Вогнем і мечем - Сторінка 9

Але колискою для нього, це вже напевно, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик зі своїм лабіринтом тіснин, заток, ковбаней, островів, скель, ярів і очеретів. Змалечку зжився він і злився із цим диким світом.

Мирної пори ходив він укупі з іншими "по рибу і звіра", товкся по дніпровських закрутах, із юрбою напівголих товаришів бродив болотами й очеретами або ж цілими місяцями пропадав у лісових хащах. Школою для нього були вилазки у Дике поле по череди і табуни татарські, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або ж, чайками, на Чорне море. Інших днів, крім як на коні, він не знав, інших ночей, крім як при багатті у степу, не відав. Рано став він улюбленцем усього Низу, рано сам став ватажком інших, а невдовзі й усіх перевершив відвагою. Він був ладен із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана бити й палити; він палив улуси й містечка, вирізав до ноги жителів, полонених мурз роздирав кіньми, налітав, як буря, проносився, як смерч. На морі він, як скажений, кидався на турецькі галери. Заходив у самісінький центр Буджака , залазив, як казали, у пащу лева. Деякі походи його були просто безумні. Менш відважні, менш ризиковані конали на палях у Стамбулі або гнили при веслах турецьких галер — він же завжди виходив цілий і здоровий та ще й із багатою здобиччю. Подейкували, що він зібрав величезні скарби і ховає їх у дніпровських плавнях, але й не раз теж бачили, як топтав він забрьоханими чобітьми оксамити і парчу, як стелив коням під копита килими або, вбраний в адамашок, купався у дьогті, зумисне показуючи козацьку зневагу до цих розкішних тканин і уборів. На одному місці він ніколи довго не засиджувався. Вчинками його керувала фантазія. Часом, прибувши до Чигирина, Черкас або Переяслава, гуляв він, аж куріло, із запорожцями, часом жив, як чернець, із людьми не розмовляв і тікав у степи. А часом оточував себе сліпцями, цілими днями слухаючи їхню гру і пісні, а їх самих золотом обсипав. Поміж шляхтою умів він бути двірським кавалером, поміж козаками — шибайголовою, поміж рицарями — рицарем, поміж грабіжниками — грабіжником. Дехто вважав його шаленцем, бо це була душа і неприборкана, і шалена. Для чого він жив на світі й чого хотів, куди прагнув, кому служив — він і сам не знав. А служив він степам, вітрам, битвам, коханню і власній фантазії.

Саме ця фантазія і відрізняла його від інших брутальних ватажків і від усієї розбійницької братії, яка тільки й думала про грабунки і якій було все одно, кого грабувати — татар чи своїх. Богун здобич брав теж, але віддавав перевагу битві перед здобиччю; кохався в небезпеках заради самих небезпек; за пісні розплачувався золотом; шукав слави, а про решту не дбав.

З усіх отаманів він один найкраще уособлював козака–рицаря, тому й пісня обрала його своїм улюбленцем, а ім'я його прославилося на всю Україну.

Останнім часом Богун став переяславським підполковником, але владу справляв полковницьку, бо старий Лобода вже слабо тримав булаву колись міцною рукою.

Отож пан Скшетуський добре знав, хто такий Богун, а якщо й питав стару княгиню, чи той козак на службі у її синів, то зробив це заради зумисної зневаги, бо відчув у ньому ворога. А ще, хоч славетний був отаман, закипіла кров у наміснику, що козак поводився із ним так зухвало.

Пан Скшетуський знав: якщо все так почалося, то й закінчиться непросто. Але затятий як оса був пан намісник і певний у собі, аж занадто, і теж не відступав ні перед чим, а до небезпек і взагалі був жадібний. Кортіло йому зараз пустити коня услід за Богуном, та він їхав поруч із князівною. А втім, підводи вже минули яр, і здалеку завиднілися вогні Розлогів.

РОЗДІЛ IV

Курцевичі–Булиги були давнім князівським родом, гербом якого був Курч, що походив від Коріата , хоч насправді він ішов нібито від Рюрика. Із двох головних гілок одна сиділа у Литві, друга на Волині. На Задніпров'я ж перебрався свого часу князь Василь, один із численних нащадків волинської гілки, котрий, будучи убогим, не хотів залишатися серед могутніх родичів і пішов на службу до князя Міхала Вишневецького, батька преславного Яреми.

Укривши славою на цій службі своє ім'я і зробивши князеві чимало рицарських послуг, він отримав за це у спадщину Красні Розлоги, названі згодом через силу–силенну вовків Вовчими Розлогами, й осів на них. Року тисяча шістсот двадцять дев'ятого, перейшовши у латинство, він одружився з Рагозянкою, панною із шанованої шляхетської родини, що походила з Волощини.

Через рік у подружжя цього знайшлася на світ донька Гелена. Мати померла при пологах, а князь Василь, уже не думаючи про новий шлюб, цілком віддався господарству і вихованню єдиної дитини.

Був він чоловік сильної вдачі й незвичайних достоїнств. Досить швидко домігшись невеликих, але й немалих статків, він одразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, бідуючи на Волині, залишений без підтримки могутньої родини, змушений був ходити в орендаторах. Його вкупі з дружиною і п'ятьма дітьми перевіз Василь до Розлогів і ділився з ними кожним шматком хліба. Отак і жили у згоді обидва Курцевичі аж до кінця тисяча шістсот тридцять четвертого року, в якому Василь із королем Владиславом під Смоленськ рушив. Там якраз і стався той нещасний випадок, що спричинив його загибель.

