Вогнем і мечем - Сторінка 71

Пан же Заглоба відійшов із такою невдоволеною міною, що, дивлячись на нього, жовніри з інших хоругов тицяли на нього пальцем і казали:

— Он той, що відзначився сьогодні найбільше.

Настала ніч. По обох берегах річки і ставу запалали тисячі багать, і дим стовпами піднявся до небес. Потомлені жовніри підкріплювалися харчем, оковитою або набиралися духу перед завтрашньою битвою, згадуючи події сьогоднішньої. Але найгучніше розводився пан Заглоба, вихваляючись тим, як відзначився, і тим, як би іще міг відзначитися, якби кінь під ним не вперся.

— Тож кажу вам, ваші милості, — говорив він, звертаючись до князівських офіцерів і шляхти із хоругви Тишкевича, — що великі битви для мене не новина, намахався я на них по зав'язку і в Мультянах, і в Турчах, а те, що в бій нині не рвався, так тому, що боявся, але не супротивника, — бо хто б цього хамства боявся! — а власної запальності, думаючи, щоб мене надто далеко не занесло.

— То й занесло ж, ваша милость.

— Так, занесло! Спитайте у пана Скшетуського! Як побачив я Вершула, що з коня впав, відразу ж хотів, нікого не питаючи, на допомогу скочити. Ледве товариші мене утримали.

— Це правда! — підтвердив пан Скшетуський, ми мусили вашу милость угамувати.

— Стривайте, — перебив Карвич, — а де ж Вершул?

— Уже в роз'їзд подався, не зна спочинку.

— Тож послухайте, милостиві панове, — вів далі пан Заглоба, невдоволений що його перебили, — як я цей стяг здобув...

— То Вершула не поранено? — знову спитав Карвич.

— …..Не перший це я здобув у житті, але жоден не дістався мені так важко...

— Не поранено, пом'ято тільки, — відповів пан Азулевич, татарин, — і води наковтався, бо головою у ставок упав.

— Тоді дивно, що риба не подохла, — гнівно мовив пан Заглоба. — Від такої вогняної голови вода мала б закипіти.

— Що не кажи, а це славний рицар!

— Не такий уже й славний, якщо на нього вистачило пів–Полуяна. Тьху ти, ви, ваші милості, й договорити не дасте! Могли б і в мене теж повчитися, як ворожі стяги захоплювати...

Подальшу розмову перебив молоденький пан Аксак, котрий цієї миті підійшов до багаття.

— Я приніс новини вашим милостям! — сказав він дзвінким, майже дитячим голосом.

— Мамця пелюшок не випрала, кіт молоко виїв і горщик розбився, — буркнув пан Заглоба.

Але пан Аксак не зважив на ту приповідку, що натякала на його хлопчачий вік, і промовив:

— Полуяна вогнем припікають...

— Ото вже собаки грінок наїдяться! — устряв пан Заглоба.

— І він дає зізнання. Перемови зірвано. Воєвода із Брусилова мало не шаліє. Хмель іде з усім військом на підмогу Кривоносові.

— Хмель? Що з того, що Хмель! Хто тут узагалі про Хмеля думає? Іде Хмель — буде пиво, бочка–квочка! Чхати нам на Хмеля!.. — просторікував пан Заглоба, грізно й гордовито водячи очима по присутніх.

— Іде, бач, Хмель, але Кривоніс на нього чекати не став і тому програв...

— Грав, дудар, грав, поки кишки програв...

— Шість тисяч молодців уже в Махнівці. Веде їх Богун.

— Хто? Хто? — враз зовсім іншим голосом перепитав Заглоба.

— Богун.

— Не може бути!

— Так зізнався Полуян.

— От тобі й маєш! — жалібно вигукнув пан Заглоба. — І скоро вони тут будуть?

— За три дні. Хоч би там як було, а перед битвою вони не квапитимуться, щоб коней не загнати.

