Вогнем і мечем - Сторінка 49

Ти, батьку, сам бачив, що вони з'їхали з битого шляху і стороною пішли.

— У степ?

— У степу я б їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоб до гетьманів дістатися, отже, подалися або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку... А якщо до Переяслава пішли, хоч я не думаю, то й так їх знайдемо. Нам би, батьку, треба одному на Черкаси, другому на Золотоношу, на чумацький шлях, — і мерщій, бо якщо вони через Дніпро перейдуть, то або до гетьманів устигнуть, або їх татари Хмельницького спіймають.

— Рушай же ти на Золотоношу, а я на Черкаси подамся.

— Добре, батьку.

— Та пильнуй добре, бо він хитрий лис.

— Ой, і я хитрий, батьку.

Намітивши такий план погоні, вони умить роз'їхалися — один на Черкаси, другий вище, на Золотоношу. Увечері того ж дня старий осавул Антон дістався до Дем'янівки.

Село стояло пусткою, залишилися самі жінки — чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Побачивши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, жінки поховалися по хатах і стодолах. Антон довго шукав, аж поки знайшов бабусю, котра не боялася вже нічого, навіть татар.

— А де чоловіки, паніматко? — спитав Антон.

— Хіба я знаю! — відповіла старенька, показавши жовті зуби.

— Ми козаки, паніматко, не бійтеся, ми не од ляхів.

— Ляхів?.. Хай їм лихо!

— А нам ви добра зичите?.. Правда?

— Вам? — Бабуся на мить задумалася. — А вам хай болячка!

Антон не знав, що відповісти, але раптом двері однієї з хат рипнули, і на подвір'я вийшла вродлива молодиця.

— Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.

— Авжеж.

— А ви від Хмеля?

— Так.

— Не од ляхів?

— Ні.

— А чого ви про чоловіків питали?

— Та от питали, чи пішли вони вже.

— Пішли, пішли.

— Слава Богу! А скажи–но, молодице, не тікав тут шляхтич один, лях проклятий, із донькою?

— Шляхтич? Лях? Я не бачила.

— І нікого тут не було?

— Був дід. Він селян і підмовив, щоб до Хмеля, на Золотоношу йшли, бо, казав, що сюди князь Ярема прийде.

— Куди?

— А тушки. А потім на Золотоношу піде, так казав дід.

— І дід підмовив селян до бунту?

— А таки він.

— А він сам був?

— Ні. Із німим.

— А який він на вигляд?

— Хто?

— Дід.

— Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів скаржився. Але я його не бачила.

— І він селян бунтувати підбивав? — перепитав Антон.

— Та він, він.

— Гм! Хай тобі Бог помагає, молодице.

— Їдьте з Богом.

Антон глибоко задумався. Якщо цей дід — перевдягнений Заглоба, то навіщо йому, в лихої години, намовляти селян іти до Хмельницького? А звідкіля у нього одяг? І куди він подів коней? Адже він тікав верхи. Та передусім навіщо йому все–таки було підбивати селян до бунту й попереджати їх про князівський прихід? Шляхтич би не попереджав, а найшвидше сам би під князівську опіку сховався. А якщо князь іде на Золотоношу, що цілком можливо, то за Василівку він неодмінно розрахується. Тут Антон здригнувся, бо враз нова жердина у воротах здалася йому схожою на палю.

"Ні! Дід цей був звичайнісіньким дідом, і не більше. І нема чого гнати на Золотоношу, хіба що тікати в той бік".

Але якщо навіть утечеш, що робити далі? Чекати — може надійти князь. Іти на Прохорівку й переправитися за Дніпро — нарвешся на гетьманів.

Старому степовому вовкові стало якось тіснувато у широких степах. Відчув він також, цей вовк, що в особі пана Заглоби наскочив на лиса.

Зненацька він ляснув себе по лобі.

А навіщо цей дід повів селян на Золотоношу, за якою була Прохорівка, а за нею, за Дніпром, гетьмани і ввесь коронний табір?

Антон вирішив, будь що буде, їхати у Прохорівку.

Якщо, прибувши до берега, він дізнається, що на протилежному боці стоять гетьманські війська, то переправлятися не буде, а піде вниз по річці й навпроти Черкас з'єднається із Богуном. Дорогою заодно узнає вісті про Хмельницького. Антонові із показань Плесневського уже було відомо, що Хмельницький зайняв Чигирин, що послав Кривоноса на гетьманів, а сам із Тугай–беєм мав виступити слідом за ним. Отож Антон, вояк досвідчений, який добре знав розташування військ, певен був, що битва вже відбулася. А тому треба було вирішити, чого триматися. Якщо Хмельницького розбито, тоді гетьманські війська розтеклися у погоні по всьому Придніпров'ю, і тоді Заглобу шукати нема чого. Але якщо Хмельницький розбив?.. Щоправда, Антон не вельми у це вірив. Легше розбити гетьманського сина, аніж самого гетьмана; легше передові загони, аніж ціле військо.

"Ех, — думав старий козак, — наш отаман ліпше зробив би, якби про власну шкуру, а не про дівчину, думав. Під Чигирином можна було б переправитися через Дніпро, а звідти, поки є час, прорватися на Січ. Тут же, між князем Яремою і гетьманами, важко йому доведеться всидіти".