У королівському таборі перехопили листа, писаного до Шегіна, а підписаного іменем князя і запечатаного Курчом.

Такий очевидний доказ зради із боку рицаря, який доти зажив бездоганної слави, усіх здивував і вразив. Марно Василь присягався Богом, що листа написано не його рукою і що підпис під ним не його — герб Курч на печатці знімав усякі сумніви, а в те, що перстень із печаткою він загубив, чим князь усе пояснював, ніхто не повірив.

Урешті–решт нещасний князь, pro crimine perduelienis засуджений до позбавлення честі й життя, змушений був рятуватися втечею. Прибувши вночі до Розлогів, він заклинав усіма святими брата Костянтина, щоб той як рідний батько турбувався про його доньку, а сам зник назавше. Казали, ніби він написав із Бара листа князю Ієремії, в якому просив не віднімати шматка хліба в Гелени і дозволити їй спокійно жити в Розлогах під опікою Костянтина; потім чутки про нього зникли. Були звістки, що він незабаром помер, іще казали, що він пристав до цісарських і загинув на німецькій війні, — але хто міг знати щось напевно?

Мабуть, він і справді загинув, бо відтоді донькою більше не цікавився. Невдовзі про нього й говорити перестали, а згадали тільки тоді, коли з'ясувалося, що він ні в чому не винен.

Якийся Курцевич, вітебчанин, умираючи, признався, що це він писав під Смоленськом листа до Шегіна , а запечатав його перснем із печаттю, знайденим у таборі. Після такого свідчення жаль і збентеження огорнули всі серця. Вирок було змінено, князеві Василю повернули добре ім'я, але для нього самого нагорода за муки прийшла запізно. Що ж до Розлогів, то Ієремія і не думав їх віднімати, бо Вишневецькі, знаючи Василя ліпше за інших, ніколи в його провині не були цілком переконані. Коли б він був живий, то міг би навіть поглузувати з вироку під їхньою могутньою опікою, а якщо відійшов, то через те, що не зміг стерпіти неслави.

Гелена спокійно росла собі в Розлогах під чулою опікою дядька, і тільки після його смерті настали для неї важкі часи. Костянтинова дружина, родина якої мала сумнівне походження, була жінкою суворою, запальною й енергійною — тільки чоловік і міг тримати її в шорах. Після його смерті вона залізною рукою стала правити в Розлогах.

Челядь тремтіла перед нею — холопи боялися її як вогню, сусідам вона невдовзі теж залила сала за шкуру.

На третьому році свого правління, одягнена в чоловіче, верхи командуючи челяддю і найманими козаками, вона двічі вчинила збройні наїзди на Сивінських у Броварках. Коли одного разу полки князя Ієремії дали чосу татарській ватазі, що сваволила біля Семимогил, княгиня, очоливши своїх людей, знищила до ноги зграйку недобитків, які втекли аж під Розлоги. У Розлогах же вона осіла міцно і почала вважати їх своєю і своїх синів власністю. Синів вона любила як вовчиця вовченят, але, сама будучи простачкою, не подумала про пристойне для них виховання. Чернець грецького обряду, привезений із Києва, навчив їх читати й писати, на цьому освіта й скінчилася. А неподалік же були Лубни із князівським двором, при якому молоді князі могли набути добрих манер, навчитися канцелярської справи для світської служби або, записавшись у хоругви, рицарської науки. Проте княгиня мала свої причини, через які не віддавала їх до Лубен.

А що якби князь Ієремія згадав, чиї вони, Розлоги, і поцікавився долею Гелени, або й сам, шануючи пам'ять Василя, схотів би взяти опіку на себе? Тоді, либонь, довелося б забиратися з Розлогів, і тому княгиня воліла, аби у Лубнах узагалі забули, що якісь там Курцевичі живуть на світі. Ось чому молоді князі виростали напівдикими і виховувалися неуками, радше по–козацькому, ніж по–шляхетському.

Вже отроками вони брали участь у сварках старої княгині, у наїздах на Сивінських, у походах на татарські зграї. Відчуваючи вроджену відразу до грамоти і книжок, вони цілісінькими днями стріляли з луків або вправлялися у володінні обушком, шаблею, у майстерності накидати аркан. Вони навіть не поралися по господарству, бо мати не випускала його з рук. І жаль було дивитися на цих нащадків славетного роду, в чиїх жилах текла князівська кров, але звички яких були суворими й грубими, а розум і зачерствілі серця нагадували необроблене поле.

Тим часом повиростали княжичі як дуби; проте, усвідомлюючи свою невихованість і неотесаність, соромились чалитися зі шляхтою, натомість милішим для них було товариство диких козацьких ватажків. Вони рано зав'язали стосунки з Низом, де до них ставилися, як до своїх. Часом по півроку, а то й більше сиділи вони на Січі: ходили з козаками на "промисел", брали участь у походах на турків і татар, і такі походи стали для них найголовнішим і найулюбленішим заняттям. Мати цьому не перечила, бо вони часто поверталися із багатою здобиччю.

Проте в одному із таких походів найстарший, Василь, опинився в руках у поганців. Щоправда, брати з допомогою Богуна і його запорожців відбили Василя, але осліпленого.