Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 35

Але Гандальф такий скритний! Він зовсім не змінився.

— А на мій погляд, змінився, — заперечив Меррі. Сон відлетів, настирливі питання Піна стурбували його. — Він немов виріс, став і грізнішим, і лагіднішим, і веселішим, і серйознішим. Як він Саруманові дав відсіч! Адже раніше Саруман стояв вище Гандальфа, він очолював Раду... Хоча, хай мене оліфант вбрикне, якщо я знаю, яка це Рада. Він був Саруманом Білим. А тепер у білому ходить Гандальф.

— Це ти насправді правильно помітив, — згодився Пін. — Але потайливості в ньому менше не стало. От хоч би щодо цієї скляної кулі. Відразу ж було видно: ця знахідка його обрадувала, щось таке він знає чи здогадується. Та нам — ані пари з уст! А це ж я підняв це скельце, не [173] дав йому потонути у багнюці, сам його тягав! "Ану, відцай-но!" — оце й уся подяка! А скельце цікаве. Страшенно важке, між іншим.

Останні слова Пін промовив пошепки, майже безгучно, одними вустами.

— Ага, ось що тебе розпирає, — сказав Меррі. — Пере-гріне, голубчику, згадай слова Гілдора: у справи мудреців носа не сунь — голову втратиш. Сем це часто повторював...

— Але ж ми бозна-скільки часу тільки тим і займаємось, що втручаємось у справи мудрих. Я готовий ризикнути, аби довідатись, що це за кулька.

— Та спи ти, невгамовний, — розсердився Меррі. — Можеш мені повірити, щодо допитливості жоден Тук не переплюне Брендібоків, але зараз не час...

— Сам знаю. Я просто сказав — цікава штучка, що ж тут такого? Тільки нам її не побачити, як своїх вух: Ган-дальф над нею трясеться, мов квочка...

— Ранок покаже, — позіхнув Меррі. — Завтра по сніданку ми з тобою цим займемось, я тобі допоможу, може, старий щось і скаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо я ще раз позіхну, то щелепи виверну... На добраніч!

Пін не став більше заважати другові, але сон все ще не йшов до нього. Тихо шелестіли вогкі віти з бруньками, що вже набубнявіли, мирно похропував Меррі; думки про чорну кулю все сильніше оволодівали Піном. Він пригадав, який важкий той кришталь, як таємничо блищить багрове ядро під гладкою матовою оболонкою... Бідолашний гобіт крутився дзиґою, товкся, відганяючи спокусу, — нарешті відчув, що більше йому несила терпіти. Він підвівся, спираючись на лікоть, озирнувся. Місяць залляв стоянку білим тьмяним світлом, під кущами лежали виразні тіні. Вартові зникли — мабуть, піднялись вище чи залягли у папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Пін прокрався до Ган-дальфа. Маг, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені, з-під довгих вій виблискували зіниці. Пін відступив. Гандальф не ворушився, і Пін, майже мимоволі, підкоряючись нездоланній силі, підповз збоку та завмер. Гандальф загорнувся у ковдру, плащ підстелив зісподу; між його ліктем та правим боком окреслювалась куля, зав'язана у темне сукно. Руки мага зісковзнули з вузла та безтурботно розкинулись поряд з ним. [174]

Тамуючи подих, Пін почав потихеньку витягувати вузол. Він виявився не таким уже й важким. "Яке-небудь ганчір'я", — подумав він з полегшенням, але вузол на місце не поклав. Йому спала на думку нова витівка. Він відійшов навшпиньки, намацав у траві камінь бажаного розміру, розгорнув сукно та зробив новий вузол; тільки підклавши його під бік Гандальфові, він наважився поглянути на свою здобич. Так, це була жадана куля: гладка, темна та невинна, вона смирно лежала на колінах у гобіта. Пін нашвидку загорнув її у свій плащ і вже зібрався відбігти, аж тут Гандальф перевернувся та щось нерозбірливо промурмотів уві сні; рука мага намацала твердий вузол і міцно стиснула. Гандальф зітхнув та знов затих.

