Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 4

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вони ще здавалися зовсім крихітними, але добре було помітно, як блищать проти сонця вістря списів. Там, звідки вони мчали, здіймався до неба вузький стовп чорного диму. А по степу розливалася така тиша, що Гімлі уловив, як шелестіли, зростаючи, билинки.

-— Вершники! — вигукнув Арагорн, скочивши на нога. — Великий загін летить прямо сюди!

— Так, — покивав головою Леголас, — сто п'ять вершників. Волосся світле, в руках списи, веде їх високий на зріст воїн.

Арагорн посміхнувся;

— Ти вже полічив?

— Дурниці, — знизав плечима Леголас. — Адже тут не більше п'яти ліг відстані.

— П'ять чи дві, — втрутився Гімлі, — вони неминуче наскочать на нас. Будемо чекати? [20]

— Почекаємо, — сказав Арагорн. — Скільки можна гнатися за вчорашнім днем! Ця кіннота могла зіткнутися з орками. Може, ми отримаємо від них які-Небудь звістки.

— Або удар списом, — додав Гімлі.

— Троє коней скачуть без верхових, — сказав Леголас. — Гобітів не бачу.

— Погана новина — теж новина. Все одно зачекаємо. Друзі спустилися з вершини — там вони були занадто

помітні здаля, — і присіли на темній траві, щільно загорнувшись у плащі: вітер міцнішав. Час спливав повільно. Гімлі неспокійно совався і нарешті запитав:

— Що відомо про цих людей, Арагорне? Чи не дочекаємося ми тут неминучої смерті?

— Вони гордовиті й уперті, але душі їхні не знають обману, а думки — низькості. Вони переважно неосвічені, але розумні, не пишуть книг, але співають пісень, як люди давніх часів. Так було раніше — могли й змінитися... Взагалі вони здавна тримаються боку Гондору, дарма що не родичі. їхня найближча рідня — люди Барда з Есгарота і Беорна Чорноліського — у тих краях і донині народ такий само рослий, світловолосий. А сюди їх привів Еорл Юний... З орками тутешні мешканці не в злагоді, це напевне.

— Гандальф підозрював, що вони сплачують данину Сауронові, — нагадав Гімлі.

— Боромир не вірив цим чуткам, і я не вірю.

— Незабаром про все дізнаємось, — примирливо сказав Леголас. — Вони вже близько.

Посвист та гортанне гикання рознеслося над степом. Вершники підганяли коней так, що земля дрижала; їхній ватажок, обігнувши підніжжя горба, помчав уздовж західного схилу до плоскогір'я, за ним низкою потяглися інші.

Коні роханців були пречудові: сильні, стрункі, боки лисніли, гриви на точених шиях майстерно заплетені. І вершники наче їм до пари — міцні, спритні, з-під прос^ тих шоломів гостро дивилися ясні очі, лляне волосся звивалося над плечима. Кожен тримав у руці ясеновий довгий спис, мальовані щити висіли за спинами, мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.

Вони промчали чвалом, по двоє в ряд; і хоча раз у раз, підводячись на стременах, озиралися на всі боки, так і не [21] помітили трьох чужинців. Останні вершники вже покидали улоговину, коли Арагорн підвівся на весь зріст і крикнув:

— Гей, славетні роханці, що чути в північних краях?

В одну мить вершники осадили коней, розвернулися дугою й злетіли на горб. Мандрівники опинилися всередині кола, яке швидко стискалось.

Хто знав, чим скінчиться зустріч? Коло наїжачилося списами. Роханець величезного зросту, у шоломі з білою китицею з кінського хвоста, посунувся з ряду так, що вістря його списа ледве не торкалося грудей Арагорна. Але Слідопит не ворухнувся.

— Хто ви такі та чого вам треба в наших землях? — запитав високий воїн загальною мовою. Його вимова відразу нагадала друзям гондорця Боромира.

