Володар Мух - Сторінка 10

Та от помітив під пальмами Ральфа, підійшов і сів коло нього.

На Росі були якісь залишки шортів, його повне тіло стало золотаво-брунатним, а окуляри, як і раніше, зблискували, куди б він не глянув. Здається, у нього єдиного на острові не відростало волосся. В усіх інших патли стовбурчились копицями, тільки в Рохи волосся лежало жмутиками, так ніби на його голові належалося бути лисині, й це недосконале покриття мало скоро зійти, як пушок на ріжках оленяти.

– Я все думаю, – сказав він, – про годинник. Можна зробити сонячний годинник. Можна застромити в пісок палицю, а тоді…

Надто важко було пояснити всі математичні операції, з цим пов'язані. Він тільки помахав руками.

– І літак, і телевізор, – кисло продовжив Ральф, – і паровий двигун.

Роха похитав головою.

– Для цього треба багато заліза, – сказав він, – а ми не маємо заліза. Але палиця в нас є.

Ральф подивився на нього і мимоволі всміхнувся. Роха був зануда; його повнота, його дихавиця, його практичні ідеї дратували, та дрочити його, навіть мимоволі, завжди було так весело.

Роха помітив усмішку і сприйняв її як вираз приязності. Старші хлопці не змовляючись, дійшли думки, що Роха між ними чужак, не тільки через вимову, власне, це не мало значення, а через повноту, дихавицю, окуляри й цілковиту відразу до фізичної праці. Тепер, помітивши, що якісь його слова примусили Ральфа всміхнутися, він зрадів і спробував скористатися своєю перемогою.

– Тут повно палиць. Кожен може мати свій сонячний годинник. Тоді б ми знали, котра година.

– І багато з того користі?

– Ти ж сам казав, треба щось робити. Щоб нас урятували.

– Ай, замовкни.

Він підскочив і побіг назад до ставка. Моріс саме невдало пірнув. Ральф зрадів нагоді змінити тему. І закричав, коли Моріс виринув на поверхню.

– Ну що – ляснув животом!

Моріс кинув Ральфові усмішку, а той легко гулькнув у ставок. З усіх хлопців він почувався у воді найкраще; та сьогодні, розтривожений згадкою про рятунок, безцільною, пустою балаканиною про рятунок, не тішився ні зеленими водяними глибинами, ні золотими сонячними лелітками. Він не зостався погратися з хлопцями, а одним сильним рухом проплив під Саймоном, видряпався на берег з другого боку, сякаючись і стікаючи водою. Роха підвівся, як завжди, незграбно, підійшов і став коло нього, а Ральф перевернувся на живіт, ніби його й не помітив. Міражі розсіялись, і він пробіг поглядом вздовж тугої синьої лінії обрію.

В наступну хвилину з криком зірвався на ноги.

– Дим! Дим!

Саймон сів був у воді й захлинувся. Моріс, що приготувався пірнути, крутнувся на п'ятах, стрілою метнувся до ґранітової плити, відтак звернув назад на траву під пальмами. Там почав одягати свої обшарпані шорти, готовий до всього.

Ральф стояв, однією рукою тримав відгорнуте назад волосся, другу стис у кулак. Саймон вилазив з води. Роха тер окуляри об шорти і мружив очі, придивляючись до моря. Моріс пхав обидві ноги в одну холошу, з усіх тільки Ральф не ворушився.

– Я не бачу диму, – недовірливо сказав Роха. – Не бачу диму. Ральфе, де він?

Ральф не відповідав. Він уже притискав до чола обидва кулаки, щоб ясне волосся не спадало на очі. Усім тілом подався вперед; сіль уже побілила його шкіру.

– Ральфе… де корабель?

Поруч стояв Саймон і дивився то на Ральфа, то на обрій. Морісові штани наче зітхнули й тріснули, він пожбурив їх додолу, як непотріб, кинувся до лісу, тоді повернувся назад.