"Дурень ти, дурень! — вилаяв Пін сам себе. — Лихо хочеш накликати? Відклади цю штуку, щоб їй провалитись у болото! — Всі жижки йому тремтіли, він не міг ні піти геть, ні повернути викрадену кулю. — Нічого не вийде. Так я можу розбудити старого. Треба зачекати, оговтатись. А поки що подивлюсь хоч краєчком ока, тільки не тут..."

Пін повернувся до свого лігвиська, присів під кущем, підібгав коліна та поклав на них кулю; так хлопець-ласун тікає з повною мискою подалі, щоб ні з ким не ділитись. Глибоко зітхнувши, Пін розгорнув плащ. Повітря навкруги одразу ж загустіло й застигло. Спершу куля залишалась темною, тільки місячне світло грало на гладеньких боках. Потім-в глибині затремтів та почав розгорятись маленький вогник. Це жевріюче, дедалі яскравіше багрове ядро притягало погляд — не відірватись... Невдовзі вся куля вже палала всередині, і Пінові примарилось, що вона почала обертатися, а може, це іскри вихором крутились там. Потім все згасло^ Пін скрикнув, смикнувся, але випростатись вже не міг; скорчившись в три погибелі, він ще міцніше стиснув кулю обома руками. Вуста його безпомічно ворушились, потім вирвався слабкий, придушений стогін, він упустив кулю та впав горілиць.

Почувши шум, пр'имчались вартові і негайно підняли на ноги весь табір.

— Ось він, викрадач! — скричав Гандальф і поспіхом накинув плащ на темну, тиху кулю. — Що ж ти витворив, Піне! Цього ще нам бракувало...

Похмурий та стурбований, він схилився над непритомним гобітом, взяв за руку, прислухався до подиху, потім [175] поклав долоню на чоло. Гобіт зітхнув, зойкнув, присів та з подивом вирячився на товаришів, що оточили його, на їхні збентежені, синювато-бліді у місячному сяйві обличчя.

— Не для тебе, Сарумане! — проказав він якимось неживим голосом, відсахнувшись від Гандальфа. — Я пришлю по нього. Ти збагнув? Повтори...

Він рвонувся, намагаючись скочити та втекти. Гандальф притримав його ласкаво, але владно:

— Куди? Стій, Перегріне Тук!

Пін здригнувся та осів на землю, несвідомо чіпляючись за руку мага.

— Гандальф! Вибач мені, вибач!

— Що вибачати? Спершу розкажи, що ти, власне, накоїв?

— Я взяв... взяв кульку... та глянув на неї,— затинаючись, вимовив Пін. — Я там побачив... таке страшне. Хотів утекти й не зміг. А він прийшов та почав питати. Питати без слів... подивиться на мене, і я чую, і... і більше нічого не пам'ятаю.

— Не ухиляйся, — суворо сказав Гандальф. — Що ти бачив та що казав?

Пін помружився, потер руками скроні. Всі дивились на нього, один Меррі, не витримавши, відвернувся. Але обличчя Гандальфа не пом'якшало.

— Говори! — наказав він.

Пін почав тихо й невпевнено, але мало-помалу слова його зазвучали виразніше та голосніше.

— Темне небо, високі мури та маленькі зірки. Все дуже далеке й давнє, але виразне. Потім зірки замигтіли, їх заступили якісь крилаті чудовиська. Велетні, мабуть, хоча в кулі вони здавались не більше летючої миші. їх було дев'ятеро. Один полетів раптом просто на мене, він виростав щомиті, в нього такі жахливі... Ні, ні! Не можу!.. Ну, думаю, ось зараз вилетить з кулі, а він просто щез, і тоді з'явився ТОЙ та звернувся до мене... "Ти повернувся? Чому не з'являвся так довго?" Я не відповів. Він знову спитав: "Хто ти?" Я не хотів казати, але він напирав, натискав, мені стало боляче, і я сказав: "Гобіт". Тут він злорадо так зареготав, немов ножем порснув. Я спробував вирватись. Але він сказав: "Стривай. Ми незабаром побачимось. Скажи Саруманові, що іграшка не для нього. Я невдовзі пришлю [176] по неї. Зрозумів? Повториш йому все до слова!" І так вп'явся очима... Ні, ні! Далі нічого не пам'ятаю...