— Зате я квапитимуся, — пробурчав шляхтич. — Янголи Божі, врятуйте мене від цього лайдака! Я б не роздумуючи віддав свій здобутий стяг, аби тільки цей паливода шию собі скрутив, поки сюди дійде. Spero , ми тут довго не чекатимемо. Показали Кривоносові, що вміємо, а тепер би час і спочити. Я цього Богуна так ненавиджу, що без огиди імені його диявольського згадати не можу. Оце так вибрався! Не міг у Барі собі посидіти! Лихо мене сюди принесло...

— Не тривожся, ваша милость, — шепнув Скшетуський, — бо соромно! Серед нас тобі ніщо не загрожує.

— Ніщо мені не загрожує? Ти, ваша милость, його не знаєш! Він уже, може, поміж багаттями до нас повзе. — Тут пан Заглоба неспокійно огледівся. — На тебе він, до речі, теж зуб має.

— Дай же, Боже, мені з ним стрітися! — сказав пан Скшетуський.

— Якщо це має бути ласка Божа, то я волію її не зазнати. Як християнин я йому усі кривди прощу, але за умови, що його за два дні до цього повісять. Я не тривожуся, але ти, ваша милость, навіть не повіриш, яку страшенну огиду він у мене викликає! Я люблю знати, з ким маю справу: зі шляхтичем — то зі шляхтичем, із хлопом — то із хлопом. Але ж це диявол у плоті, з котрим не знаєш, як триматися. Відважився я на неабияку із ним каверзу, але які він очі зробив, коли я йому макітру обмотував, цього я вашій милості розказати не берусь і смертної години пам'ятатиму. Не хочу я будити лиха, нехай воно спить. Один раз минулося. А тобі, ваша милость, скажу, що ти чоловік невдячний і про ту небогу не дбаєш...

— Це guo modo?

— Бо, — вів далі пан Заглоба, відводячи рицаря від багаття, — свою рицарську спрагу і бажання втоляючи, воюєш і воюєш, а вона там lacrimis щодня вмивається, марно відповіді чекаючи. Інший би, маючи в серці справжню любов і до туги її жалість, чого б тільки не зробив, аби давно мене відправити.

— Так ти, ваша милость, у Бар повернутися хочеш?

— Хоч би й сьогодні, бо й мені її жаль.

Пан Ян очі тужливо звів до неба і сказав:

— Не звинувачуй же мене, ваша милость, у нещирості, бо Бог свідок, що я й шматочка хліба у рот не візьму, тілом стомленим до сну не відійду, про неї перед цим не подумавши, а вже у серці моєму ніхто, крім неї, міцнішої резиденції мати не може. А те, що я вашу милость із відповіддю не відправив, то це тому, що сам хотів їхати, аби коханню волю дати і, не зволікаючи далі, шлюбом довічним із нею поєднатися. І нема таких крил на світі й льоту такого нема, яким би я туди летіти не хотів, до бідолашної моєї...

— То чому ж ти, ваша милость, не летиш?

— Бо перед битвою мені так чинити не гоже. Я жовнір і шляхтич, тому про обов'язок пам'ятати мушу...

— Але ж сьогодні битва скінчилася, ergo... можемо вирушити хоч зараз...

Пан Ян зітхнув.

— Завтра вдаримо на Кривоноса...

— Оцього вже я, ваша милость, не розумію. Побили ви молодого Кривоноса, прийшов старий Кривоніс; поб'єте старого Кривоноса, прийде молодий, цей, як його (щоб у лиху годину не згадати!)... Богун; поб'єте його, прийде Хмельницький. Що за дідько! Якщо так далі піде, то тобі, ваша милость, ліпше відразу у парі з паном Підбип'ятою ходити; йолоп із цнотою плюс його милость Скшетуський summa facit : два йолопи і цнота. Вгамуйся, ваша милость, бо, бігме, я перший княжну підмовлятиму, щоб вона тобі роги наставила. Адже там Єнджей Потоцький, як побачить її, аж іскрами із ніздрів сипле: тільки й чекай, заірже по–кінському. Тьху, лиха година! Ще б мені якийся хлопчак говорив, котрий битви не нюхав і репутації собі зажити хоче, я б його зрозумів, але ж ти, ваша милость, крові напився, як вовк, а під Махнівкою, як мені розповідали, порішив якогось дракона пекельного чи людоїда. Juro оцим місяцем блакитним, що ти, ваша милость, щось тут крутиш або ж так уже добрав смаку, що волієш радше кров, аніж ложе.

