Воно - Сторінка 11

Існувала лиш єдина хмарка. Її мати вперше висловилася про присутність тієї хмарки. Те, що це врешті-решт зробить саме її мати, в ретроспективі здавалося неминучим. Це врешті-решт вилилося в запитання в одному з листів Рут Блум. Вона писала до Патті раз на тиждень, а саме той лист прийшов на початку осені 1979 року. Його було переслано зі старої адреси в Трейнорі, і Патті прочитала його у вітальні, заповненій картонними винними ящиками, з яких вивалювалося їхнє безпритульне, нещасне, безрідне на вигляд майно.

Загалом то був звичайний Лист Рут Блум з Дому: чотири щільно списаних блакитних сторінки, із заголовком на кожній ПРОСТО ЗАПИСКА ВІД РУТ. Почерк її ледь піддавався прочитанню, і Стенлі одного разу поскаржився, що не може зрозуміти жодного слова, написаного його тещею. "А навіщо воно тобі здалося", — відгукнулася на це Патті.

Той лист був переповнений звичайним набором материних новин; бо пам'ять Рут Блум була широкою дельтою, що розтікалася від теперішньої точки руху в безкінечне мереживо взаємопереплетених стосунків. Чимало тих людей, про яких писала мати, вже почали вицвітати у спогадах Патті, як фотографії у старих альбомах, хоча для самої Рут вони залишалися свіжими. Її тривога за їхнє здоров'я й цікавість до різноманітних їхніх справ, схоже було, не вщухали ніколи, а прогнози її були незмінно похмурими. Батько так само страждав на біль у животі. Сам він був упевненим, що це просто нетравлення; думка, що в нього може бути виразка, писала вона, не впливе йому в голову, аж поки він не почне харкати кров'ю, а можливо, навіть і тоді ні. Ти ж знаєш свого батька, любонько, — він працює, як той мул, і мислить так само інколи, даруй мені Боже за те, що я так кажу. Ренді Харлінджен перев'язала собі труби, їй з яєчників вирізали кісти величезні, як гольфові м'ячики, нічого злоякісного, дякувати Богу, але ж двадцять сім кіст яєчників, померти можна. Це через ту нью-йоркську воду, запевняла мати, — повітря в місті Нью-Йорку також забруднене, але вона була переконана, що саме вода нівечить людину з плином часу. Вода залишає оті відклади в людині. Рут сумнівалася, чи розуміє Патті, як часто мати дякує Богові за те, що "ви, діточки" живете поза містом, де і вода, і повітря — але особливо вода — здоровіші (для Рут увесь Південь, включно з Атлантою і Бірмінгемом, був сільською місцевістю[62]). Тітонька Маргарет знову ворогує з електричною компанією. Стелла Фленаган знову вийшла заміж, деякі люди нічому не навчаються. Річі Х'юбера знову вигнали з роботи.

А посеред цих велеречивих — а часто й глузливих — теревенів, посеред якогось абзацу, ні сіло ні впало, без усякого зв'язку з попереднім і наступним реченням, Рут Блум ніби між іншим поставила те Лячне Запитання: "То коли ж ви зі Стеном збираєтеся зробити нас дідом і бабою? Ми всі готові панькатися з онуком (чи онучкою). А на той випадок, якщо ти, Петсі, не зауважуєш, ми аж ніяк не молодшаємо". А далі вже зразу ж про дочку Брукнерів із сусіднього кварталу, яку відіслали зі школи додому через те, що вона була без ліфчика та в наскрізь прозорій блузці.

Почуваючись пригніченою, сумуючи за їхнім старим домом у Трейнорі, почуваючись непевно й більш ніж трохи побоюючись того, що чекає попереду, Патті пішла до кімнати, яка мусила стати їхньою спальнею, і лягла на матрац (пружинна сітка ліжка все ще залишалася надворі, у гаражі, і матрац, який лежав просто на широкій, не покритій килимом підлозі, здавався якимсь артефактом, викинутим на незнайомий, підозрілий берег). Забравши голову в руки, вона лежала й плакала там майже двадцять хвилин. Вона відчувала неуникність цього плачу. Материн лист просто викликав його раніше, як ото пил підхльостує свербіння в носі й змушує чхати.

Стенлі хотілося дітей. Їй хотілося дітей. Вони були одностайними в цьому, як і в спільному захопленні фільмами Вуді Аллена,[63] як у більш-менш регулярних відвідинах синагоги, у своїх політичних уподобаннях, нелюбові до марихуани й іще в цілій сотні інших великих і маленьких речей. У їхньому трейнорському будинку була одна вільна кімната, яку вони рівно поділили навпіл. Ліворуч Стенлі мав свій стіл для роботи та крісло для читання; праворуч стояла її швейна машинка й ломберний столик, на якому Патті викладала свої головоломки. Між ними існувала угода щодо цієї кімнати, і то така міцна, що вони рідко про неї згадували вголос — вона просто в них була, як їхні носи або обручки на їхніх лівих руках. Колись ця кімната належатиме Енді або Дженні. Але де ж та дитина? Швейна машинка, кошики з тканинами й ломберний столик, і стіл, і крісло "Лей-Зі-Бой"[64] — усе перебувало на своїх місцях, немовби з кожним місяцем закріплюючись на відповідних позиціях у цій кімнаті, дедалі дужче узаконюючи свою там присутність. Так вона думала, хоча ніколи не могла цілком викристалізувати цієї думки; як і слово "порнографія", це була ідея, що витанцьовувала поза її спроможністю формулювати. Але Патті точно пам'ятала той випадок, коли в неї були місячні й вона відкрила зсувні дверцята на шафці під мийкою у ванній, щоб дістати гігієнічну серветку; пам'ятала, як подивилася на коробку прокладок "Стейфрі"[65] і подумала, що та коробка мало не зарозуміло дивиться на неї, мало не промовляє: "Агов, Патті! Ми твої дітки. Ми єдині дітки, яких ти бодай колись матимеш, і ми голодні. Вигодовуй нас. Вигодовуй нас кров'ю".