Міркуючи так, він укупі зі своїми семенами швидко просувався у напрямку Сули, через яку мав переправитися відразу за Дем'янівкою, щоб дістатися до Прохорівки. Доїхали до Могильної, що лежала біля самої річки. Тут доля усміхнулася Антонові, бо, хоч Могильна, як і Дем'янівка, стояла пусткою, він застав там готові пороми і перевізників, котрі переправляли селян, що тікали за Дніпро. Саме Задніпров'я, перебуваючи під князівською рукою, повстати не сміло, але зате з усіх сіл, поселень і слобід простолюд тікав, щоб пристати до Хмельницького і вступити під його стяги. Звістка про перемогу Запорожжя під Жовтими Водами птахом пролетіла по всьому Задніпров'ю. Дикий люд не міг усидіти спокійно, хоч сам жодних утисків там майже не відчував, бо, як було вже сказано, князь, немилосердний до бунтарів, був для спокійних поселенців справжнім батьком — комісари ж його боялися чинити кривди довіреному їм людові. Але люд цей, що недавно із розбійників обернувся на орачів, нудився законами, суворістю управління і порядком, а тому тікав туди, де блисне надія на дику волю. Із багатьох сіл до Хмельницького тікали навіть жінки. Із Чабанівки й Високого вийшло усе населення, спаливши за собою хати, щоб не було куди вертатися. А в тих селах, де ще лишилося трохи люду, озброювали силоміць.

Антон заходився спершу розпитувати перевізників, чи немає у них якихось вістей із Задніпров'я. Вісті були, але суперечливі, незрозумілі, різні. Казали, ніби Хмель б'ється із гетьманами, але одні стверджували, що його розбито, другі — що він переміг. Якийся селянин, котрий тікав у Дем'янівку, сказав, ніби гетьманів узято в полон. Перевізники запідозрили, що він переодягнений шляхтич, але не сміли його затримати, бо почули, що неподалік князівські війська. Здавалося, страх множив скрізь число князівських військ, перетворюючи їх у всюдисущі загони, бо не було в ті дні на Задніпров'ї жодного села, де б не говорили, що князь ось–ось прийде. Антон зауважив, що його загін усюди мають за передовий підрозділ князя Яреми.

Він ураз заспокоїв перевізників і почав їх розпитувати про дем'янівських селян.

— Аякже, були. Ми їх переправили на той бік, — сказав перевізник.

— А дід був із ними?

— Був.

— І німий із дідом? Малий поводир?

— Атож.

— А який на вигляд був дід?

— Не старий, огрядний, очі, як у риби, на одному більмо.

— Це він, — пробурмотів Антон і питав далі: — А поводир?

— Ой! Батьку отамане! Просто тобі херувим. Такого ми ще й не бачили.

Тим часом допливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

— Гей, привеземо молодицю отаманові, — бурмотів він сам до себе.

Потім звернувся до семенів:

— На коней!

Вони помчали, як табун сполоханих дрохв, хоч дорога лежала важка, бо округа була покраяна ярами. Вони в'їхали в один великий, на дні якого понад криницею проходив ніби влаштований природою битий шлях. Яр тягся аж до Каврайця, тому кілька десятків верст пролетіли без відпочинку, а Антон на найліпшому коні попереду. Вже було видно широке гирло яру, коли це враз Антон осадив коня так, що аж задні копита заскреготіли на камінні.

— Що це?

Гирло яру вмить наповнилося людьми і кіньми. Якась кіннота, шабель на триста, входила у яр і шикувалася шістками. Антон глянув і, хоч він був старий вояк і до усяких небезпек призвичаєний, серце у нього в грудях загупало, а обличчя пополотніло.

Він упізнав драгунів князя Ієремії.

Тікати було пізно — якихось двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а стомлені коні семенів від погоні далеко не втекли б. За хвилину семенів оточили зусібіч.

— Чиї ви люди? — грізно спитав поручик.

— Богунові! — відповів Антон, бачачи, що треба казати правду, бо мундир усе одно викаже. Але, впізнавши поручика, котрого бачив у Переяславі, одразу ж з удаваною радістю вигукнув:

— Пан поручик Кушель! Слава Богу!

— А, це ти, Антоне! — мовив поручик, придивившись до осавула. — Що ви тут робите? Де ваш отаман?

— Кажуть, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя–воєводи просити допомоги, так отаман поїхав до Лубен, а нам велів їздити селами і втікачів ловити.

Антон брехав як найнятий, сподіваючись на те, що, оскільки драгунська хоругва йде з боку Дніпра, то не може знати ні про напад на Розлоги, ні про бій під Василівкою, ні про якісь іще витребеньки Богунові.

І все–таки поручик сказав:

— Таке враження, що ви до бунтівників хочете пробратися.

— Ей, пане поручику, — відповів Антон, — якби ми хотіли до Хмеля податися, то не були б на цьому боці Дніпра.

— Ваша правда, — сказав Кушель. — Правда очевидна, якої я не можу заперечити. Але отаман не застане князя–воєводи у Лубнах.

— О! А де князь?

— Був у Прилуках. Може, тільки вчора до Лубен рушив.

— От шкода! В отамана лист до князя від гетьмана. А ви, даруйте, ваша милость, не із Золотоноші йдете?

— Ні. Ми у Каленках стояли, а зараз, як і все військо, дістали наказ підтягатися до Лубен, звідкіля князь з усіма силами виступить. А ви куди йдете?

— У Прохорівку, там хлопи переправляються.

— Багато уже втекло?

— Ой багато! Багато!

— Ну, тоді їдьте з Богом.

— Дякуємо покірно вашій милості. Нехай Бог і вам помагає.

Драгуни розступилися, й Антонів загін проїхав крізь них до гирла яру.

Проминувши гирло, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни уже геть зникли з очей і луни від них не стало чути, він звернувся до семенів і сказав:

— Знаєте ви, дурні, що якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, хоч би й останній дух із коней вийшов!

І вони рвонули з копита.

"От так пощастило! — думав Антон. — Подвійно пощастило: по–перше, тому що шкуру свою врятували, а по–друге, що драгуни йшли не із Золотоноші й що Заглоба розминувся з ними.