бо коли ви відрекомендувалися, то пан Заглоба так вашу милость підкушував, що я, даруйте, нічого не зміг утямити.

— Підбип'ята.

— Бурлака.

— Зірвикаптур із Мишікишок.

— Кумедія та й годі! Хоч він мене й напуває, але я бовдур, якщо це не поганські імена.

— Давно ваша милость із Литви?

— Та от уже два тижні, як я у Чигирині.