Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 49

— він запнувся й нерішуче подивився на Фродо.

— Він при тобі? — пошепки спитав він. — Так мені забаглося, розумієш, після всього, що я чув... Дуже хотілося б подивитися, хоча б одним оком!

— Так, він зі мною, — відповів Фродо мимохіть. — І на вигляд анітрохи не змінився.

— Все одно, витягни його на хвилинку!

Одягаючись вдень, Фродо побачив, що Перстень на новому ланцюжку, легкому й міцному, наділи йому на шию, коли він спав. Тепер він повільно витяг його. Більбо простягнув руку. Але Фродо тут же відсмикнув Персня: переляканий, вражений, побачив він замість Більбо, крізь тінь між ними, маленьку зморшкувату істоту із зажерливою пикою й кістлявими, хижо напруженими пальцями. Ще трохи — і Фродо вдарив би його!

Музика й співи навкруги наче обірвалися, настала тиша. Більбо кинув швидкий погляд на племінника і провів рукою по очах.

— Тепер я розумію, — шепнув він. — Забери його! Дуже жаль; жаль, що на тебе поклали такий тягар, жаль усього. Невже пригоди ніколи не закінчуються? Мабуть, на чиюсь долю завжди припадає тягти історію далі. Ну, нічого не поробиш. Я все думаю, чи варто старатися й закінчувати мою книгу? Але давай не будемо зараз тривожитися про це — займемося справжніми новинами. Розповідай, що діється в Краї!

Фродо сховав Перстень, і тінь безслідно розтанула. Світло і музика Рівенделлу знов оточували їх. Більбо посміхався [245] й щасливо сміявся при кожній вісті, що переказував Фродо (з допомогою й вставками Сема). Його цікавило геть усе, від вирубання сухого дерева до витівок найменших гобітенят. Вони так заглибилися в події з Чотирьох чвертей, що не помітили, як наблизився чоловік у темно-зеленому одязі. Довго стояв він, дивлячись на них і посміхаючись, доки Більбо не підняв голову:

— Еге, ось і ти, Дунадане!

— Блукач? — здивувався Фродо. — Скільки ж у тебе імен?

— Знаєш, а "Блукача" я ще не чув, — сказав Більбо. — Звідки таке ім'я?

— Так мене прозвали в Бригорі, — засміявся Слідопит, — так і з паном Торбинсом познайомили.

— А чому ти звеш його якимось "Дунаданом"? — спитав Фродо.

— Він зовсім не "якийсь"! — виправив Більбо. — Його тут часто так звуть. Як же ти не розібрав — адже ж вивчав ельфійську! "Дун-Адан" — це "людина Заходу", нуменорець. Але зараз не до уроків! — Він звернувся до Блукача. — Де ти був, друже мій? Чому не бенкетував з усіма? Там була Арвен...

— Знаю, — спохмурнів Блукач. — Але життя спонукає забувати про веселощі. Несподівано повернулися з Глухомані Елладан і Ерлоїр, а я хотів одразу ж розпитати їх.

— Ну, дорогий мій, тепер ти про все дізнався, може, приділиш мені хвилиночку? Терміново потрібна твоя допомога! Елронд велів виступити наприкінці свята, а я з місця ані руш. Відійдемо-но кудись і займемося доробкою!

— Не заперечую, — знов посміхнувся Блукач. — Підемо зараз, і дай мені послухати свою пісню!

Фродо тепер залишився без товариства — Сем заснув. Він чогось відчував себе самотнім серед безтурботних мешканців Рівенделлу. Зовсім близько від нього сиділи ельфи, але вони мовчали, насолоджуючись музикою та співом, забувши про все інше. Фродо теж став прислухатися.

Спочатку його зачарувала краса мелодій, переплетених з чудовими голосами, та співучої ельфійської мови, хоч він і розумів її погано. Йому здавалося, буцімто слова стають видимими, втілюються у картини далеких земель та дивних речей, недоступних навіть уяві. Замість освітленої каміном зали Фродо бачив золотавий серпанок над пінними морями, зітхаючими біля берегів Недосяжного Світу. Потім видіння [246] все більше стали подібними до сну, аж нарешті нескінченна, золота й срібна ріка, що примхливо грала невловимими, мінливими хвилями, підхопила Фродо, потопила та пронизала його. Під вагою блискучого валу затремтіло й відлетіло повітря, і Фродо потягло до безодні сну.

