Воно - Сторінка 102

Зі мною все бу'е 'аразд. Найгірше в цьому всьому, Майкі, зара' те, що навіть посміятися більше не можеш, коли дуже хочеться. Що й так бува вельми рідко.

Він запав у мовчанку на кілька хвилин, і тепер я розумію, що то був один-єдиний раз, коли ми з ним впритул наблизилися до того, щоб заговорити про те, що його вбивало. Можливо, так було б краще — краще для обох нас, — якби ми так і зробили.

Він ковтнув води, а потім продовжив:

— У всякому разі, ані та зграйка жінок, які мандрували по тих "свинях", й аж ніяк не лісоруби застановили собі тоді віднадити нас звідтам. То тих п'ятьох стариганів з міської ради це насправді бісило: їх та з дюжину чи скількось там тих, котрі стояли за ними — з поважних сімейств Деррі, сам розумієш. Ніхто з них жодного разу й на фут не переступив порога "Раю" чи "Спа Воллі", вони пили своє в заміському клубі, який тоді стояв отам, на Деррійських Горбах, але вони бажали убезпечитися, щоб чорні з п'ятої роти не споганили жодну з тих пришинквасних лабзючок чи лісоповальних свінгерок.

Отже, майор Фуллер і каже: "По-перше, я ніколи не хотів, щоб вони тут з'явилися. Я не перестаю вірити, що це якийсь недогляд і їх врешті відправлять кудись на південь чи в Нью-Джерсі". "Це не моя проблема", — заявляє йому той старий пердун. Мюллер, здається, так його було прізвище…

— Батько Селлі Мюллер? — перепитав я, ошелешений. У старших класах середньої школи Селлі Мюллер вчилася разом зі мною.

Батько скривився у кислій усмішці:

— Ні, то, ма'ть, мусів бути її дядько. Татусь Селлі Мюллер тоді навчався десь у коледжі. Але якби він був у Деррі, гадаю, стояв би опліч свого брата. А на той випадок, якщо тобі цікаво, наскільки правдива ця частина моєї історії, все, що можу тобі сказати, це те, що ту розмову мені переповів Тревор Досон, який якраз того дня шарував шваброю підлоги в офіцерських приміщеннях і все це сам чув. "Куди уряд посилає цих чорних хлопів, то ваша проблема, не моя, — каже Мюллер майорові Фуллеру. — Моя проблема — це куди ви дозволяєте їм ходити ввечері щоп'ятниці та щосуботи. Якщо вони продовжуватимуть гульбанити в середмісті, будуть неприємності. У нашому місті є "Легіон", мусите розуміти". — "Ну, я певним чином зв'язаний тут, містере Мюллер, — каже йому майор. — Я не можу дозволити їм випивати в КСК. Це не тільки тому, що існують правила, які забороняють неграм пити разом із білими, вони б інакше й не могли[454]. Це клуб молодшого офіцерського контингенту, хіба ви цього не знаєте? А кожен із тих чорних хлопців салага-рядовий". — "Це також не моя проблема. Я просто довіряю вам вирішення цього питання. Ваш ранг вимагає відповідальності". — Із цим він пішов собі геть.

Ну й, Фуллер вирішив це питання. Деррійська армійська база, хоча мало чого на ній к-чорту малося, у ті часи займала збіса великий шмат землі. Більш як сотню акрів, усі казали. Її північний край кінчався зразу перед Західним Бродвеєм, де було посаджено таку собі лісосмугу. Де тепер Меморіальний парк, отам і стояла "Чорна мітка". На початку 1930-го, коли все це відбувалося, то був просто старий, списаний сарай, але майор Фуллер зібрав п'яту роту й сказав нам, що це тепер буде "наш" клуб. Поводився він мало не Татусем Ворбаксом[455], та, мабуть, навіть насправді почувався так, даруючи зграї чорних солдатів їхній власний заклад, нехай навіть то був усього-на-всього сарай. А наостанок він, наче між іншим, додав, що до "свиней" у місті тепер нам ходу нема. Гірко нам дуже було від того, та що ми могли вдіяти. Не мали ми насправді на те ради. А один молодий парубок, рядовий першого класу, котрий робив кухарем в офіцерській їдальні, Дік Хеллоран[456] його звали, він нам запропонував, що, може, ми зуміємо довести той сарай до пуття і гарно обладнати, якщо постараємося.