Пан Скшетуський мимоволі глянув на місяць, що плив над табором у високому, всипаному зорями небі, ніби срібний кораблик.

— Помиляєшся, ваша милость, — сказав по хвилі. — Ні кров'ю я не смакую, ні репутації собі не заробляю, але не гоже мені кидати товаришів у скрутну хвилину, коли хоругва nemine excepto має бути. У цьому честь рицарська, а це діло святе. Що ж до війни, то вона неминуче затягнеться, бо надто вже стала могутньою голота; однак, якщо на підмогу Кривоносові йде Хмельницький, буде перерва. Або Кривоніс нам завтра програє, або ні. Якщо програє, то з Божою поміччю слушну науку матиме, а ми тоді підемо у краї спокійніші, щоб теж трохи відсапнути. Як не як, а вже два місяці не спимо, не їмо, тільки б'ємося та б'ємося денно і нощно, даху над головою не маючи, усі примхи стихії витримуючи. Князь — полководець великий, але й розважливий. Не піде він на Хмельницького із кількома тисячами супроти сили–силенної. Знаю також, що він рушить на Збараж, там відгодується, жовнірів нових призбирав, шляхта з усієї Речі Посполитої до нього збереться — і аж тоді ми підемо на генеральну битву. Тож завтра останній трудовий день, а післязавтра я вже зможу з вашою милостю із чистим сумлінням до Бара вирушити! І ще скажу я, аби заспокоїти тебе, ваша милость, що цей самий Богун аж ніяк на завтра прийти не встигне і в битві участі не візьме, а якщо й візьме, то, сподіваюся, його холопська зірка не лише поряд із князівською, а й поряд із моєю, рицарською, згасне.

— Він же справжнісінький Вельзевул. Казав я тобі, ваша милость, що я тисняви не люблю, але він гірший від тисняви, хоч, repeto, не так страху, як огиди до нього подолати не можу. Гаразд. Це байдуже! Отже, завтра дамо хлопам доброї прочуханки, а потім дременемо у Бар! Ой! Як же сяятимуть ці гарненькі оченята, conspectus вашу милость! Ой! Як же палатиме це вродливе личко! Признаюся тобі, ваша милость, що й мене за нею туга бере, бо я її як батько люблю. І не дивуйся. Синів legitime natos я не маю, маєток далеко, аж у Турчах, де його поганські комісари розкрадають, і живу я на сім світі сиротою, а на старість, мабуть, до пана Підбип'яти у Мишікишки похлібцем піду.

— По–іншому це буде, нехай у тебе, ваша милость, про це голова не болить. За те, що ти зробив для нас, навряд чи ми колись тобі відборгуємо.

Подальшу розмову перебив якийсь офіцер, котрий, проходячи мимо, спитав:

— А хто там стоїть?

— Вершул! — вигукнув пан Скшетуський, упізнавши його з голосу. — Ти із роз'їзду?

— Так. А зараз від князя.

— Що там чувати?

— Завтра битва. Супротивник дамбу розширює, мости на Стирі й на Случі будує, хоче до нас будь–що дістатися.

— А що князь на це?

— Князь сказав "гаразд!"

— І нічого більше?

— Нічого. Заважати не велів. А там сокири аж гудуть! До ранку працюватимуть.

— Язика взяв?

— Аж сім. Усі зізналися, що про Хмельницького чули, він іде, але, здається, ще далеко. А ніч яка!

— Видно, як удень. А як ти почуваєшся після падіння?

— Кості болять. Іду подякувати Геркулесові нашому, а потім спати, стомився дуже. Хоч би годинки зо дві подрімати!

— Добраніч!

— Добраніч!

— Іди й ти, ваша милость, — сказав пан Скшетуський Заглобі, — бо пізно, а завтра потрудитись доведеться.

— А післязавтра їхати, — нагадав пан Заглоба.

Вони пішли і, помолившись, повкладалися біля багаття.

Невдовзі багаття одне за одним почали гаснути.