Довго блукав він у царстві плинної води, поки вона не змінилася спершу на музику, а потім на голос, дуже знайомий — немов Більбо співуче читав вірші. Слова, спочатку ледь чутні, мало-помалу залунали виразніше:

В Арвернієні корабель

Побудував Еаравділ,

З дерев найкращих, що знайти

Він міг у лісі Німбретіль.

Вітрила срібні виткав він,

Кріпив вогні — світити шлях,

Був лебединим ніс човна,

На щоглі ясно сяяв стяг.

У срібні лати королів

Він огорнув могутній стан,

Взяв щит з плетінням давніх рун —

Щоб захиститися від ран,

Взяв стріл надійних сагайдак,

І ріг дракона — вірний лук,

І меч, що блискавкою був,

Коли його він брав до рук.

Взяв адамантовий шолом,

Що гребінь мав з орлиних крил,

Й смарагд на грудях зеленів

Уламком океанських хвиль.

При світлі Місяця моряк

Блукав в загублених морях,

Відважно плив — туди, де був

Для нього ще незнаний шлях.

Там скреготів холодний лід,

Сірів од попелу пісок,

І в темряві підступних вод

Згасало полум'я зірок,

Там Ніч зливалася з Ніщо,

І, розвернувши корабель,

Крізь товщу хмар він знов пішов —

Назад, до втрачених земель.

Аж раптом Ельвінг з-під небес

Злетіла, впавши на крило,

І він, увінчаний вогнем, [247]

Із коронованим чолом,

Вітрами гнаний, прямував

На світлий захід, повний сил,

Туди, куди його вели

Вітри й коштовний Сільмаріл.

Долаючи буруни хвиль,

Він мчав до сяйва берегів,

Які побачили колись

Народження прадавніх днів.

Дім ельфів із легенд явивсь

У білім полум'ї небес —

І відступила темна ніч,

І страх його відразу щез:

Благословенний Ельдамар

Йому свою красу являв,

Й моряк, повз тисячі струмків,

До Тіріону прямував.

Там він почув старі пісні

Та рими стародавніх саг,

Зодягся в біле, й сім вогнів

Йому освітлювали шлях,

Як він ішов у зали тих,

Над ким безсилий часу плин,

Коли він бачив Короля

І передвічний Ільмарін.

Він чув слова і зрів усе,

Що сховано в туманах літ,

Видіння ельфів і людей,

Минулий та майбутній світ.

Він в дар отримав корабель,

Коли настав урочний час,

Що був надійним і легким,

Де ясно сяяв блиск прикрас,

Де весла срібними були,

І де борти вкривав мітріл,

Де подарунком Елберет

Палав коштовний Сільмаріл.

І він злетів у небеса,

Назад, крізь темряву нічну,

Від Краю Світу — знов на схід,

За тьмяну сіру пелену.

Мов зірка ясна уночі,

Він полетів в знайомий світ, [248]

І Сонце промені свої

Йому направило услід.

Він чув, як плакали жінки,

Він бачив сум ельфійських дів,

Що долетів до корабля

Луною горя Давніх Днів,

І поклик Долі він відчув

На крилах срібного човна,

Коли злетіла від землі

Та пісня — тиха і сумна...

І, обірвавши свій політ,

Він зупинився в небесах —

Надію в душах розбудить

І розігнати темний страх.

Навік залишившись Вогнем,

Що вказує забутий шлях

До тих божественних земель,

Укритих в Західних морях... *

* Переклад С. Бондаренко.

Голос замовк. Фродо розплющив очі і побачив, що Біль-бо сидить на своєму ослінчику в оточенні посмішок та оплесків.

— А тепер, будь ласка, повтори, — попросив один з ельфів.

Більбо встав і поклонився:

— Я задоволений, Ліндіре, але повторювати усе спочатку так втомливо!

— Ну, тільки не тобі, — заперечили, сміючись, ельфи. — Ти, здається, ніколи не втомлюєшся декламувати власні віршики! Але нам замало одного разу, щоб відповісти на твоє питання!

— Як! — вигукнув Більбо. — Ви не можете визначити, яку частину вигадав я, а яку — Дунадан?

— Нам нелегко помітити різницю між двома смертними.