Так ми й зробили. Ми дуже старалися. І вийшло в нас доволі гарно, якщо на все зважати. Коли кілько нас туди вперше зайшли, щоб той сарай оглянути, нас воно вельми пригнітило. Темний і смердючий, повно старих знарядь і ящиків з паперами, які вже нанівець запліснявіли. Там було тільки два маленьких віконця і не було 'лектрики. Глиняна долівка. Карл Рун тоді був розсміявся так гірко, я це пам'ятаю, і сказав: "Наш друзяка майо', він таки справжній принц, а шо, ні? Дарує нам наш власний клюб. Аякже!" А Джордж Бреннок, він теж потім загинув восени, у тій пожежі, той проказав таке: "Йо, це ж збіса нам чорна мітка, атож". Та так ця назва й прилипла. Хеллоран був у нас заводієм, хоча… Хеллоран, і Карл, і я. Сподіваюся, Бог вибачить нам за те, що ми зробили, хоча… звісно, Він знає, що ми поняття не мали, яким чином воно обернеться.

Через деякий час включилися й решта хлопців. Чим нам іще було займатися, коли Деррі для нас стало здебільша забороненою зоною. Ми планували, цвяшили та вичищали. Трев Досон виявився непоганим, як для аматора, теслею, він же показав нам, як прорізати в стіні додаткові вікна, і побий мене грім, якщо Ален Сноупс не з'явився з різнобарвними шибками для них — щось таке між пресованим кольоровим склом і того типу шибками, які ти бачиш у церковних вікнах. "Де ти їх дістав?" — спитав я в нього. Ален був між нами найстаршим; йому було під сорок два, достатньо літній, щоб більшість наших кликали його Татусем Сноупсом. Він устромив собі до рота "Кемел" і підморгнув мені: "Опівнічна реквізиція", — каже, і більш нічого.

Отже, приміщення набирає доволі гарного вигляду, і в середині літа ми вже ним користуємося. Трев Досон ще з кількома хлопцями відгородили задню чвертку будівлі та влаштували там невеличку кухню, всього лише гриль та пара фритюрниць, щоб, якщо комусь схочеться, можна було засмажити біфштекса та картоплю фрі. Під одною стіною влаштували шинквас, але його принадами були лише содова та напої типу "Діви Марії"[457] — всяке таке лайно, ми знали своє місце. Хіба нас цього не навчали? Якщо нам хотілося добряче напитися, ми робили це потай.

Долівка там так і залишилася глиняною, але ми її добре прооліїли. Трев з татусем Сноупсом провели 'лектричну лінію — теж якась "опівнічна реквізиція", я гадаю. Уже в липні туди можна було зайти будь-якого суботнього вечора, посидіти, випити коли з біфштексом — або з капустяним гамбургером. Там було гарно. Насправді клуб ще не було дороблено — ми ще над ним працювали, коли пожежа знищила його до ноги. Це для нас стало свого роду хобі… чи спосіб показати довгого носа й Фуллеру, і Мюллеру, і міській раді. Але остаточно ми зрозуміли, що це наш власний клуб, коли одного вечора в п'ятницю ми з Евом Мак-Касліном приладнали вивіску, на якій згори було написано "ЧОРНА МІТКА", а нижче отаке: "П'ЯТА РОТА І ГОСТІ". Типу, в нас обмежений доступ, щоб ти знав! Це так гарно виглядало, що аж білі хлопці почали бурчати, а далі знаєш що, КСК білих хлопців також почав набувати ще кращого вигляду. Це було так, ніби вони хотіли з нами позмагатися. Вони додали в себе спеціальну залу й невеличкий кафетерій. Але це було таке змагання, участі в якому ми брати не бажали.