На обрії тугим вузлом стояв і повільно розсотувався дим. Під ним була цятка, напевно, труба. Ральф весь побілів і сказав:

– Вони побачать наш дим.

Тепер Роха дивився куди слід.

– Погано видно.

Він озирнувся і поглянув на гору. Ральф пожирав очима корабель. До його обличчя знову прилинала кров. Саймон мовчки стояв поруч.

– Я, звичайно, не дуже добре бачу, – квилив Роха, – але чи в нас є якийсь дим?

Ральф нетерпляче шарпнувся і далі стежив за кораблем.

– Наш дим на горі.

Підбіг Моріс і втупився очима в море. Роха й Саймон дивилися на гору. Роха скривився, а Саймон закричав, ніби його вдарили:

– Ральфе! Ральфе!

Від такого крику Ральф аж крутнувся на піску.

– Ну скажіть мені, – просив стривожено Роха, – видно там сиґнал?

Ральф озирнувся на димок, що розходився над обрієм, тоді знову на гору.

– Ральфе, ну, будь ласка! Видно там сиґнал?

Саймон несміливо простяг руку, щоб доторкнутися до Ральфа; а той пустився бігти по обмілині ставка, розбризкуючи воду, по гарячому білому піску під пальмами. За мить він уже продирався крізь густі кущі, якими почав заростати вилам. Позаду біг Саймон, за ним Моріс. Роха кричав:

– Ральфе! Послухай, Ральфе!

Тоді й сам побіг, зашпортався в шортах, які викинув Моріс, видряпався на терасу. Позаду за чотирма хлопцями над обрієм легко вився димок; на березі Генрі та Джоні сипали піском у Персіваля, а той знову тихо плакав; усі троє і не здогадувалися про переполох.

Вже край виламу Ральф лайнувся, витрачаючи на слова дорогоцінний віддих. Колючі ліани нещадно роздирали голе тіло, подряпини кривавили. Там, де починався стрімчак, зупинився. На якихось кілька ярдів відстав Моріс.

– Рошині окуляри! – зойкнув Ральф. – Якщо вогонь погас, без них ми не зможемо…

Він перестав кричати й заточився. Роха досі повз по березі й ледве виднівся вдалині. Ральф подивився на обрій і знову на гору. Що краще – вернутися і взяти в Рохи окуляри, а за цей час корабель пропливе? Чи дертися наверх, сподіваючись, що вогонь не погас, а тоді дивитись, як Роха тарганиться десь позаду, а корабель зникає за крайнебом? Розриваючись від нерішучості, Ральф розпачливо залементував:

– О Господи, Господи!

Задихаючись, Саймон боровся з хащами.

Його обличчя перекривилося. Ральф навпомацки біг уперед, дуріючи від того, що жмутик диму поступово даленіє.

Вогонь погас. Вони побачили це зразу, побачили те, про що знали ще внизу, на пляжі, коли їх поманив дим родинного вогнища. Вогонь погас, вистиг, завмер: чергових не було. Збоку лежали на купі готові дрова.

Ральф повернувся до моря. Попереду витягся обрій, знову чужий, зовсім порожній, якби не ледве помітний слід диму. Спотикаючись, Ральф побіг скелями, загнувся на краю рожевого уступу, закричав услід кораблеві:

– Верніться! Верніться!

Він гасав туди-сюди вздовж уступу, лицем весь час до моря, і кричав як божевільний:

– Верніться! Верніться!

Надійшли Саймон та Моріс. Ральф подивився на них скляними очима. Саймон відвернувся, витираючи сльози зі щік. Ральф видобув із себе найгірше слово з усіх, що знав.

– Сволота! Погубили вогонь!

Він подивився вниз, на чужий ворожий схил. Надійшов Роха, він засапався і скімлив, як малюк. Ральф зціпив кулаки, розчервонівся. Напруженість у його погляді й гіркота в голосі промовляли самі за себе.

– Он вони.