— Дурниці, Ліндіре, — пирхнув Більбо. — Якщо ти не можеш відрізнити людину від гобіта, то твоє судження не таке витончене, як я вважав! Ми ж різні, як горох та яблука!

— Можливо. Вівці у стаді можуть розрізнити одна одну, — розсміявся Ліндір. — І пастухи теж. Але ми не вивчали смертних. У нас були інші справи! [249]

— Сперечатися з тобою я не стану. Після стількох пісень та музики мене тягне до сну. Вгадуйте самі, якщо бажаєте!

Більбо підвівся й наблизився до племінника.

— Ну, я вже впорався, — неголосно сказав він. — Вийшло краще, ніж я очікував. Мене часто прохають повторити. Як це на твій погляд?

— Я й не думав здогадуватись, — посміхнувся Фродо.

— Та й не треба. По суті, всі слова мої. Арагорн тільки довів мені, що треба згадати зелений камінь, той смарагд. Йому це здається важливим, не знаю чому. А взагалі він вважає, що ця тема вище мого розуміння, і якщо вже я набрався такої хоробрості, що складаю поему про Еаренділа у домі Елронда, то щоб ні на кого, крім себе, не нарікав. Щиро кажучи, правильно вважає.

— Ну, не знаю, — сказав Фродо, — мені чогось усе здалося досить до ладу. Я задрімав був, а тут ти почав, немов мій сон продовжився. Я не збагнув, що це твій голос, майже до самого кінця.

— Тут дійсно без звички важко не заснути. Гобіти ніколи не матимуть такого апетиту до музики та поезії, як ельфи. Для них це щось на зразок пригощення чи навіть солодше за десерт. Вони ще довго будуть вправлятися. Давай чкурнемо куди-небудь та побесідуємо без сторонніх вух!

— А можна? — спитав Фродо.

— Безперечно. Це ж свято, не робота. Входить та виходить кожний, як завгодно, аби не шуміли.

Вони тихцем відійшли у затінок і попрямували до дверей. Сем залишився в залі, він солодко спав, посміхаючись уві сні. І хоча Фродо радів нагоді побути з Більбо, виходячи з Камінної зали, він мимоволі відчув жаль. Гобіти вже ступили на поріг, коли чистий дзвінкий голос почав:

А Елберет Гілтоніель!

Сіліврен пенна міріель

О менель аглар еленат!

Накаеред палан-діріель

О галадреммін еннорат

Фануїлос, ле ліннатон

Неф еар сі неф еарон!

Фродо затримався на мить та озирнувся. Елронд сидів у кріслі, вогонь освітлював його обличчя, нагадуючи про сонячні літні дні. Поряд з ним сиділа Арвен, біля неї Фродо [250] з подивом побачив Арагорна; його темний плащ був відкинутий за спину, відкриваючи ельфійську кольчугу, і зірка сяяла на грудях. Арвен розмовляла з ним, а потім раптом Фродо здалось, що вона обернулась до гобітів, і її світлий погляд здалека пронизав його серце.

Він стояв, зачарований, а ніжні звуки ельфійської пісні лились, немов струмінь самоцвітів подвійної краси — слів та мелодії.

— Це гімн на честь Елберет, — сказав Більбо. — Вони його будуть повторювати, та й інші пісні Благословенного Краю, ще багато разів. Ходімо!

Він повів Фродо до своєї кімнатки. Вона виходила вікнами у сад, на південь, дозволяючи побачити всю долину Бруїнену. Там вони посиділи трохи, дивлячись у вікно на ясні зірки над крутими лісистими схилами, й неголосно говорили, тепер вже не про нехитрі новини далекої Гобітанії, не про темні тіні та чигаючи на них небезпеки, а про чудові речі, що вони бачили в світі, про ельфів, про зорі, про квіти та прекрасні осінні ліси.

Нарешті до кімнати постукали, і у двері просунулась голова Сема.

— Вибачте ласкаво, — сказав він, — я тільки хотів запитати, чи не треба вам чогось.

— І ти нас вибач ласкаво, Сем Гемджи, — відповів Більбо, — але ти, я думаю, просто хотів натякнути, що твоєму хазяїну час спати?

— Еге ж, пане, мені казали, що нарада буде рано-вранці, а він же тільки сьогодні вперше піднявся!

— Правильно, Семе! — засміявся Більбо.