Батько усміхнувся мені зі свого шпитального ліжка.

— Ми були молоді, окрім Сноупсі, але ж не зовсім дурнуваті. Ми розуміли, що білі хлопці дозволять нам устряти з ними в перегони, але щойно стане схоже на те, що ми вирвалися вперед, еге ж, декому переламають ноги, щоб не бігли так швидко. Ми отримали те, що хотіли, і цього було достатньо. Та потім… трапилося дещо, — він замовк, насуплений.

— Що трапилося, тату?

— З'ясувалося, що між нами є досить пристойний джаз-бенд, — спроквола промовив він. — Мартин Деверо, він уже був молодшим сержантом, грав на барабанах. Ейс Стівенсон грав на корнеті. Татусь Сноупс доволі пристойно імпровізував бугі-вугі на піаніно. Не видатний піаніст, але й не ледащо. Один парубок грав на кларнеті, а Джордж Бреннок на саксофоні. Були й інші музики поміж нас, які час від часу приєднувалися до гурту — з гітарою чи губною гармонікою, або з юрецькою арфою[458] чи просто з обгорнутим вощеним папером гребінцем. Усе це не враз сталося, сам мусиш розуміти, але під кінець того серпня в нас уже склався досить шпаркий диксиленд-бенд, який щоп'ятниці та щосуботи грав у "Чорній мітці". Почалась осінь, вони грали дедалі краще й краще, і хоча вони аж ніяк не були видатним оркестром — я не хочу нав'язувати тобі таку ідею — грали вони якось так, інакше… якось гарячіше… ну, як би це… — він поводив своєю схудлою рукою понад укривалом.

— Вони грали зухвало, — підказав я, щирячись.

— Саме так! — крекнув він, усміхаючись мені навзаєм. — Оце ти точно сказав! Вони грали зухвалий диксиленд[459]. А далі, щоб ти знав, і нарід з міста почав з'являтися в нашому клубі. Навіть дехто з білих солдатів нашої бази. Дійшло до того, що кожного вікенду там уже збирався досить пристойний натовп. Це також сталося не відразу. Попервах ті білі обличчя були наче крихтинки солі в перечниці, але що далі, то їх більшало й більшало. Коли з'явилися ті білі люде, тоді-то ми й забули про обережність. Вони приносили з собою власне пійло в коричневих торбинках, переважно то були найвищого ґатунку, високої міцності напої — порівняно з ними те, що можна було отримати в середмісті, у тих "свинях", було наче содова з сиропом. Я кажу про пійло, як у заміському клубі, Майкі. Пійло багатіїв. "Чивес", "Ґленфідих"[460]. Шампанське того сорту, що подають пасажирам першого класу на океанських лайнерах. "Змилки" називали його дехто з них, як от у мене вдома називали пінявих мулів. Ми мусіли знайти спосіб, щоб якось це припинити, але не знали як. Вони ж були з міста! Чорт, вони були білі! І, як я вже казав, ми були молоді й пишалися тим, що створили. І легковажили тим, як погано можуть обернутися справи. Ми всі розуміли, що Мюллер і його друзі мусять знати, що відбувається, але не думаю, щоб хтось із нас собі уявляв, як їх це скажено бісить — і саме це я маю на увазі: скажено. Сидять вони там, у своїх старовинних, бундючних вікторіанських домах за якихось чверть милі від нас і слухають речі на кшталт "Блюзу тітоньки Агар" або "Риють мою картоплю"[461]. Одне це було погано. А знати, що їхня молодь теж там — труться ледь не щока до щоки з чорними, — це мусіло бути набагато гіршим. Бо це ж не просто лісоруби з барними лабзючками, які з'являлися, коли вересень переходив у жовтень.