— Дивись мені у вічі, — звелів Гандальф.

Пін слухняно підніс голову. Маг довго вдивлявся, потім по обличчю його промайнула слабка тінь посмішки. Він м'яко опустив руку на голову Піна.

— Все гаразд. Можеш більше нічого не казати. Ти не дуже постраждав. У тобі нема обману, чого я побоювався. Вплив був зовсім недовгим. Пін такий — де не посій, то там і вродить: і потрапив у пастку, й виплутався! Хтось мудріший за тебе вийшов би з такої халепи скаліченим.,. Але будь обачний! Ти, а з тобою і всі ми врятувались завдяки щасливому випадку, як звичайно кажуть. Вдруге на талан не покладайся. Якби ТОЙ захотів тебе допитати, ти б йому все виказав та згубив би всіх нас, можеш не сумніватись! Він не став занадто натискати, тому що розраховує незабаром одержати тебе цілком, а вже у Чорному Замку з тебе всі відомості витягли б... Не трусись. Хто втрутиться у справи чародіїв, не обереться клопоту. Гаразд, заспокойся. Я тобі вибачаю. Не хнюп носа — найстрашнішого ми уникнули...

Він взяв Піна на руки та переніс на постіль з папороті. Меррі допоміг йому лягти і сам сів поряд.

— Лежи, відпочивай, а якщо зможеш, засни, — сказав Гандальф. — А якщо знов руки засверблять — скажи негайно мені. Від цього можна вилікувати. І у будь-якому разі, мій дорогий гобіте, не підкладай мені під лікоть твердих каменюк!

Роханці та троє Хранителів ще стояли навколо Сару-манової кулі, стурбовані і здивовані.

— Небезпека підкралась з такого боку, звідки її ніхто не очікував, — сказав Гандальф, повернувшись до них. — Ми були на волосину від краху.

— Що з Піном? — спитав Арагорн.

— Думаю, все обійдеться. ТОЙ дивився на нього недовго, та й взагалі гобіти — на подив стійкий народ. Спогади швидко зітруться, навіть занадто швидко. Не відмов мені в послузі, Арагорне, візьми на себе зберігання цієї кулі. Не хочу приховувати, ця річ небезпечна.

— Не для всіх, — сказав Арагорн. — Дехто має на неї безперечне право: куля ця, без сумніву, не що інше, як [177] палатір Еленділа, який королі Гондору доручили охоронцям Ортханка. Мій час наближається... Я візьму па-лантір та буду зберігати.

Гандальф підняв кулю, старанно загорнув і подав Ара-горнові з низьким уклоном, що всіх здивувало:

— Прийми його, лицарю Білого Дерева — як задаток тих скарбів, котрі будуть тобі повернені. Але якщо дозволиш дати тобі пораду, прошу: не користуйся ним, принаймні найближчим часом. Будь обачний!

— А чи бував я коли-небудь нетерплячим та необачним протягом всіх цих довгих років чекання та приготувань?

— Постарайся не спіткнутись на останньому кроці, — сказав Гандальф. — Бережи таємницю. І всіх вас, друзі, прошу про те ж саме. Ніхто, а перш за все Пін, не повинен знати, де куля. Це моя провина, недодивився я в Ізенгарді: не можна було дозволяти гобітові брати його в руки, та ще й заглядати — спокуса може повернутись. Але я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що за подарунок підніс нам Гадючий Язик... Зате зараз я знаю це цілком точно.

— Поза будь-яким сумнівом, — сказав Арагорн.