Далеко внизу; на рожевому щебені коло самого берега, з'явився хід. Дехто з хлопців мав на голові чорну шапочку, а то йшли майже голі. Коли траплялася легка стежка, зводили палиці догори. Співали щось про клунок, який обережно несли близнюки. Навіть з такої віддалі Ральф одразу пізнав Джека: високий, рудий, він, звичайно, очолював процесію.

Тепер Саймон дивився то на Ральфа, то на Джека, так само, як раніше дивився то на Ральфа, то на обрій, і, здається, злякався побаченого. Ральф більше не вимовив ні слова, а чекав, поки хід наблизиться. Чувся монотонний спів, але з такої віддалі слова годі було розібрати. За Джеком ішли близнюки і несли на плечах довгий кілок. З кілка звисала випатрана свиняча туша, вона важко розгойдувалася, бо її несли по нерівній стежці. Голова свині низько звисала на пошматованій шиї, немовби щось шукала на землі. Нарешті над згарищем залунали слова пісні:

Бий свиню! Горло – ріж! Кров – пусти!

Та тільки-но стало чути слова, хід підійшов до найбільшої крутовини, і пісня на якусь хвилину завмерла. Роха пхикнув, і Саймон засичав на нього, так ніби той щось заголосно сказав у церкві.

Джек з розмальованим лицем з'явився на вершині перший і радісно привітав Ральфа піднятим списом.

– Глянь! Ми вбили свиню… підкралися до табуна… оточили…

Тут мисливці заторохтіли:

– Оточили…

– Підповзли…

– Свиня як заверещить…

Близнюки зупинились; між ними погойдувалася свиня, з неї падали на скелю чорні краплі. На їхніх обличчях сяяла, здавалось, одна широка несамовита усмішка. Надто багато Джек хотів розповісти Ральфові воднораз. Натомість він спочатку кинувся в танок, та згадав про самоповагу, зупинився, вишкірив зуби. Помітив кров на руках, скривився з відразою, пошукав, де б їх почистити, тоді витер об шорти й засміявся.

Тепер озвався Ральф:

– Ви покинули вогонь.

Джек затнувся, трохи роздратований таким недоречним зауваженням, та був надто щасливий, щоб непокоїтись.

– Вогонь можна запалити знову. Жаль, Ральфе, що тебе не було з нами. Це фантастично. Вона збила з ніг близнюків…

– Ми свиню як ударимо…

– Я впав зверху…

– Я перерізав їй горло, – гордовито промовив Джек, а все ж на цих словах сіпнувся. – Позич мені свого ножа, Ральфе, зроблю собі карб на колодочці.

Хлопці джерготіли й пританцьовували. Близнюки все скалили зуби.

– Кров так і цебеніла, – сказав Джек, засміявся і знову здригнувся. – Якби ти тільки бачив!

– Ми полюватимемо щодня…

Ральф не рухався. Він повторив захриплим голосом:

– Ви покинули вогонь.

Від цього повторення Джек стривожився. Він глянув на близнюків і знову на Ральфа.

– Ми забрали їх на полювання, – сказав він, – інакше нам би її не оточити.

Він почервонів, збагнувши свою провину.

– Вогню не було якусь годину чи дві. Можна його знову запалити…

Він помітив дряпаки на голому Ральфовому тілі, похмуру мовчанку всіх чотирьох. Щедрий у своїй радості, він захотів з усіма розділити відчуття того, що сталося. В голові його роїлися спогади, спогади про те, що вони відчували, коли оточена свиня рвалась на волю, як перехитрували живу істоту, приборкали її і віднімали в неї життя так довго й жадібно, як тільки спраглі п'ють у спеку.

Він широко розвів руки.

– Жаль, що ти не бачив крові!

Мисливці були замовкли, але при цих словах знову загаласували. Ральф відкинув назад волосся. Простяг руку до порожнього обрію. Сильним, несамовитим голосом примусив їх замовкнути.

– Там був корабель.

Джек одразу збагнув свій страшний злочин, відвів погляд. Поклав руку на свинячу тушу, витяг ножа.