У 1976, через три роки після того, як Патті викинула останній цикл пігулок "Оврал", вони з чоловіком відвідали лікаря на ім'я Гаркавий, в Атланті.

— Ми хочемо дізнатися, чи нема тут якихось негараздів, — сказав Стенлі, — і взнати, що ми можемо зробити, якщо вони є.

Вони пройшли потрібні аналізи. Результати показали, що сперматозоїди у Стенлі жваві, що яйцеклітини в Патті плідні, що всі канали, які мусять бути відкритими, дійсно відкриті.

Гаркавий, котрий не носив обручки й мав відкрите, приємне, рум'яне обличчя аспіранта коледжу, який щойно повернувся з зимових канікул після катання на лижах у Колорадо, сказав їм, що справа, можливо, просто в нервах. Він сказав їм, що така проблема аж ніяк не є незвичайною. Він розповів їм, що, як здається, в подібних випадках існує певна психологічна кореляція, у деяких сенсах схожа на статеву імпотенцію — що дужче бажаєш, то менше можеш. Їм потрібно розслабитися. Вони мусять, якщо зможуть, під час заняття сексом геть забути про дітонародження.

Дорогою додому Стен був дратівливим. Патті запитала його — чому?

— Я ніколи цього не роблю, — сказав він.

— Чого не робиш?

— Не думаю про дітонародження під час того.

Вона почала хихотіти, хоча вже почувалася трішки самотньою й наляканою. Тієї ночі, лежачи в ліжку, вже після того, як вона вважала, що Стенлі давно спить, він налякав її, заговоривши у темряві. Голосом безбарвним, проте крізь задавлені сльози.

— Це моя, — промовив він. — Це моя провина.

Вона пригорнулася до нього, намацала, вхопила в обійми.

— Не будь дурником, — сказала вона.

Але серце в ній билося швидко — занадто швидко. Не тільки в тім була справа, що він її налякав; справа була в тому, що він немов зазирнув до її мозку й прочитав потайну впевненість, яку вона там ховала, але сама не знала про неї до ось цієї миті. Бездовідно-безпідставно вона відчувала — знала, — що він правий. Щось тут було негаразд, і це було не в ній. Це було в ньому. Щось таке в ньому.

— Не будь таким йолопом, — прошепотіла вона люто йому в плече.

Він злегка пітнів, і раптом їй стало зрозуміло, що він настраханий. Той страх надходив від нього холодними хвилями; лежати голою з ним раптом стало немов лежати голою перед відчиненим холодильником.

— Я не йолоп і не дурник, — промовив він тим самим голосом, що був на позір безбарвним, але крізь задавлені сльози, — і ти це знаєш. Це я винен. Але я не знаю чому.

— Ти не можеш нічого такого знати, — голос її лунав різким, сварливо, як голос її матері, коли тій було лячно.

І навіть сварячи його, вона тіпнулася всім тілом, стрепенувшись, мов батіг. Стенлі відчув це й ще міцніше обняв її.

— Інколи, — сказав він, — інколи мені здається, я розумію чому. Інколи мені сниться сон, поганий сон, і я прокидаюся і думаю: "Нарешті я зрозумів. Нарешті я зрозумів, що не так". Не лише про те, чому ти не можеш завагітніти, а все. Про все, що є поганого в моєму житті.

— Стенлі, нема нічого поганого в твоєму житті!

— Я не маю на увазі зсередини, — сказав він. — Зсередини все чудово. Я кажу про зовнішнє. Дещо, що мусить скінчитися, але не кінчається. Я прокидаюся з тих сновидінь і думаю: "Усе моє приємне життя було не чим іншим, як лише центром якоїсь бурі, якої я не розумію". Я боюся. А потім воно просто… зникає. Як і годиться сновидінням.

Вона знала, що Стен іноді спить тривожно. З півдесятка разів траплялося, що він будив її своїми стогонами й сіпанням. Імовірно, були й інші випадки таких його безпросвітних інтерлюдій, коли вона не прокидалася. Коли б вона не горнулась до нього, не питалася в нього, він відповідав однаково: "Я не можу згадати". Потім він тягнувся по свої сигарети й курив, сидячи в ліжку, чекаючи, поки рештки того сновидіння височаться крізь його пори, немов дурний піт.

Дітей так і не було. У вечір 28 травня 1985 — у вечір ванни — їхні батьки з обох боків всією компанією так само чекали на статуси бабусь і дідусів. Та особлива кімната так само залишалася особливою кімнатою: "Стейфрі-максі" і "Стейфрі-міні" так само займали своє звичне місце у шафці під мийкою у ванній кімнаті; "кардинал" так само відвідував Патті з місячними візитами. Її мати, заклопотана власними справами, але не цілком випускаючи з уваги страждання своєї дочки, припинила питати про це й у своїх листах, і під час візитів Патті зі Стеном до Нью-Йорка, який вони відвідували двічі на рік. Не було більше гумористичних зауважень щодо того, чи достатньо приймають вони вітаміну Е.[66] Стенлі також перестав згадувати в розмовах про дітей, але подеколи, коли він не знав, що Патті дивиться, вона помічала тінь на його обличчі. Якусь тінь. Так, ніби він відчайдушно намагався щось пригадати.

Окрім цієї єдиної хмари, їхнє життя залишалося достатньо приємним до того моменту, коли ввечері 28 травня, посеред "Сімейної ворожнечі", пролунав телефонний дзвінок.