— Мене називають Блукачем, — відповів Арагорн. — Я йду з півночі. Полюю на орків.

Вершник спішився, кивком покликав одного з воїнів, віддав йому списа, а сам, вийнявши меч, став проти Арагорна, придивляючись до нього пильно й не без подиву.

— Я було прийняв тебе самого за орка, — промовив він по хвилині. — Погано ж ти знаєш свою дичину, якщо полюєш на неї з голими руками! Тут нещодавно з'явилась зграя — численна, люта й до зубів озброєна. Якби ти наздогнав їх — вони стали б ловчими, а ти — легкою для них здобиччю. Стосовно твого імені, Блукаче... — роханець подивився Слідопитові прямо в очі, — такому, як ти, подібне прізвисько не личить. Й одяг у тебе дивний. Де ти ховався? Як сталося, що ми тебе не помітили? Може, ви ельфи?

— Ельф серед нас лише один — ось він, Леголас із Чорнолісся. Однак ми відвідали Лоріен, і від його Володарки отримали як дарунок ці плащі.

Ватажок роханців здивовано підняв брови.

— Невже Королева ще мешкає у Золотому Лісі? Кажуть, мало кому щастить вихопитися живим з її сітей. Але якщо вона до вас прихильно ставиться, то й ви теж чаклуни... — він круто обернувся до Леголаса та Гімлі й холодно додав: — А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?

Гімлі підхопився, міцно уперся ногами в землю, поклав руку на топорище, його чорні оченята спалахнули гнівом. [22]

— Скажи-но мені своє ім'я, ватажку вершників, тоді й я назву своє, та ще й додам дещо!

Роханець зміряв гнома поглядом зверху вниз:

— За нашими звичаями прибулець має називатися першим. Але якщо хочеш, знай: я — Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану.

— Тоді, Еомере, сине Еомунда, вислухай-но гнома Гімлі, сина Глоїна: не кидай необачно слова на вітер! Не зводи наклеп на пані, прекраснішої за яку немає! Бачу я, бідний ти на розум, тільки це й може тебе вибачити!

Обличчя Еомера потемніло; роханці з грізним ремствуванням підступили впритул до прибульців.

— Гей, пане гном! Хоча ти й не набагато вищий за траву, я відріжу тобі бороду разом з головою!

Леголас невловимо швидким рухом вихопив стрілу, натягнув лук:

— Гімлі тут не сам! Бережись! Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча!

Еомер все ж таки замахнувся; справа йшла до поганого кінця, але Арагорн, здійнявши руку, зробив крок уперед і розвів сперечальників.

— Зачекай, Еомере! Ми не приховуємо підступних задумів, не бажаємо лиха ані людям, ані табунам Рохану. Гнів моїх товаришів має свої підстави. Чи не вислухаєш, перш ніж рубати?

Еомер кинув меча до піхов.

— Добре, кажи. Але чужинцям на землях Рохану не слід поводитися так зарозуміло. Перш за все назви своє справжнє ім'я.

— Спочатку я повинен знати, кому ти служиш: чи ти супротивник Сауронові, володареві Мордору, чи його прихильник.

— Я служу лише своєму ярлу — Теодену, сину Тенги-ла. Чорному Володарю ми не служимо, але й не ворогуємо з ним. Якщо ви ховаєтесь від нього, вам краще залишити нашу країну. Неспокій на кордонах зростає, а ми бажаємо зберегти свою волю й жити, як жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів нікому не доводилося скаржитись на брак нашої гостинності, нині ж непрохані гості не знайдуть доброго прийому. Тепер кажи! Хто ви? Кому служите? За чиїм наказом переслідуєте орків? [23]

т— Я не служу нікому, — відповів Арагорн. — Але слуг Саурона переслідую всюди, куди б не привели їхні сліди. Звички орків я знаю краще за багатьох, а полюю з голими руками тому, що іншого виходу в мене немає. Викрадено двох наших товаришів. У таких випадках, не маючи коня, людина йде пішки, а якщо й перелічує ворогів, то тільки вістрям меча. А меча я маю!

Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, клинок Андрила сяйнув, як сонячне проміння.

-тт Елендогі —* ось мій бойовий заклик. Я Арагорн, син Арахорна, звуть мене також Елессаром Ельфійським, Дуна-даном, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Гон-дору. Ти бачиш його меч, колись зламаний, а нині викуваний знову. Чи допоможеш мені, чи заступиш дорогу? Обирай!

Гімлі й Леголас ще не бачили Слідопита у такому стані. Він наче виріс, а обличчя його, сповнене сили й величі, раптом нагадало обличчя Кам'яних гігантів. Леголасу навіть здалося, що над головою Арагорна яскраво сяє обруч невидимої корони.

Еомер відступив, пиха в його погляді змінилася на глибоку шану.

— Дивні часи, — пробурмотів він. — Сни оживають, втілені легенди зростають з трави...

Вголос він зауважив, звертаючись до Арагорна:

— Що ж означає твоя поява? Ти чув про темні пророкування? Через них Боромир, син Денетора, вирушив у дальню путь, але кінь, що був йому подарований, повернувся без вершника. Які ж знамення долі несеш ти з півночі?

— Знамення важкого вибору, — сказав Арагорн. — Передай Теодену, сину Тенгила: на нього чекає відкрита війна або під рукою Саурона, або проти нього. Нікому не доведеться нині жити так, як раніше, і мало хто зможе зберегти свої надбання. Але про це згодом. А доки ми ще не позбулися лиха, мені самому потрібна допомога або хоча б порада. Я вже казав тобі, що ми переслідуємо орків...

— Можеш перервати гонитву. Орків ми винищили.

— А наші друзі?

— Ми не зустріли нікого, крім орків.

— Дивно, дуже дивно... А серед вбитих? Вони маленькі на зріст, ви могли прийняти їх за дітей, взуття вони не носять, а плащі в них такі самі, як у нас. [24]

— Не було там ані гномів, ані дітей. Ми перелічили вбитих, забрали зброю і всю здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Бачиш, наше багаття ще димить.

— Вони не гноми і не діти, — втрутився Гімлі, —— Вони гобіти. ч,

— Гобіти? — перепитав Еомер. — Існує й таке плем'я? Вперше чую! Дивне ім'я...

— Дивне ім'я дивного народця, — підтвердив Гімлі. — Але ці двоє дорогі нам, У пророкуванні, яке збентежило намісника Мінас-Тіріта, згадуються напіврослики. Так ось — це й є гобіти. ; А

Воїн, що тримав спис Еомера, презирливо розсміявся:

— Напіврослики! Та про них розповідають старі казки, принесені з півночі! Схоже, ми випадково завітали до країни чудес... Чи ми все ж таки стоїмо на твердій землі?

— Це як подивитися, — сказав Арагорн. — Ми, що живемо нині, можемо стати казкою для нащадків. Стій, якщо хочеш, на твердій землі. Тільки на ній теж немало див, хоча ти й проходиш повз них, не помічаючи...

Воїн удав, ніби не почув слів Арагорна. Звертаючись до Еомера, він сердито кинув:

— Навіщо гаяти час на пусті балачки? Нам треба поспішати, веди нас. А цих диваків з їх недоладними байками залишимо тут? Чи зв'язати їх і привезти ярлу?

— Мовчи, Еотайне! — суворо обірвав його Еомер, переходячи на свою рідну мову. — Я повинен поговорити з ними сам. Збирайтеся внизу на стежці. Коли повернусь, рушимо до Ентули.

Бурмочучи незадоволено до себе, Еотайн відійшов і передав наказ. Загін почав спускатися з горба; незабаром Еомер залишився наодинці з трьома Хранителями.

— Твої слова, Арагорне, звучать дивно, хоча я певен, що ти не брешеш.